12:13
Вівторок, 22 Листопада 2016

«Труднощі перекладу»: чи може прокинутися заколисаний пропагандою розум?

2 352
Якщо його власникові показати Україну реальну, а не міфологізовану?
«Труднощі перекладу»: чи може прокинутися заколисаний пропагандою розум?
«Труднощі перекладу»: чи може прокинутися заколисаний пропагандою розум?

Цикл Леоніда Канфера «Труднощі перекладу», показ якого на каналі СТБ розтягли на два тижні, варто все-таки дивитися одним нападом. Подрібнений на десять частин, по одній на кожен випуск «Вікон», які виходять лише в будні, блискучий, як завжди, проект Леоніда Канфера не сприймається як цілісне дослідження російського характеру. Бо що таке десять хвилин перегляду великого документального циклу, який, тим паче, претендує на соціальний експеримент? Краплина в щільному й неосяжному інформаційному морі. Тож у вечір показу наступної частини циклу глядачеві доводиться нагадувати, про що, власне, йдеться.

Тому українська одіссея сучасного російського Тьоркіна, як назвали Володимира Виноградова після його відеорозповідей про участь у чеченській війні і про подорожі якого документаліст і журналіст Леонід Канфер зняв кілька фільмів (за які його навіть нагородили премією Російської телеакадемії «ТЭФИ»), під час перегляду 10-хвилинними частинками дратує тим, що від глядача вислизає головний задум полотна. А саме: перевірити, чи зможе розум, заколисаний телевізійною пропагандою РФ, яка вже більше двох років лякає росіян хижими бандерівцями-канібалами, прокинутися, якщо його власникові показати Україну реальну, а не міфологізовану пропагандою.

Через те, що заінтригований глядач змушений був тягтися за Леонідом Канфером у ролі Вергілія та його героєм-Данте всіма дев'ятьма колами «українського пекла» імені російської пропаганди два тижні з перервами на вихідні, кожна скупа в хронометражі серія викликала роздратування. Передусім — героєм, який аж до останньої частини епопеї тільки те й робив, що шукав спільні зі своєю батьківщиною риси в України. Ще й не перестаючи при цьому скиглити за домівкою. Звісно, за місяць мандрівки незнайомим краєм можна стомитися до озлоблення — від чужої мови, чужих краєвидів, а надто ж дуже вже неприємних звинувачень на адресу «російських фашистів». Із кожною новою випущеною в ефір «Вікон» серією роздратування персонажем Леоніда Канфера наростало. Враження після першого тижня перегляду лишилися тяжкі — Володька, замість виявити бодай звичайну цікавість туриста до незнайомої місцини, вперто гнув свою лінію «ватника» (це слова мого чоловіка, уродженця Петропавловська-Камчатського, який прожив на тому краю світу 33 роки). Який ніяк не може (а радше не хоче) прийняти одну аксіому — Україна має власну історію, культуру, науку та філософію. І доки, сказав далі мій чоловік (до речі, тезко персонажа «Труднощів перекладу»), росіяни не збагнуть, що між ними та українцями — цивілізаційна прірва, а отже вони геть різні народи, мешканці РФ ніколи не зможуть зрозуміти, чому українці завжди виходять на Майдан, щойно відчують найменші претензії Росії на свій суверенітет.

Між тим Володька Виноградов, який зажив на пострадянському просторі слави правдоруба, а відтак він далеко не до глибини кишок уражений російською пропагандою (на тому, що Виноградов розрізняє Росію як свою батьківщину і російську державу, яка в нього викликає лише негативні емоції, повсякчас наголошує автор), зауважує, наприклад, що бодай дороги до столиці українська влада мусила би зробити кращими, ніж вони є нині. Ну хоча б на рівні федеральних трас у Росії. Де, щоправда, як показує епізод на тій-таки федеральній трасі, коли автор і його персонаж їдуть до Москви і змушені плестися в заторах через черговий ремонт, на освоєнні цієї статті державного бюджету крадуть десь так, як украли на Олімпіаді в Сочі. Далекосяжні висновки про однаковість української та російської влади, що їх навіяла російська корупція на ремонті трас, герой робить, вийшовши на балкон київського готелю з видом на стелу Незалежності (це вже такий центр, що центріше й бути не може! — підтверджує Леонід Канфер). А це, на його думку, означає, що нинішня, постмайданна влада в Україні геть не відрізняється від влади російської, від якої Володимир Виноградов повсякчас дистанціюється...

Ніхто, звісно, не очікував якогось морально-ментального переродження героя впродовж його місячної подорожі Україною. І, здається, найбільше цим переймався автор циклу Леонід Канфер. І в своєму бажанні «виправдати» героя автор у деяких епізодах пішов на перекручення його слів. Коли вони з Володькою йдуть до львівської «Криївки», герой, після всіх місцевих ритуалів, відомих кожному українцеві, запитує, мовляв, навіщо ти привів мене в цей дурдом, жадаючи якомога швидше його покинути, Леонід Канфер за кадром коментує цей пасаж приблизно так. Мовляв, Володька розуміє, що «Криївка» — це тролінг російського стереотипу кровожерливих бандерівців. Як можна зробити такий далекосяжний висновок із цілком однозначної фрази персонажа про «дурдом», незрозуміло. Хіба що автор уміє залізти в голову свого героя...

Але... подібні враження про «ватництво» героя, його небажання зрозуміти мотиви виходу українців на Майдан чи переконаності в тому, що українці та росіяни — один народ, бо мають однакові проблеми із владою, розвіюються, коли переглядаєш цикл «Труднощі перекладу» в режимі нон-стоп.

Саме під час перегляду «Труднощів перекладу» нон-стоп починаєш розуміти, навіщо їх автор доклав титанічних зусиль, як моральних, так і матеріальних, щоби спробувати переконати бодай одного громадянина РФ, що Україна в російському телевізорі й у реалі, — це абсолютно різні поняття.

Остання серія циклу — повернення Володимира Виноградова додому, в квартиру в містечку Собінки Володимирської області, та його спілкування з рідними й приятелями. Такий собі звіт про те, як батько двох дітей, чоловік, свояк та зять повернувся з «бандерівської України» цілим і неушкодженим. Розвіявши міф про те, що в Україні їдять російськомовних або ж ненавидять усю Росію гамузом.

Ну так, його не зжерли за російську мову, ба більше, у Львові та Києві (24 серпня, під час військового параду до Дня Незалежності) до нього підходили шанувальники, які дякували йому за ролики в Youtube й просили автографів. Так, він, побачивши фільм «Зима у вогні» про Майдан, зробив цілком зрозумілий і людяний висновок — побили дітей, і через це наступного дня на Майдан вийшли десятки тисяч їхніх батьків. Коментуючи цю подію, вже приїхавши додому, мовляв, якби мою Інку (дочка. — Авт.) довбанули по голові кийком, я би теж вийшов.

Розповідаючи про батьків Героя Небесної сотні Романа Варениці, Ганну та Михайла, з якими Володимир Виноградов зустрівся в селі на Яворівщині, персонаж циклу розказав, що за кілька хвилин подружився з цими людьми. Називаючи їх «дядя Міша і тьотя Аня». Бо вони дуже прості й роботящі. Щоправда, розповідаючи про те, як ушановує українська влада героїв Небесної сотні, Володька згадує лише про те, що батькам Вареницям за сина платять 150 рублів на місяць на російські гроші. І за цю допомогу вони змогли всього-на-всього поставити синові пам'ятник на могилі. І не згадує, що «дядя Міша й тьотя Аня», батьки Романа Варениці, вчителя математики, привівши російського гостя на могилу сина, сказали — його смерть не була марною, бо все-таки після Майдану Україна дуже змінилася.

Водночас, коли зайшлося про те, хто ж усе-таки воює на сході України, Володимир Виноградов, який на власні очі бачив на Вінниччині похорон загиблого бійця АТО, розказав своїм гостям, як усе село, проводжаючи бійця, стало на коліна. Тобто він зумів щось винести зі своєї подорожі Україною. Зокрема, й про те, чому українці вважають РФ агресором. У своєму вузькому колі Володька пояснює це так — ви можете купити танк у якомусь там воєнторзі? Ні? А пакет для «Граду»? Теж ні? Тоді звідки це все в тих, хто воює проти України на Донбасі? Аргументів роспропаганди, яким намагаються оперувати його родичі й друзі, мовляв, на Донбасі йде громадянська війна, Володимир Виноградов уже, повернувшись із місячної подорожі Україною, не сприймає. Щоправда, розповідаючи про парад військової техніки в День Незалежності, поблажливо каже, що з тією зброєю, яку продемонструвала українська держава, можна перемогти хіба що якийсь Мозамбік, бо вона вся — родом іще з 70-х років минулого століття. Проте тут-таки зауважує: бойовий дух української армії — це «ухх!».

Але найтяжче йому доводиться, коли мова заходить про найубивчіший елемент антиукраїнської пропаганди — «Одеську Хатинь». Леонід Канфер під час перебування в Одесі познайомив свого героя з хіміком-експертом, який по гарячих слідах (у буквальному сенсі) пожежі в Будинку профспілок робив експертизу. Він на пальцях пояснив — те, що сталося, наслідок страхітливо несприятливого збігу обставин. Але Володьці переконати в цьому своїх гостей не вдалося. Та він не надто й наполягав на своїй правоті. Чудово розуміючи, що жоден його аргумент живого свідка не в змозі перебити «правду з телевізора».

Перемога телевізора у протистоянні з живою правдою очевидця найбільш очевидною виявилася у візиті Володимира Виноградова до друга й однополчанина за чеченською війною, який зібрався їхати на Донбас добровольцем. Чоловік на прізвисько Маленький, якого, до речі, підкреслив Леонід Канфер, він знає, так само, як і Володьку, 15 років, не повірив жодному слову друга про те, що за місяць перебування в Україні він не побачив жодного кровожерливого бандерівця, бо там просто їх просто-на-просто немає, а українці на Донбасі борються за Україну.

Леонід Канфер, попри незручний графік демонстрації свого унікального проекту в рамках новинної програми «Вікна» на СТБ, зумів усе-таки показати головне: якщо дуже постаратися, то через точкові удари по психіці умовного «ватника» шляхом його зіштовхування з реальністю поза російською телевізійною пропагандою можна бодай змусити в ній засумніватися.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2352
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду