11:30
П'ятниця, 27 Квітня 2018

«Зрадник» і контекст українського кіно

Критикам немає кого кусати, немає з ким боротися, немає кого таврувати. Бо «Зрадник» – стрічка про те, як і для чого знімався «Зрадник». Не більше, але й не менше.
«Зрадник» і контекст українського кіно
«Зрадник» і контекст українського кіно

«Детектор медіа» публікує дві рецензії – Ярослава Підгори-Гвяздовського та Андрія Кокотюхи – на фільм-«довгобуд» «Зрадник», робота над яким тривала шість років, протягом яких змінилися чотири режисери, чотири назви та вся концепція стрічки. Наші автори висловлюють різні точки зору на цей кінопроцес і його результат.

26 квітня цього року – чорний день календаря не лише тому, що маємо чергову річницю Чорнобильської трагедії. Сталася трагедія локального масштабу, але за силою – не менша. У прокат вийшов фільм Марка Хаммонда «Зрадник», і горе спіткало активну частину українських кінокритиків: їм уже немає чим так гостро перейматися. Стрічку нарешті показано, головний «цап-відбувайло» нового українського кіно зник, критики розгублені й непозбувно збентежені. Так буває, коли довго чекаєш появи ворога, розминаєшся, вправляєшся в мистецтві бойової критики, дзьобаєш повітря, й раптом прокидаєшся з думкою: все, хлопчик для биття зник, та й бити особливо немає кого. Ворог виявився не те щоб другом чи товаришем, а так, звичайним перехожим.

«Зрадник» гостро цікавив групу критиків, неформальним лідером якої стала кіножурналіст Олеся Анастасьєва. Вона настільки заповзялася, що питання про долю «Зрадника» було єдиним, яке прозвучало влітку минулого року на підсумковій прес-конференції щодо результатів десятого пітчингу Держкіно. Гаразд, можна було би пояснити це зрозумілою цікавістю небайдужої особи до проектів-«довгобудів». Але пані Анастасьєву чомусь не настільки переймає доля «Максима Оси», «Казки старого мельника», «Казки про гроші». Остання, до речі, таки вийшла на екрани в нинішньому січні, й щось мені підказує: новоспечений «Зрадник» матиме аналогічну прокатну долю й схожий бокс-офіс. Проте на момент, коли пані Анастасьєва поставила своє запитання, з «Казкою…» теж нічого ясно не було. Тим не менше, її особливо цікавив саме «Зрадник».

Є ще одна обставина, котра об'єднує фільми-«довгобуди» – заміна режисерів. Причому майже всюди – неодноразова. Можливо, Олесю Анастасьєву та її однодумців переймало саме це питання. Справді, варто розібратися в причинах такої ротації. Проте й тут заціпило тільки на пригодах довкола «Зрадника», хоча інші недозняті стрічки мають схожі історії. А у випадку з «Максимом Осою» – взагалі скандальні, бо виконавця головної ролі Олександра Пожарського звинуватили в сепаратизмі. Чим не передумова для скандалу, тим більше – довкола видовищного бойовика за мотивами коміксу. Тим не менше, вчепилися у «Зрадника», котрий за великим рахунком – антивидовище, хоч зовсім не артхаус.

Між тим «Зрадник» від початку планувався видовищним, як і належить гостросюжетній історичній драмі. Проект під назвою «Холодний Яр» запустили ще до Майдану, за іншого керівництва Держкіно. Потім він перетворився на «Варіант Марконі» й трансформувався у щось на кшталт політичного детективу. Зйомки зупинилися не лише через брак фінансування, хоча у зв'язку з подіями на Майдані й потім – російською агресією такий факт нікого не дивує. Виявилося, що новий варіант сценарію прославляв не холодноярських повстанців, а бравих російських чекістів, котрі влаштували їм успішну провокацію, заслали зрадника й придушили опір. Крім того, від проекту відмовився черговий режисер. Проте зберігся відзнятий ним матеріал, якість якого, скажімо так, не влаштовувала продюсерів.

Із цього місця починається історія фільму «Зрадник». Сюжет підказали описані вище поневіряння стрічки. Несподіваним чином вона цілком лягала в контекст історії, але вже не українського повстанського руху 1920-х, а українського кінематографу 1970-х. То були часи, коли стрічки цензурувалися, заборонялися та навіть нищилися методом змиву зображення з плівок. Тиск відчували на собі Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Борис Івченко та інші митці, котрі намагалися вийти за ідеологічні рамки. Звинувачення в «буржуазному націоналізмі» були типовими, на студіях працювали у штаті співробітники КДБ, а на історичних стрічках вони були членами знімальних груп, контролюючи процес.

Часом готовий матеріал не лише монтували наново, а й міняли автентичні назви. Так сталося зі стрічкою «Звірте ваші годинники» за сценарієм Ліни Костенко. У ньому йшлося про українських поетів, котрі загинули під час Другої світової війни. Згідно з сюжетом, був епізод розп'яття на Голгофі, для цього на березі Дніпра збудували три вісімнадцятиметрові хрести. Їх із вікна своєї машини побачив один заїжджий московський партійний діяч і обурився. Дарма, що то знімали кіно. Політбюро ЦК КПУ отримало відповідний сигнал, вибухнув скандал, картину закрили, молодого режисера на кілька років викинули із професії. Проте згодом фільм таки вийшов в іншому варіанті, під іншою назвою й пройшов непомітно, другим екраном.

«Зрадника» вирішили переробити саме під таким кутом – у вигляді фільму, котрий нагадав би про темні часи. Відзнятий для «Проекту Марконі» матеріал перетворився на стрічку героя фільму – режисера Юрія Бойка (Олег Мельничук), який вирішив обдурити цензуру. Під виглядом історичного фільму «Яр» про боротьбу чекістів із бандою куркулів він знімає стрічку про придушення повстання в Холодному Яру. Все би проскочило, та хтось зі знімальної групи написав донос. Куратор проекту від КДБ (Станіслав Шокін) відстороняє Бойка й наказує змити змонтований ним матеріал із плівки.

Проте кіно мало бути ідеологічне, про «громадянську війну» й подвиги ВЧК. Тож зовсім нищити кіно неправильно, і випускниці ВДІК Ользі, яка щойно прийшла на Одеську студію за розподілом, доручено перемонтувати стрічку в «правильному» ключі. Але дівчина переймається долею фільму, бо її бабуся виявляється свідком подій у Холодному Яру й допомагає онуці прозріти. Плюс Оля закохується в Бойка. Результат – авторська версія все ж показана широкій аудиторії. Настільки широкій, скільки вмістив зал під час прем’єри.

Критик Сергій Васильєв на своїй сторінці у Фейсбуку напередодні прем'єри зазначив: «Жоден із кінокритиків, які взяли участь в опитуванні IndieWire, не назвав українського "Зрадника" Марка Хаммонда з-поміж найкращого "кіно про кіно"». При цьому один із найфаховіших українських критиків не вказав джерела, з яких почерпнув інформацію про подібні претензії «Зрадника». Натомість журналістка Олена Солодовнікова у себе на сторінці пише: «Українська відповідь "Відлизі". В нашому варіанті кіношники більше працюють, а не займаються сексом. Але все одно все вирішується завдяки коханню. Фінал нереалістичний, та вселяє віру в добро». Цей пост мимоволі визначає вектор, за яким «Зрадника» треба сприймати.

Єдина претензія, яку мали творці – завершити проект, вийшовши із тривалої історії зі збереженим обличчям. Вдалося трохи більше: нагадати втаємниченим про непрості часи українського кіно й те, що фільм сам по собі може стати учасником опору. Фільм – але не режисер. Юрій Бойко борцем зовсім не виглядає. Як і митцем, якого не розуміють та не визнають. Його позиція пасивна. Він не робить нічого, аби врятувати стрічку. В тому числі не просить закохану Ольгу допомоги в цьому. Дівчина лягає в ліжко до аморфного типа без жодної на те мотивації, окрім того, що перейнялася його генієм. І далі робить усе сама. Бойку ж лишається вийти під фінал тріумфатором і сказати кілька пафосних речень. Такий собі геній із постаменту, яким мають захоплюватися без його власної участі у процесі.

Паралельно актори намагаються з'ясувати, хто зрадив Бойка. Мета не зовсім зрозуміла. Натовкти пику, влаштувати «темну»? Тим більше, що ім'я зрадника так і не прозвучало. Хоч логічно було б його бодай морально покарати.

«Зрадник» вийшов не виробничою стрічкою про лаштунки знімального процесу, як згаданий вище російський серіал Валерія Тодоровського «Відлига» (2013) чи давня стрічка Гліба Панфілова «Початок» (1970). Не є біографією відомого митця, як «Параджанов» Олени Фетисової та Сержа Авадікяна (2013) або «Трамбо» Джея Роуча (2016). Чи сатирою, подібною до «Ржаки» Дмитра Томашпольського. Пропонується зразок фільму, головним героєм якого є кіно. Його рушійна сила, здатність впливати та змінювати. Тож розумію розгубленість критиків та співчуваю їм: немає кого кусати, немає з ким боротися, немає кого таврувати. Бо «Зрадник» – стрічка про те, як і для чого знімався «Зрадник». Не більше, але й не менше.

Фото: кадри з фільму

Зберегти

Зберегти

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1426
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop