Власне, на післяфільмовій прес-конференції голова Держкіно Пилип Іллєнко застеріг присутніх від сприйняття «Крут...» як суто історичного документа й наполіг на праві творців художнім чином викласти події, що сталися 101 рік тому. Тоді більшовицька армія вторглася до України і в 180 км від Києва, одразу за Ніжином, попід містечком Крути, наразилася на опір, за різними джерелами, від 300 до 500 студентів, із яких близько 300 були вбиті чи потрапили в полон і були розстріляні більшовиками... Незважаючи на те, що тогочасні події досить добре були вивчені істориками, й не тільки українськими, все одно простір для художньої інтерпретації залишався величезним, особливо стосовно загиблих — обставин їх потрапляння на фронт, їхнього передвійськового життя та їхніх суто людських уподобань. І саме на цьому, зрозуміло, творці зробили акцент.

Фактично перша половина фільму є «людською». Сценарист Костянтин Коновалов намагався створити атмосферу плюсової та від’ємної магнітної сили, коли герої поєднуються родинними, дружніми чи любовними стосунками, й так само активно розлітаються врізнобіч під впливом політичних колізій чи військових дій. Нам одразу показують із десяток розрізнених шматочків пазлу, що разом формують хитромудро заплутаний і, врешті, малозрозумілий малюнок. Лірику породжують хлопець Андрій Савицький, студент-пацифіст і за «сумісництвом» нащадок козацького роду й син генерала УНР; його старший брат, свідомо й очевидно вправний військовий, і дівчина Софія, в яку закохані обидва брати. Детектив утворюють підкилимні ігри більшовиків, що за допомогою агента німецької контррозвідки готують заколот на заводі «Арсенал». Війна означена несподіваним виступом гімназистів і студентів університету Святого Володимира та Українського народного університету, курсантів Першої української військової школи імені Богдана Хмельницького, лікарської школи, бійців чернігівського вільного козацтва та інших проти багатотисячної армії Муравйова, що в наркотичному екстазі клянеться взяти Київ і поставити до стінки всіх хазяїв...

І до цих великих пазлів додають мереживо маленьких, за рахунок чого ми бачимо ще більший сумбур, утім, виправданий, як на мене, загальною ситуацією 1917-1918 років. Метушня сюжетних ліній, героїв, подій може сприйматися концептуально, — для віддзеркалення метушні самої історії, історичного хаосу української тогочасної дійсності за мить перед страшним проваллям у пекло Радянського Союзу. Ба більше, незважаючи на (не)свідомий безлад розповіді, у режисера вистачало спритності втиснути промовисті деталі. Наприклад, коли троє героїв відбувають наряд на кухні й до них заходить офіцер, в одного з них падає нанизана на ніж картопля, оголюючи лезо ножа — трохи смішно, трохи пророчо. Або під час поїздки студентів поїздом до означеного в назві фільму місця один із хлопців обпікається гарячим чайником, і коли відсмикує руку, обпеченими пальцями торкається вуха — щоб не було опіку. Далі один із них грає пісню Олександра Вертинського, кажучи, що співак скоро матиме гастролі в Києві, що не зовсім так, бо невдовзі Вертинський справді приїде, тільки не до Києва, а в самі Крути, де побачить поховання страчених українських хлопців, і напише свій знаменитий вірш «То, что я должен сказать».

На жаль, вдалі моменти й цікаві кадри у другій половині фільму, військовій, втрачають свою цінність, бо, на щось натякаючи, вони не пояснюються. Сцена, де підмічена німецьким агентом ознака маршу, який грав у Муравйова у вагоні, — «он польский», — не має розв’язки: до чого це було сказано? Перстень на руці того ж таки агента, з черепом, — його показують крупним планом, — навіть якщо й каже про приналежність героя до корніловців, як це пояснив на прес-конференції сценарист, ні до чого не спонукає глядача, то тоді для чого це? А сцена з чотою студентів, які у вирі бою загубилися й потрапили до якогось приміщення з єдиним Муравйовим, і були ув’язнені — взагалі дика: так, диявольський образ головнокомандувача більшовиків  прекрасно-божевільно втілений Віталієм Салієм, але навіть за наявності гіпнотичної легковажності й бездумної самовпевненості морфініста глядач не зрозуміє, як один чоловік міг знезброїти два десятки солдат. Бо ж глядачу невтямки, що сцена була іншою, як пояснив режисер, і що насправді перед хлопцями стояло кілька тисяч озброєних муравйовських зеків, просто цей кадр на постпродакшені вирізали. Як це так, і для чого залишати для прокату сцену в такому незрозумілому вигляді, творці не пояснили. Лише зазначили: знято було значно більше, ніж увійшло до фільму. Але ж справа не тільки в цьому, а й у виборі самого режисера. До прикладу, Шапарєву не сподобалося, як Салій виглядає з вусами, тому Муравйов у фільмі виглядає не так, як у житті. Уся детективна історія у фільмі не мала історичного базису — це ж не документальне кіно, і творці мають право на художність. Та хіба не мусить бути в цій художності дещиця здорового глузду?

Один із героїв виявляється не подвійним, а потрійний агентом, проте як він став бодай якимось агентом — у фільмі ні півслова. Чому французький посланець припливає до України на кораблі з турецьким прапором? Який стосунок мав німецький агент до корніловських полків? Для чого у фільмі говориться про якогось там Пятакова, якщо є згадка лише про те, що він прибуває до України і що його вбито, а він сам узагалі не з’являється в кадрі? І найголовніше запитання — як можна було знімати фільм без чіткого визначення логіки пересування героїв, адже герої часом опиняються невідомо де, переходять із точки А в точку Б невідомо як, а у фіналі й поготів — в акурат під закінчення трагічної сцени у приміщення, де тільки що відбувалася неочікувана й інтригуюча стрілянина, заходить головний герой — який ішов на пошуки зниклих студентів! — і знаходить свого брата?

Без сумніву, повторюся, «Крути 1918» не є документальним кіно, а художнє може бути потрактовано в будь-який спосіб і на будь-який смак. Є питання до призначення саме Олексія Шапарєва режисером дуже відповідального проекту про героїв України; Шапарєва, який є режисером не лише «Гвардії», а й «Київського торту» і «Правила бою» (навіть якщо останній де-факто знімав і не він). Хто призначив саме цього режисера? Держкіно? Ні, Експертна комісія вибирала проект. Тож вони? А може продюсери, які знайшли для проекту цього режисера? Але далі постає інше запитання: якщо не він, то хто інший? І це запитання ледь не риторичне, бо для відповіді на нього доведеться згадати лише з десяток фільмів, за якими стоять дебютанти з лише одним добрим фільмом.

Тож палке, логічне і правильне бажання бачити в керуванні нашими мріями, візуалізованими на тлі кінотеатральних екранів, натикається не так на відсутність компетенції в більшості керманичів, як на відсутність тих, хто її взагалі має. Доводиться вишукувати в поганому добре, і, перепрошую за пафос, культивувати ці крихти з терпінням християнських мучеників, вдаючись до молитов про кращий майбутній врожай.

Фото: Євгеній Власов