17:00
П'ятниця, 25 Травня 2018

#ПутінГУЛаг на «Громадському»

Фільм «Громадського телебачення» «Етапом через пів-Землі: історія ув'язнення Сенцова та Кольченка» дозволяє зрозуміти, чому український режисер-політв’язень пішов на такий відчайдушний крок, як голодування «до фатального кінця».
#ПутінГУЛаг на «Громадському»
#ПутінГУЛаг на «Громадському»

14 травня Олег Сенцов розпочав безстрокове голодування з єдиною вимогою до Кремля — звільнити всіх українських політв'язнів, яких незаконно утримують на території РФ.

11 травня Громадське показало документальний фільм «Етапом через пів-Землі: історія ув'язнення Сенцова та Кольченка» про долю засуджених до 20 та 10 років відповідно Олега Сенцова та Олександра Кольченка.

20 травня, в День пам'яті жертв політичних репресій, його транслював канал «UA: Перший».

Знімальна група Громадського проїхала маршрутом двох українських політв'язнів- кримчан, підрахувавши, що на двох вони подолали відстань 20 тисяч кілометрів, тобто майже половину шляху довкола світу.

Фільм починається з констатації загальновідомих фактів:

«Українського режисера Олега Сенцова та активіста Олександра Кольченка затримали в Криму 10 травня 2014 року. Їх звинуватили в підготовці терактів, засудивши Кольченка до 10, а Сенцова — до 20 років позбавлення волі. Разом з ними також затримали Геннадія Афанасьєва та Олексія Чирнія. Афанасьєва у 2016-му році обміняють, Чирній залишиться в колонії в Магадані.

Сенцова і Кольченка утримували в СІЗО в Москві, судили в Ростові, перевозили етапами на Урал і аж до російської Арктики. На двох вони проїхали майже 20 тисяч кілометрів — це половина шляху довкола світу. Для них ця подорож триває виключно Росією. І виключно в’язницями.

Знімальні групи Громадського побували у ключових містах на шляху їхнього етапу — Москві, Ростові, Челябінську, Лабитнангі».

Робота журналістів «Громадського» Ангеліни Карякіної, Наталі Гуменюк, Анни Цигими та двоюрідної сестри Олега Сенцова режисерки Наталі Каплан дозволяє зрозуміти, чому український політв'язень пішов на такий відчайдушний крок «до фатального кінця». Хоча відрядження «через пів-Землі» відбувалося в березні, коли про голодування ще не йшлося, відзнятий і змонтований матеріал настільки страшний, що не залишає місця для оптимістичного фіналу.

Крок за кроком, кілометр за кілометром, кадр за кадром автори простежують увесь шлях українських бранців Кремля від Криму до останніх точок їхнього нинішнього перебування — колонії «Білий ведмідь» у місті Лабитнангі на півострові Ямал (Олег Сенцов) та колонії №6 уральського міста Копейськ (Олександр Кольченко). До речі, його в цьому фільмі називають виключно Сашею, вочевидь, аби підкреслити вік цього кримського «терориста», молодшого за Олега Сенцова.

«У нас же й світу, як на те! Одна Сибір неісходима...» – зринали в пам'яті рядки Шевченка з поеми «Сон», коли на екрані тяглися нескінченні сніги Росії під звуки національної мелодії аборигенів Ямалу.

Щось більш гнітюче важко уявити. І це нам, глядачам, які можуть ці кадри споглядати, сидячи в теплі й добрі, та ще й маючи змогу після цього прогулятися квітучими травневими вулицями Києва.

Що відчували й відчувають нині Олег і Саша, уявити неможливо. Адже ні з ким із українських політв'язнів журналістам зустрітися не вдалося. Навіть сестра Олега Наталя Каплан не змогла цього зробити, незважаючи на те, що здолала кілька тисяч кілометрів.

Кадри з Лабитнангі, коли Наталя кружляє засніженою вулицею «Сєвєрная» («нашли в честь чего назвать!» — іронізує вона), де й розташована колонія «Білий ведмідь», буквально за якісь сто метрів від брата, не маючи змоги з ним навіть зустрітися поглядами, емоційно, можливо, найтяжчі.

Хоча автори ніде й нічого спеціально не нагнітають. Вони показують сувору хроніку ув'язнення українців, єдиний злочин яких полягав у любові до своєї батьківщини. І ця послідовна хроніка подій із кожним наступним кадром переконує – нічого доброго від Путіна його українським заручникам чекати не варто. Радше навпаки, з кожним новим нагадуванням про них у публічному просторі тюремники вдаються до нових тортур. Як це сталося восени минулого року, коли після весняної акції колишньої групи Pussy Riot на захист Олега Сенцова в Москві російські кати висмикнули українського режисера з якутської колонії, де він, як згадує мама Олега, сіяв редиску, погнавши її сина етапом на Ямал, за Полярне коло.

—  Навіщо це було потрібно? — допитується в челябінського подружжя правозахисників із українським невідмінюваним у російській мові прізвищем Щур Ангеліна Карякіна.

— Це чергові тортури, — впевнено відповідають їй.

Інакше назвати чотирирічні знущання з Олега Сенцова неможливо. Адвокат українського бранця Кремля Дмитро Дінзе, з яким журналісти зустрілися, пояснив «особливо витончені» тортури щодо Олега з боку вертухаїв.

«Він же стрибнув на Путіна під час суду в Ростові!» — нагадує адвокат. Справді, Олег Сенцов у своєму виступі в суді назвав Путіна карликом, якого російські люди все-таки переживуть.

Єдиною учасницею знімального процесу, яка потрапляє в кадр як дійова особа, у фільмі Громадського «Етапом через пів-Землі: історія ув'язнення Сенцова та Кольченка» стала Наталя Каплан, двоюрідна сестра Олега. Та сама, яка півтора року тому виїхала з Москви, де мала досить стабільне життя, до Києва.

І цей хід із боку знімальної групи фільму цілком виправданий. Адже вчинок Наталі Каплан — очевидна самопожертва кар'єрою задля визволення брата з російських катівень.

Листи й листівки на підтримку Олега Сенцова, привезені з України, вона перебирає перед камерою, зауважуючи, що написане українською мовою послання її братові не передадуть, свідчать про одне — путінський режим збудував свій власний «Архіпелаг ГУЛаг». І цей #ПутінГУЛаг набагато цинічніший від описаного Олександром Солженіциним.

Принаймні тому, що в #ПутінГУЛазі політичних в'язнів катують на порядок «витонченіше». Приміром, тим, що до українських політичних бранців не допускають наших консулів, бо, на думку російської Феміди, Олег Сенцов та Олександр Кольченко — громадяни РФ тільки тому, що на момент анексії Криму перебували на території півострова. Хоча ні перший, ні другий не відмовлялися від українського громадянства.

Цей фільм — про те, що в Росії нині правлять вертухаї. Тобто нащадки сталінського ГУЛагу. Скільки українським в'язням доведеться сидіти в його таборах, невідомо. Цілком можливо, до самої смерті. Олег Сенцов, як відомо, починаючи з 14 травня, вирішив її наблизити. З однією й відчайдушною метою — звільнити всіх українських бранців Кремля.

Російські правозахисники та адвокати обох засуджених, із якими зустрічаються журналісти «Громадського», як виявилося, дбають лише про умови утримання своїх підопічних. Тобто, якщо в колонії №6 у місті Копейську, де утримують Сашу Кольченка, після мирного протесту 2012-го, коли в'язні збунтувалися проти тортур, зрештою перестали відкрито з них знущатися, нинішній режим у цій колонії вважається практично ліберальним. Він полягає в тому, що в'язнів просто... програють у карти. Замість того, щоб їх катувати за допомогою насування відра на вуха, перед цим підвісивши людину на ґрати, примотавши скотчем на голову шапку з навушниками, через які безперервно 8 годин вила сирена, як було шість років тому, тепер вертухаї отримують свої гроші через азартні ігри. Просто програючи людей і в такий спосіб отримуючи шалені кошти.

Російські правозахисники з Челябінська, які демонструють українським журналістам своє відео з відвідання Саші Кольченка в копейській колонії №6 від 2016 року, твердять при цьому, що він почувається нормально й не скаржиться на умови утримання. Просто він худенький і високий, кажуть уральські правозахисники, яких, до речі, минулого року не поновили в складі ОНК. Тобто — в громадському органі, який контролює дотримання прав людини в місцях вимушеного утримання. Читай — у російських тюрмах та колоніях. Відтак подружжя Щур у Челябінську нині не має доступу до Олександра Кольченка.

Але в цьому депресивному фільмі що далі, то гірше. Приміром, новий адвокат Олега Сенцова, який нібито має захищати його права в колонії «Білий ведмідь» у місті Лабитнангі на Ямалі, просить не показувати його обличчя. Те саме робить і захисник Саші Кольченка в Копейську.

Адже, не доведи господь, хтось із місцевих дізнається, що він захищає «бєндєровца». Тоді йому не жити.

Саме це і є справжньою ознакою авторитарного режиму в Росії: коли замість вимагати звільнення неправедно засуджених українських політв'язнів, російські «правозахисники» просять лише гуманних умов для їхнього утримання.

Автори фільму «Етапом через пів-Землі: історія ув'язнення Сенцова та Кольченка» через свою подорож слідами двох українських політв'язнів показують, наскільки Росія загрузла в сталінщині.

З усіма її «принадами» у вигляді сучасних концтаборів та народом, який їх схвалює.

Як здолати цей #ПутінГУЛаг, бодай звільнивши з нього українських в'язнів, фільм «Громадського» рецептів не дає. Але від журналістів їх ніхто й не вимагає.

Фото: «Крим.Реалії»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
611
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop