Як на мене, це не зовсім правильне позиціювання героїв циклу, якими наразі стали режисерка й волонтерка Леся Литвинова та програмний директор «Кримського дому» Алім Алієв.

Адже що таке «інші» в розумінні пересічного українця? Це ті, хто кардинально відрізняється від середньостатистичного мешканця України або ж екзотичною зовнішністю, або ж фізичними вадами чи релігійними вподобаннями. Не кажучи вже про так звану нетрадиційну орієнтацію.

Тим часом, Тетяна Огаркова, авторка нового циклу інтерв'ю на «Громадському», як написано в прес-релізі, вважає, що «...в українському суспільстві відбувається якесь загострення «хвороби», за якої всі мають мислити однаково».

Не знаю, на чому базуються такі узагальнення. Але в будь-якому разі журналістка вирішила боротися з цією хворобою, розповідаючи «про те, що бувають люди, які живуть не мейнстрімно, зовсім не так, як ми можемо собі уявити. Хтось дотримується ліберального світогляду, хтось - націоналіст, одна жінка - багатодітна мати, а інша - чайлдфрі. І всі вони - звичайні люди серед нас. Тобто головна мета нашої програми - показати, що ці інші - то, насправді, усі ми» (орфографію й пунктуацію збережено. – Авт.).

Категорично не погоджуюсь із цими словами, бо не знаю, що значить жити мейнстрімно й не розумію, навіщо протиставляти націоналістів лібералам, а багатодітних матерів жінкам, які сповідують свідому відмову від дітей, якщо всі вони - громадяни України. Тим паче, що героїнею першого випуску стала багатодітна мати. Але на формування її жертовного способу життя цей факт, здається, не вплинув.

Обоє героїв циклу Громадського «Життя інших» виявилися людьми, які живуть, просто керуючись звичайною людською мораллю. Вони обоє – просто надзвичайно цікаві люди, які йдуть своїм шляхом. Хоча й не закликають нікого приєднуватись до своїх лав. Тим паче, й лав нема жодних. Бо ж і Леся Литвинова, і Алім Алієв відповідають тільки за себе й за те, що роблять.

У випадку Лесі Литвинової це означає забути про себе, віддаючи майже весь свій час допомозі стражденним. Режисерка та волонтерка в розмові з журналісткою Громадського весь час уперто збиває пафос, без якого важко оцінити те, що робить Леся Литвинова, розповідаючи про свій шлях до волонтерства й паліативної допомоги, самоіронією.

«Оно само пришло», – відмахується Леся Литвинова від запитання, чому вона почала допомагати переселенцям та безнадійно хворим.

Але іронія як спроба зниження пафосу зникає, коли волонтерка починає говорити про Майдан, із якого все й почалося.

Вона згадує, що переломним моментом для неї стала загибель свекра її сестри біля Будинку профспілок.

«Він пішов на Майдан із сином. Йому було страшно, але він туди пішов і там лишився. Мене це страшенно зачепило, хоча в нашій квартирі тоді було повно поранених із Майдану», - згадує волонтерка.

І це, каже Леся, перевернуло її життя. Адже її плани були цілком житейські – народити четверту дитину (на момент початку Майдану вона була вагітна) й жити звичайним життям успішного режисера й щасливої матері родини.

Не склалося. Бо далі в житті Леся з'явилися переселенці. Як завжди, сміється Леся Литвинова, «оно само пришло!».

Тетяні Огарковій варто подякувати за цю розмову бодай тому, що її героїня дуже буденно розповіла про речі, яких наші ЗМІ воліють не чіпати. А якщо й чіпають, то хіба що краєчком. Так, щоби не зашкодити тонкій душевній організації споживача інформації.

Колись Богдан Кутєпов зняв документальний фільм про людей із інвалідністю, назвавши його «Невидимі». З того часу в Україні таки з'явилися пандуси для інвалідів-візочників (хай і не скрізь і не такі, як треба, але все-таки вони вже є) та інклюзивні класи для дітей.

Але смертельно хворі, яким нині намагається щосили допомагати Леся Литвинова, так і лишаються невидимими. Як для держави, так і для обивателя. Звісно, допоки цей останній не зіткнеться з трагедією особисто.

Ця частина інтерв'ю, де журналістка розпитує візаві про паліативну допомогу, тобто знеболювання для смертельно хворих, найтяжча. Адже в ній ідеться не більше й не менше, як про культуру смерті. Поняття, про яке в нас ніхто не говорить.

«Людина має право не лише на гідне життя, але й на гідну смерть. І найкраще, якщо вона помиратиме вдома, в оточенні рідних, посеред знайомої обстановки. Хоспіс для них - це крайній варіант, коли нема іншого вибору й виходу», - переконана Леся Литвинова.

Тетяна Огаркова, зачепивши таку болючу тему, нагадала співрозмовниці історію дівчинки Лєри, якою пані Леся опікувалася в останні дні її життя. Історія справді вражає. Але не своєю трагічністю, а навпаки, відчуттям абсолютного щастя, яке після всього пережитого лишилося з Лесею Литвиновою назавжди.

18-річна Лєра була сиротою, яку вивезли з окупованої території. Вона дружила з середульшою дочкою волонтерки. Коли лікарі поставили дівчині діагноз «саркома кістки», ця кістка була вже розколотою, тож ногу довелося ампутувати. Але на цьому біди юної Лєри не скінчилися, адже метастази вразили легені. Дізнавшись про це, Леся закинула родину, весь свій час присвятивши сироті.

Вона й досі дивується тому абсолютному щастю, яке огортало їх із підопічною, коли вони майже щодня ходили й їздили на виставки й концерти.

«Лєра хапалася за життя так, наче хотіла все надолужити. Вона цікавилася абсолютно всім, поглинаючи безліч нової інформації й намагаючись не пропускати жодної тусовки», - згадує Леся Литвинова.

Зрештою дівчина пішла з цього світу щасливою й умиротвореною.

Це неймовірна історія про те, що людина в очікуванні неминучого може бути щасливою. Але ж як мало ми про це знаємо!

Досвід Лесі Литвинової, звісно ж, унікальний і не може бути використаний усіма. Бодай тому, що в нас не заведено казати смертельно хворим правду.

Тим часом, вважає Леся Литвинова, якщо людина знає, скільки їй лишилося, організм приреченого мобілізується й часто-густо видає геть несподівані реакції в вигляді викидів гормонів щастя. Принаймні, один із підопічних Лесі Литвинової саме так зреагував на смертельну звістку.

Цей чоловік причепурився перед візитом рідних так, що в ньому важко було впізнати жертву страшного діагнозу. Зрозуміло, що це був скороминущий ефект, але чоловік, якому давали два тижні життя, живе вже два місяці.

На жаль, розмову про культуру смерті в ефірі українських комерційних телеканалів неможливо навіть уявити. Тому Громадське й Тетяна Огаркова особисто, яка зачепила цю тему в першому випуску циклу «Життя інших», заслуговує на безмежну повагу.

Алім Алієв, герой наступного випуску «Життя інших», вразив не менше, ніж Леся Литвинова. Передусім - цілісністю натури. Кримський татарин, який виїхав із Криму після окупації півострова, став співзасновником громадської ініціативи «Крим SOS» і програмним директором «Кримського дому» в Києві. Але ця посада для нього – лише інструмент задля наближення великої мети повернення на Батьківщину, в Крим.

Коли Алім Алієв відповідав на запитання Тетяни Огаркової про історію та сьогодення кримськотатарського народу, розповідь про те, як намагалися знищити къримли спершу Катерина Друга, потім - Сталін, а нині, після окупації, «подвиги» попередників повторює Путін, у глядача не могли не виникнути паралелі з історією українців.

Нас так само намагалися знищити, в тому числі й депортаціями до Сибіру чи на західні землі Польщі. Але так само, як українці, кримські татари збереглися й навіть повернулися в рідні краї.

Програмний директор Кримського дому назвав три складові кримськотатарської ідентичності – мова, релігія, територія.

В останню кримські татари готові вгризатися, адже іншої батьківщини в них нема. Але бачать вони себе лише в складі України, вважаючи російську окупацію темною смугою в своїй історії.

Кримські татари схожі на українців, власне, як і на будь-який поневолений народ, і тим, що через тотальну русифікацію в СРСР не мали змоги розвивати національну мову. Нині політику денаціоналізації на окупованому півострові провадить РФ.

Із 13 кримськотатарських шкіл, які працювали за України, тут лишилося 5. Але їх не можна назвати кримськотатарськими, бо йдеться лише про «поглиблене вивчення національної мови» кілька годин на тиждень. З українською мовою в Криму ще гірше, каже Алім Алієв. Наразі окупанти лишили одну школу з «поглибленим вивченням української мови».

Не можна сказати, що досі ми не знали фактів щодо дискримінації корінного народу Криму російськими окупантами. Але в розмові  Аліма Алієва з Тетяною Огарковою ці факти наповнюються живими емоціями, перетворюючись зі статистики на життя.

Коли журналістка цікавиться в співрозмовника, чому так мало кримських татар покинули півострів після російської анексії, він твердо відповідає, що його бабусі й дідусі занадто багато зусиль поклали задля повернення додому. Тому вони триматимуться за цю землю до останнього.

Що ж до його ровесників, які покинули Крим, то все-таки вони складають 4/5 від усіх кримських переселенців після анексії. Тобто 30 тисяч із 50-ти. Це свідчить як про те, що корінний народ не змирився з окупацією, так і про віру в неминучість повернення на Батьківщину.

Алім Алієв поділився ще й цікавою періодизацією прагнень своїх земляків.

«Наші бабусі й дідусі мріяли повернутися на Батьківщину, до Криму, – каже він. – Батьки вкорінювалися в Крим. А ми маємо зробити Крим частиною європейської цивілізації. Але це можливо тільки в складі України».

Інтерв'ю з Алімом Алієвим, який робить усе можливе на своєму скромному посту, аби просувати кримськотатарську культуру як частину багатонаціональної культури України, цікаве не лише історичними екскурсами.

Хоча, звісно, один із них, де герой інтерв'ю наводить статистику щодо національного складу Криму на момент першої анексії півострова Катериною Другою, коли 95% мешканців півострова складали саме кримські татари, надзвичайно показовий. Просто тому, що перекреслює будь-які спекуляції російської пропаганди на тему «исконно русского Крыма». Так само промовистим є й нинішній відсоток кримських татар на півострові після їхньої «хайтарми» 90-х, який складає 13-15%.

Головне в тім, що кримські татари просто одержимі своєю Батьківщиною. І якщо вони зуміли повернутися до Криму навіть упродовж життя одного депортованого покоління, то хто завадить їхнім онукам дочекатися повноцінної кримськотатарської державності в кордонах України?

І все було б чудово, якби не титри, де Аліма Алієва назвали «представником кримсько-татарського народу». Мабуть, редактори Громадського не знають, що дефіс у написанні назви корінного народу Криму – то суто російська фішка. Бо цей дефіс розділяє Крим і кримських татарів. На відміну від української граматики, де назва корінного народу Криму пишеться за правилами української мови – одним словом. Просто тому, що прикметник від словосполучення «кримські татари» пишеться разом.

Фото: Громадське