11:30
Вівторок, 3 Вересня 2019

«Іловайськ 2014»: коли актуальність важливіша за огріхи

«Іловайськ», «Кіборги», «Позивний “Бандерас”» і дещо забутий «Я з тобою» конфліктують із поняттям «мистецький кінематограф». Відмовляючись від боротьби за подібну оцінку й розмов саме в цій системі координат на користь актуальності.
«Іловайськ 2014»: коли актуальність важливіша за огріхи
«Іловайськ 2014»: коли актуальність важливіша за огріхи

Фільм «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» Івана Тимченка, що вийшов у національний прокат 29 серпня, викликав бурхливе обговорення та отримав часом полярні оцінки кінокритиків. «Детектор медіа» вже публікував рецензію Ярослава Підгори-Гвяздовського, сьогодні до уваги читачів думка Андрія Кокотюхи, незабаром опублікуємо відгук про фільм Ігора Грабовича. 

«Художньо невибагливий. Не зміг вирішити дилему, що важливіше — бажання точного, майже детального змалювання бойових дій батальйону “Донбас” в Іловайську чи потреба художнього їх відтворення?» — іншої оцінки стрічки «Іловайськ 2014» від кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського чекати годі. Припускаю: так само оцінять нову українську військову стрічку інші його колеги, котрі шукають у кіно або мистецтва, або чогось іншого, ближчого й комфортнішого для їхнього світосприйняття. Якщо вирвати як сам фільм Івана Тимченка, так і його окремі епізоди з актуального українського контексту, із зауваженнями критиків можна й треба погоджуватися. Тим більше, вони є своєрідним «кодом» переважної більшості українських стрічок, орієнтованих не на міжнародні фестивалі незалежного кіно, а на потреби внутрішньої й ширшої аудиторії.

Проте огріхи «Іловайська» в частині оповіді й причинно-наслідкового розвитку подій, про які піде трохи нижче, не помічені глядачами, котрі плачуть та встають на фінальних титрах. Коли на екрані один за одним постають портрети наших воїнів, полеглих під Іловайськом наприкінці серпня 2014 року. «Розумію, що події живі, що в якийсь момент буде боляче і неможливо втримати сліз. Але це потрібно всім нам», — пише на своїй сторінці у фейсбуку видавчиня й письменниця Мар'яна Савка. Схожих за змістом дописів можу, принаймні — у своїй стрічці, знайти чимало.

Але прочитав також чиюсь репліку у фейсбуку з цього приводу, зовсім протилежну за тональністю. Мовляв, спекуляція на пам'яті, розрахунок на швидку емоцію, легалізація брехні, яка була у сценарії тощо. Отже, «Іловайськ», як раніше «Кіборги», догодив не всім глядачам. Хоча функція цих та подібних стрічок в Україні — не догодити, а передусім нагадати: у країні п'ять років війна. Війна ця з Росією. Агресор — Росія. Саме звідти йдуть накази вбивати наших співгромадян.

Слід урахувати також, що війна зникає як із інформаційного простору, так і з офіційних промов перших осіб нашої держави. З огляду на такий стан справ актуальність кожного подібного фільму переважує, скажемо так, очікувані від нього мистецькі якості. Ба більше, «Іловайськ», «Кіборги», «Позивний “Бандерас”» і дещо забутий «Я з тобою» конфліктують із поняттям «мистецький кінематограф». Відмовляючись від боротьби за подібну оцінку й розмов саме в цій системі координат на користь актуальності.

Ще трошки про оцінки. «На відміну від багатьох інших українських картин «Іловайськ 2014» не несе на собі відбиток дешевого серіалу з запахом нафталіну», — пише кінооглядач видання «НВ» Валерій Мирний. А культурна оглядачка «Еспресо» Лєна Чиченіна категорично з цим не згодна: «Якщо взяти практично будь-який український ігровий фільм про війну і вимкнути звук, то цілком можна подумати, що це середньостатистичний російський чи український серіал (вони теж між собою не надто різняться). Й одразу кортить запитати: а де в українському телевізійному просторі така кількість українських серіалів про цю війну з Росією?

Та ну. Де взагалі українські серіали бодай про часи Другої світової, які би розповідали про військове протистояння УПА з Червоною Армією, НКВС, німецьким військом, польською Армією Крайовою? Які середньостатистичні українські серіали не надто відрізняються від російських? Подібні зауваження — з категорії «про взагалі», позбавлені конкретики. У нас не знімають ані військових фільмів, ані військових серіалів, котрі показували б історію воєн ХХ століття з української позиції, української точки зору.

«Гвардія» Олексія Шапарева — перше українське телевізійне ігрове кіно про війну на Донбасі. Потім тема лягає в основу сюжету стрічки Олега Туранського «Я з тобою»: двоє спортсменів рятують хвору дівчину від проросійських сепаратистів і самі прориваються на Київ із боєм, розстрілюючи на ходу російських козачків. Друзі й вороги чітко окреслені. Далі — «Кіборги» Ахтема Сейтаблаєва, стрічка має телевізійну чотирисерійну версію. За ними через рік — «Позивний “Бандерас”» Зази Буадзе. Тепер — «Іловайськ 2014». І анонсована на наступний рік прем'єра «U311 Черкаси» Тимура Ященка. Що об'єднує ці різні фільми? Час дії, точніше — рік: від весни до осені 2014-го. Навіть «Донбас» Сергія Лозниці в художній формі нагадує документальні ролики, зняті в більшості своїй саме того, багатого на людські втрати в Україні року.

Критики українських військових стрічок більше, ніж самих стрічок. Визнайте, їх менше десятка. Чим більше читаю такої критики, тим більше переконуюся: автори критичних розборів тяжіють у висвітленні теми анексії Криму та війни на Донбасі до парадигми: «Не все так однозначно, розгляньмо позицію з різних точок зору». Кілька разів чув і читав заклики орієнтуватися на американську стрічку «Лють» («Fury») Девіда Еймера, до речі — 2014 року випуску. Там американських солдатів часів Другої світової показують не лише відчайдухами, а й боягузами. Не лише героями, а й ґвалтівниками та мародерами. Словом, дегероїзація будь-якої війни наочна.

Не приблизно — буквально такого підходу вимагають від українських творців військових стрічок завзяті критики. Заради справедливості варто згадати занурений саме в такий контекст радянський фільм Лариси Шепітько «Сходження» — створену на основі повісті Василя Бикова «Сотников» негероїчну розповідь про двох радянських партизанів, один із яких зрадив іншого. Проте подібна «неоднозначність» можлива для творця лише в одному випадку: коли він сам, його аудиторія, його країна розуміють, хто ворог. І ким саме спровоковані жахливі ситуації, коли одним треба виживати, іншим — мститися, третім — хоч якось зберігати ідеали.

Німецький нацизм засуджений, його оцінка не передбачає неоднозначності. Злочини більшовицької Росії та нинішньої РФ не засуджені офіційно ніде й ніяк. Тому зараз в Україні важливіше створити критичну масу хай не ідеальних з мистецької точки зору, зате зрозумілих і точних у визначенні, хто кому друг, хто — ворог, що відбувається, за що воюють і гинуть українці. З огляду на сказане показово, що на п'ятому році війни з Росією на екрани України досі виходять військові драми, котрі показують, осмислюють і переосмислюють рік перший — 2014-й.

Звісно, слід згадати і про огріхи «Іловайська 2014». Чеснотам і загалом детальнішому розбору більше уваги приділено тут. Натомість вади очевидні, якщо абстрагуватися від теми й відсунути її на другий план, що саме по собі неправильно. Тим не менше, справді не зрозуміло, чому призначений лише пару днів тому комендант Іловайська, а до того — колишній (!) офіцер ГРУ Рунков завзято шукає в місті саме українського військового з позивним Бішут. Ще кілька днів як Рунков служив шкільним сторожем. Що він може знати про українця Бішута? Чим саме Бішут такий небезпечний? До речі, Бандерас із «Позивного “Бандерас”» мав подібні проблеми — ще нічим не насолив ворогу, а його вже шукають.

З іншого, дрібнішого — погано зрозуміла трансформація донеччанки Світлани. Ось вона боїться приходу «укропів», а ось — уже допомагає пораненому Бішуту й займається сексом на банках із консервацією з його побратимом. Сам же Бішут ідеально поголений весь час, хоча побратим заріс щетиною. Звісно, акуратність може бути характерною рисою героя — але ж тоді треба було бодай раз заявити Бішута з бритвою. Нарешті, шкільного вчителя літератури, вбраного недолуго, патлатого, цибатого, бородатого, ще й у білому костюмі, з якого він виріс, неодмінно треба наректи Яшею. Такий персонаж справді схожий на типового Яшу — з комедій. Хоч навантаження на персонажа доволі драматичне.

Але, повторюся, на «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» (повна назва фільму) йдуть не для того, щоб виловлювати подібні речі. Я довірятиму громадянам, котрі купують квиток на подібні стрічки, значно більше, аніж комусь іншому. Адже, на відміну від «втомлених від війни» й охочих швидше про неї забути, такий глядач знає, куди і для чого йде. Що побачить. Що вкотре зрозуміє й переосмислить. І тут бодай у такий спосіб приєднаюся до закликів патріотично налаштованої спільноти соцмереж: «Українці, йдіть на “Іловайськ”! Зали майже порожні! А показане стосується кожного!».

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2073
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду