До 90-х років минулого століття в Україні була поширена практика показувати перед фільмами кіножурнал «Хочу все знати». Дуже практичний спосіб радянської пропаганди й інформування мав рясні плоди (Совок досі сидить у головах наших людей). На щастя, пропагандистський кіножурнал зник ще 30 років тому. Та, на жаль, приблизно в той самий час із екранів кінотеатрів зникло масове українське кіно. Воно тільки тепер повертається, й те повільно-повільно, із ледь жевріючим бажанням прокатників і під неймовірно потужний спротив кінотеатрів, ласих демонстраторів американського кіно. Без сумніву, такому ставленню кінобізнесових структур суттєво сприяють самі громадяни — не так великі фанати Голлівуду, як просто малі знавці українського кіно. І все крізь терні між національним виробником і демонстратором. Просто якесь чорне коло…

Щоб розірвати коло і водночас не сильно напружувати кінотеатри, продюсер Андрій Різоль придумав іти повільно — показувати маленькі фільми перед фільмами великим, і, на відміну від «славнозвісного» радянського кіножурналу, без повчань «що таке добре, що таке погано». Просте кіно просто українських режисерів. Погодьтеся, таке дивитися значно краще за рекламу.

Втім, за простотою проекту ховався масштаб, доти небачений в Україні.

Ідея повернути українське кіно в кінотеатри й навертати глядача на думку, що українське кіно все ще існує, зародилася кілька років тому, а в травні 2016-го — запрацювала. Власне, було зібрано розширене журі експертів, у якому директори кінотеатрів сусідили із представниками банків, бізнесмени — з кінознавцями, рекламісти — з режисерами, діджитал-експерти — з акторами, режисерами і продюсерами. 88 експертів оцінювали сценарії, представлені на заздалегідь оголошений конкурс «Своє кіно». З надісланої 501 роботи від 380 авторів було вибрано сто найкращих. Із яких потім утворили топ-двадцятку з двома чіткими темами — патріотичним спрямуванням і життєствердною позицією. Для демонстрації в кінотеатрах вони мали тривати не більше трьох хвилин, але режисерам надали можливість зробити режисерську версію з більшим хронометражем.

Фінансово, ідейно і практично проекту сприяли фонди і банки, аудиторські й консалтингові компанії, підприємства й міністерства, асоціації та виробничі компанії, фестивалі та інтернет-видання (зокрема й «Детектор медіа») — загалом понад 50 організацій. Важливо, що погодилися підтримати проект і кінотеатри, без яких усе це не мало би сенсу, й ідеться як про мережі (на кшталт «Планети кіно», Multiplex, «Сінема-Сіті», «Баттерфляй» і «Оскар»), так і про окремі кінотеатри («Україну» чи «Жовтень»).

Проект, розбитий на два альманахи, навесні минулого року подали на конкурс Державного агентства України з питань кіно. І Держкіно теж підтримало проект, надаючи 50 % фінансування 11-мільйонного бюджету.

Минулого тижня, одразу після того, як уже в четвер у кінотеатрах почали показувати «На своїй землі» Олександра Кирієнка (наприклад, перед фільмом «За прірвою у житі» в кінотеатрі «Жовтень»), відбувся своєрідний звіт першої частини «Дивись українське». Для кількасот людей, що мали стосунок до проекту, — як спонсорів, так і виробників, — показали перші десять завершених фільмів. Що наштовхнуло на цікавий підсумок: як разом, так і окремо короткометражки проекту «Дивись українське» можуть існувати в трьох площинах — а) як низка рекламних роликів українського кіно перед іноземними фільмами, таким чином реалізуючи основний задум творців, б) як альманах, цілком зрозумілий для прокату, і в) як окремі конкурсанти на фестивальних майданчиках світу.

Різні як за обсягом і кількістю витрачених грошей, так і за екранним потенціалом і художньою якістю, вони тим не менше мають спільний знаменник — це добрі й ліричні роботи про сучасних українців, що живуть у вихорі нашої буремної дійсності, де війна існує поруч із любов’ю, бізнес — із духовними прагненнями, а смертельні хвороби — з дивами й божественним провидінням. Позитив — основа всіх фільмів, і це попри те, чи хочеш пустити сльозу над драматичними або мелодраматичними колізіями, чи напружуєшся з огляду на жанр трилера.

Важливою також є змога творців альманахів зібрати в один проект найбільш популярних і професійних режисерів і акторів України — серед залучених є Олександр Кирієнко і Михайло Іллєнко, Олесь Санін і Віктор Придувалов, Андрій Дончик і Кадім Тарасов, Олексій Горбунов і Ніна Набока, Станіслав Боклан і В’ячеслав Довженко, Василь Баша й Олександр Кобзар та інші. Окремо треба додати участь режисера, сценариста, драматурга та мислителя Олександра Столярова, чий фільм «Кадет» виявився останнім — він несподівано і стрімко помер одразу по завершенню монтажу (без потреби говорити про померлих «лише добре», «Кадет» є однією з найкращих короткометражок в альманасі, яку можна рекомендувати до обов'язкового показу на українському телебаченні).

Креативність та оперативність режисерів — іще один момент, потрібний для висвітлення. Часом фільми робилися за півтора місяці, рахуючи з постпродакшеном («Доки палає свічка!»), використовувалися коптери («Клоун», «Двері») або знімалися на хмарочосах («Звичайний ранок») чи в супермаркеті («Голос»), знімальні групи залучали військову техніку та складну піротехніку («На своїй землі»), а зйомки велися в інших областях («Двері»). Кожен із десяти фільмів першого блоку йтиме в кінотеатрах два тижні, всі разом — п'ять місяців, потім запустять наступний блок. Розширені до 8–10 хвилин, об’єднані в альманахи, вони вийдуть (принаймні) в національний прокат. Що потім?

Нарізі є ідея наступного проекту. Від сьогодні, 11 грудня, над ним починають роботу. Але поки є сенс говорити про найсуттєвіше, що породив заклик «Дивись українське» — про можливість фінансування українського кіно не лише за допомогою Держкіно й загалом держбюджету, а за підтримки середнього бізнесу й банківського сектору. Невеличкі бюджети на маркетинг, віднейдені бізнесменами в наших непростих для економічного зросту умовах, створили можливість — з одного боку, піти далі декларативності й реалізовувати прописані організаціями наміри та цілі, а з іншого — фінансувати створення «найважливішого з мистецтв».

Залишилося найменше — переконати глядача у правильності самого меседжу.

Фото: Фейсбук-сторінка проекту «Дивись українське»