16:30
Понеділок, 23 Липня 2018

Поцілити в серце глядача. Про короткометражки національного конкурсу ОМКФ

Кожен кінофестиваль мусить відкривати нові імена. І важливо, коли це робиться на першому етапі, короткому метрі. Тож добре, що й на 9-му Одеському кінофестивалі в національній конкурсній програмі (короткий метр) постали нові імена, часом замість уже іменитих.
Поцілити в серце глядача. Про короткометражки національного конкурсу ОМКФ
Поцілити в серце глядача. Про короткометражки національного конкурсу ОМКФ

12 фільмів розділили на три блоки, причому на всі перегляди квитків було не дістати (що доволі дивно, зважаючи на часткове заповнення зали під час показу третього блоку). Попри стандартний ажіотаж на Одеському кінофестивалі, така увага до українських короткометражок викликає приємне відчуття, що аудиторія розуміє важливість «маленьких» поруч із «дорослими», крім того, діти переважно дарують більше задоволення, ніж старші.

І це якнайкраще підтвердила короткометражка з першого ж блоку, «5 хвилин» Яни Антонець, від якої публіка була в максимальному захваті, що переходив у звукові обертони найвищого тону через оплески, свист та «ууууууу». І не дивно: кримінально-драматична комедія мала коротку, але багату історію про мерця, що випадає з труни; про тракториста, що мерця знаходить під колесами свого трактора і позбувається, викидаючи того до річки; про невдах-браконьєрів, що глушать рибу динамітом, і коли знаходять труп, нарікають на себе тощо. Кожен виверт сюжету з черговою пригодою мерця, що мандрує від персонажа до персонажа, викликав у фестивальної публіки очевидний і показовий захват.

Здавалося — от воно, визнання, й серце втішалося за вітчизняних кінематографістів. Втім, комедія як жанр завжди знаходить відгук в аудиторії, причому часом без урахування якості витвору (що чудово підтверджує шалений успіх і «Dzidzio Контрабаса», і «Свінгерів»). Але не всі одним миром мировані, до того ж «5 хвилин» уже показувалися на «Відкритій ночі» з аналогічним успіхом.

«Міа Донна» Павла Острікова мала прем’єру в Одесі, й це вже кіно на порядок вищого рівня, хоча й сюжет його доволі анекдотичний. Пузатий чоловік середніх літ, міряючи на базарі светра, заходить за шторку, зняту, як каже продавчиня, з реквізиту циркового фокусника, а виходить семирічною дитиною, підтримуючи штани, аби не впали. Його дружина, неприємно шокована й розгублена, хоча перед цим пиляла чоловіка за дрібниці, намагається повернути все назад — ходить до лікаря по рекомендації, до друзів — по підтримку, але врешті веде його до першого класу, а потім — тулить до себе, і сцену материнських пестощів Остріков формує по типу картини з Богородицею, у відповідних формах і кольорах часів Відродження. Цей останній кадр, доволі претензійний і полемічний, але прочитаний усіма з позитивом, спричинив просто-таки лавину овацій. Абсолютно заслужено, бо крім формальної складової — фільм розіграний і придуманий ідеально — він має вагомий для обговорення сенс, торкаючись вічної залежності чоловіка від жінки, і якого б віку той чоловік не був, усе одно жінка матиме до нього материнські почуття, невід’ємні від неї через її природу, незважаючи на її соціальний статус та роки.

Важливо, що «Міа Донною» Остріков закріпив свій статус вправного режисера. Якщо дворічної давнини «Голден лав» був одним із найкращих на той час, а минулорічний «Випуск’97» став фестивальним лідером і високо підняв режисера в очах кінематографістів, то «Міа Донна» ніби затвердила, по-перше, професійний рівень творця, а по-друге, його розвиток як сценариста. Зауважу до цього, що Павло Остріков не має режисерської освіти, а в минулому був стендап-коміком. Очевидною виглядає присутність таланту і здатність працювати над собою й над своїми помилками, нехтуючи фанатичною прив’язаністю до свого кіно як до дитини.

Тут дуже доречно згадується фільм «Крокодил» Катерини Горностай. Планка, що була високо поставлена нею минулорічним «Бузком», вимагала, як у спорті, або підтвердження сил, або нового рекорду. Не сталося — планку було збито. «Бузок» мав два пласти й навіть інтригу — головна героїня знала про підозру щодо наявності в неї смертельної хвороби, а всі учасники, розмовляючи про життя і секс, — ні. Натомість «Крокодил» виявився пласким, двовимірним, лінійним кіно, де все, що задумано, — перед очима, і розвивається в реальному часі, й так не винахідливо, що аж зло брало. І справа навіть не в цілковитому повторі стилю, бо структурно «Крокодил» такий самий, як і «Бузок», а в тому, що він занадто легкий, не навантажений додатковими й такими бажаними смислами, ідеями, лініями. А можна було би розвинути історію дівчини, що йде з друзями на святкування Нового року, й додати, наприклад, бекґраунд для мами дівчини, й пояснити, чому вона залишилася сама, будучи ще молодою, чому має такий набурмосений вигляд тощо.

У цьому плані показові «8 годин» Лени Шуліки. За кадром ми чуємо розповіді молодих людей, позбавлених сподівань на цікаву роботу і змушених працювати задля тупого заробляння бабла протягом одноманітних робочих днів. А в кадрі бачимо дошку оголошень, бетономішалку, офісне крісло, ліс, дитячий майданчик. Таким чином режисерка намагалася знайти віддзеркалення почутого, відповідники сказаного або — іноді — антитези. Це було незвично, оригінально, змушувало працювати мозок на пошук асоціацій. Хоча і не всім глядачам була до вподоби подібна гра — по закінченню один із незадоволених присутніх гучно крикнув «фуууу», на що йому з іншої частини зали відповіли «сам ти “фу”, ідіот».

Пошук форми — необхідність на кшталт основного інстинкту, адже без правильної та вдалої матеріалізації будь-яка ідея нівелюється. Короткий метр у кіно є доволі складним саме через потребу швидко показати на екрані те, що в житті може тривати довго, й показане має чіпляти увагу відразу. Як, наприклад, у випадку з фільмом «Затамувавши подих» Олексія Соболєва, де йдеться про команду синхронних плавчинь і їхню репетицію виступу на чемпіонаті. Тут форма є визначальною. Все знято з-під води, й саме з-під води ми бачимо, як зачаровано дивиться одна з дівчат на свого тренера, й під водою відбувається конфлікт із суперницею. І все це без слів, усе в динаміці, й рухи стають замінником голосу, а пластика — виявом експресії. «Затамувавши погляд» перфектний приклад віднайдення способу ще раз, але інакше втілити на екрані любов та зраду, і так, що це хочеться дивитися й асоціювати себе з персонажами. Так, це виняткове кіно, й одного разу вжита форма вже втрачає свою неповторність. Одначе одного влучного пострілу Амуру цілком достатньо, аби виконати своє завдання.

Цього року в Одесі вдалих кінематографічних пострілів було достатньо, щоб поцілити в серце глядача. Окрім уже згаданих, є сенс звернути увагу й на «Гойдалки» Валерії Сочивець і «Штангіста» Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Фото: кадр із фільму «5 хвилин»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
805
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop