«Детектор медіа» публікує враження від фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри» кінодраматурга Андрія Кокотюхи. Також пропонуємо читачам рецензію кінокритика Ігоря Грабовича.

У стрічок «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука та «Крути 1918» Олексія Шапарєва є одна спільна ланка й кілька суттєвих відмінностей. Дарма, що перший зі згаданих фільмів стартував в прокаті з 6 вересня і його вже можна переглянути, а другий очікується в грудні, й обговорювати його передчасно. Але відмінності починаються вже тут. Інформації про стрічку Янчука було замало, а та, яка була, не мала скандального шлейфу. Натомість стрічка Шапарєва отримала на горіхи вже після першого публічного представлення проекту й оприлюднення трейлера.

Спершу соціальні мережі, за ними – історики побаченим обурилися. Несприйняття викликало вільне поводження з історичною правдою: від «не таких» ґудзиків на шинелях юнкерів, до ролі Симона Петлюри в стрічці. Бо «Крути 1918» анонсувалася в ЗМІ саме як фільм про Петлюру. Але замах на історичну правду побачили саме в цьому: за сценарієм, Симон Петлюра особисто посилає студентів під Крути, хоча цього не було й навіть бути не могло.

Тож у порівнянні зі стрічкою пана Шапарєва фільм пана Янчука мав би виграти. Адже, як сказав режисер «Таємного щоденника…», в проект було залучено консультантом авторитетного й знаного історика Володимира Сергійчука. Тож питань до наповнення не має виникнути. Проте на допрем`єрному показі в кінотеатрі «Україна» я почув від кількох знайомих, що читали останню версію сценарію: «Кіно вийшло кращим, ніж його написали. Хоча передусім це фільм Олеся Янчука». Тобто, цілком відповідає почерку й манері режисера «Атентату», «Нескореного» та «Залізної сотні»: прямолінійний в оцінках подій та персоналій, перевага суджень над рефлексіями, патріотизм на межі, а часом – за межею здорового пафосу.

«Таємний щоденник Симона Петлюри» відбувся як історичний фільм, бо Янчук – досвідчений гравець на цьому полі. Нічого поганого нема в тому, що режисер має власну манеру й тримається її. А повернення на українські екрани майстрів старої школи українського кіно, ще й під брендом Національної кіностудії імені Довженка, слід лише вітати. Проте майже двогодинне екранне дійство перенасичене раніше не втіленим у кіно фактажем. Навіть начитаний, компетентний дорослий глядач ладен збитися з пантелику. Хоча все це, поза сумнівом, потрібне й варте уваги. Проте не загальної, в форматі скоромовки, а детальної. Формату одного повнометражного фільму явно замало, аби згадати й сказати все.

Мій п`ятнадцятирічний син, який намірився сходити на фільм, бо їм треба вчити історію в школі, матиме після перегляду ще більше питань. Не через власну допитливість, а через бажання виділити з багатьох ліній головну. До лінійної оповіді та героїв зі зрозумілими мотиваціями дитячу і юнацьку аудиторії привчили голлівудські блокбастери і комікси Marvel та DC. Хочете достукатися до цієї перспективної аудиторії – доведеться рахуватися зі звичками та потребами.

Олесь Янчук як співавтор сценарію запропонував не новий, але завжди працюючий хід – подати біографію Симона Петлюри через щоденник, котрий він потай вів. Це ідеальний спосіб розказати й показати історію методом флешбеків, коли оповідь регулярно повертається на роки назад, й такі часові стрибки не дратують, а вітаються, додають динаміки самій оповіді. Але для «щоденників» та «знайдених рукописів» є одне непорушне правило: їх віднаходять у пролозі, а останню сторінку перегортають у епілозі. Тобто, герой, який веде записи, вже помер, далі нічого не відбувається, перегортається остання сторінка, доля інших персонажів пишеться в титрах. У «Таємному щоденнику…» згадане правило радикально порушене.

Оповідь мала б обірватися після смертельного пострілу в Петлюру на паризькій вулиці. Натомість вона триває ще близько сорока хвилин. Тож детальний показ суду над Шварцбардом, убивцею Петлюри, аж ніяк не може бути на сторінках таємного щоденника. Судовий процес сповільнює попередню дію, є контрастом калейдоскопу подій, бачених у першій половині фільму. Й вільно чи мимоволі ставить питання: кіно – про непросте життя Симона Петлюри чи про те, що сталося після його трагічної загибелі.

Судовому процесу приділяється чимало уваги, бо на те є поважна причина. Олесь Янчук докладає максимум зусиль, аби своїм фільмом реабілітувати Петлюру, перекреслити звинувачення в організації погромів, зняти з Симона Васильовича майже сторічне тавро антисеміта. Це вдається зробити простими засобами. І тут Янчук не був би сам собою, аби не вдався до однозначних оцінок, що в даному випадку відповідають історичній правді. Безпрограшну «єврейську карту» розіграло ГПУ, виконуючи пряму вказівку радянського керівництва. Спадщиною царської Росії в СРСР було визначення «мазепинець» як зрадник. Для більшовиків Петлюра став ворогом, головнішим за Мазепу. Проте Петлюра не зрадив Леніна з Троцьким, як Мазепа – царя Петра. Тож «петлюрівець» мав стати антисемітом, бо лише так можна налаштувати Європу проти нього й виправдати вбивцю-єврея, котрий лише мстився за кривди. Пізніше «бандерівець» був проголошений у Кремлі «фашистом» з такою ж метою – Європа постраждала від фашизму, отже, не має заступатися за українців, послідовників злочинного режиму.

Та якби «Таємний щоденник…» обрав таку лінію наскрізною, фільм від того лише б виграв. Там є епізоди, коли Петлюра наказує покарати погромників-отаманів і виступає проти таких ганебних практик. Є документи, що підтверджують це. На них посилаються, зокрема, історик Віктор Савченко в своїй книзі «Симон Петлюра» та нині покійний філософ Мирослав Попович у книзі «Червоне століття» («Кровавый век»). На відміну від Винниченка та інших соціалістів в уряді УНР, Петлюру переймало створення національної, а вже потім – соціальної держави. Українців мала б об’єднати спершу національна ідея. Наступний крок – творення політичної нації, коли українцем міг себе вважати представник будь-якого етносу, що проживає на українській території. Всі мають рівні права, переслідування за етнічною ознакою караються. Таким чином, Петлюра як державний діяч погромів не сприймав. Якби сценарій розвивався в подібному ключі, суд, що забирає більшу третину фільму, виконав би кульмінаційну, вибухову функцію.

Історичний матеріал, дотепер ніколи не екранізований в Україні, не дозволив накласти подібних обмежень на сюжет. У результаті ми бачимо Петлюру під час придушення більшовицького бунту на «Арсеналі» – яскравий епізод, зрозумілий лише втаємниченим, знайомим із історією України. Є Петлюра на передовій – та це абстрактна передова для багатьох пересічних глядачів. Є епізод, коли Петлюра дивом вирвався з оточення, відкупившись від зрадників скарбницею Директорії – але й це потребує попереднього лекторію. Так, подібні фрагменти виконують функцію щоденникових записів й відповідають назві стрічки. Але, як я вже згадував раніше, щоденник як хід зникає з сюжету після вбивства Петлюри й переміщення до судової зали.

Окрема тема – полковник Петро Болбочан, якому в фільмі приділено досить об’ємний епізод. Якби сто років тому вже існував Facebook, ця персона стала б героєм соцмереж і за життя, й після смерті. Болбочан оцінювався б так само, як Олександр Музичко, він же – Сашко Білий: був проти влади, тому й убили.name="_GoBack"> Власне, проукраїнський, заангажований в історію сегмент Facebook на Болбочана сьогодні так і реагує. Наприклад, дописувачі в своїх постах закликали відзначити століття походу полковника на Крим. Соцмережі називають Болбочана єдиним державником, протиставляють Петлюрі, з яким той мав конфлікт, називають Петлюру вбивцею Болбочана як головного патріота, розстріляного за патріотизм та професійність. Натомість історики не так однозначно сприймають згадану постать, називаючи його одним із заколотників. Часом страта Болбочана за особистим наказом Петлюри прирівнюється до вбивства Махном отамана Григорьєва, свого, так би мовити, політичного опонента.

Навіть побіжний екскурс на сто років назад доводить: Петро Болбочан як окрема фігура викликає стабільну цікавість, але – в досить вузькому колі. Робити про нього окремий фільм чи серіал заважає «розкрученість» полковника лише в соцмережах. Якось мені потрапила до рук рукописна трилогія (!) про Болбочана, за змістом – антипетлюрівська. Та якби трилогію навіть видали, вона б не мала тиражу більше за 1 тисячу копій. «Таємний щоденник…» є першою спробою ввести бунтівного полковника в ширший інформаційний простір, «оживити» його й реконструювати один із суперечливих фактів біографії Петлюри. Проте саме згаданий епізод для невтаємниченого виглядає найменш зрозумілим, а для втаємниченого – все одно вставним, який вибивається з загальної концепції стрічки.

Головний висновок після перегляду «Таємного щоденника Симона Петлюри» – порушено чимало суперечливих та важливих тем й не завжди чітко артикульована мета головного героя. Він мав загинути за те, за що готовий був покласти життя. Постріл Шварцбарда мав би дорівнювати бою на передовій. Є аудиторія, яка в силу різних причин знає набагато менше, ніж творці стрічки. З огляду на це нічого поганого не бачу в визначенні «народний фільм», що для мене є синонімом просвітництва, лікнепу. Своєї стрічкою Олесь Янчук зробив крок у цьому важливому напрямку. Лишилося надалі обрати метод, котрий дозволяє вивалювати на голови невтаємничених українців не все відразу, а дозовано, частинами, з поясненням без впадання в дидактизм.

Фото: кадр із фільму