Події 25 березня залишили стійке враження дежавю. А чи принаймні неоригінальності, вторинності, копіювання. І навіть не треба напружуватися, щоб згадати, копіювання кого й чого саме.

Публічне, на камеру, відправлення президентом у відставку Ігоря Коломойського - це один до одного стиль Бориса Єльцина. Коли він, тільки-но ставши президентом тоді ще РРФСР, заходив до магазинів, вислуховував скарги покупців і тут само, на коліні, під оплески тих покупців підписував накази про відсторонення чи то директора магазину, чи то начальника главку (великого підрозділу радянського міністерства), чи то навіть міністра.

Нам показали цю зустріч - узагалі навіщо? Щоб запобігти домислам та кривотлумаченням? Але що нам показали? Коротенький фрагмент, кульмінацію. Що було до того й після того, ми не знаємо. Тож простору для домислів та кривотлумачень - досхочу.

Удень Порошенко зустрічав літак із броньованими машинами зі США. Сів за кермо, вивів машину з літака, трохи проїхав нею. «Перевірив першу машину», - такими були коментарі. Це вже типовий Владимир Путін - бо то саме він полюбляв публічно, перед камерами, керувати різноманітною військовою технікою. Скінчилася така публічність тим, що Путін відправився літати з лелеками (й дуже шкода, що не відлетів разом із ними кудись у вирій) - дуже сподіваюся, в нас хоч до цього не дійде.

Але всі рекорди побив бенкет публічності в Кабміні, коли просто на засіданні на високих посадовців наділи наручники. Кого в даному разі нагадував (а чи свідомо копіював?) Яценюк - то це відомого політика, який зовсім іще нещодавно обіцяв винести всіх корупціонерів на вилах. Ну, хіба що прем'єр цілком слушно вирішив, що, на відміну від того політика, він із вилами виглядатиме неелегантно, а тому згодяться й наручники.

Узагалі-то, ми прагнемо до Європи. Але чомусь видається, що європейці цього публічного надівання наручників належним чином не оцінять, а можливо, й навпаки - вважатимуть за дикунство. Бо європейська політична культура привчила наших партнерів із ЄС оцінювати справи передусім за їхнім результатом, а не за процесом. «Вы оцените красоту игры» - це в даному разі не за адресою. Європейська політична культура не визнає епатажності.

Ні, сперечань немає: щось подібне кілька років тому траплялося в такій типово європейській країні, як Грузія. От тільки в цій країні - своя специфіка. Зокрема, там і досі чимало громадян обожнюють Йосифа Сталіна, за показником відсотку сталінофілів серед усього населення Грузія може змагатися хіба що з Росією.

А ще, коли не помиляюся, щось дуже подібне траплялося в такій типово європейській країні, як Білорусь.

Скажете, показове затримання - це урок для корупціонерів? Хай, мовляв, тремтять і бояться? Як вам сказати? От численні кадри, фотографії й репортажі з місць страшних автокатастроф - чи посприяли вони зменшенню кількості тих катастроф? Чи в нас на автошляхах тепер взірцевий порядок і законослухняність?

Торжество справедливості в Кабміні залишило присмак чогось несправжнього. От скажіть: чи на кожному засіданні Кабміну за дверима чатують правоохоронці з наручниками напоготові - на правах роялю в кущах? А якщо ні, якщо про майбутнє затримання було відомо заздалегідь, то чи не можна було й провести його заздалегідь, до початку засідання? Повірте: розголос був би той самий, тільки вже без водевільного нальоту.

І ще одна незручність: а раптом виявиться, що підозри й звинувачення не підтвердяться? Ну, от бувають же такі халепи в демократичних країнах! Що тоді? Адже людям уже показано й роз'яснено: отой і отой - корупціонери. Ярлики вже навішено. Справедливість восторжествувала. То що ж - давати задній хід? І влада муситиме визнати, що вся її звитяжна публічність у боротьбі з корупцією була яйця виїденого не вартою? Та ще й наразитися на гнів народний: «Іроди, корупціонерів повипускали!»? Адже піди доведи потім тому народові (зокрема, тій його частині, на яку дійство з наручниками й було розраховано), що встановити провину може тільки суд, а акт затримання сам по собі ще ані про що не свідчить!

Навіть якщо влада не буде тиснути на слідство й суд, навіть (що вже й зовсім нелегко уявити) якщо слідство й суд із власної ініціативи не прагнутимуть догодити владі й тим самим заробити підвищення з премією, - навіть за цих умов після гучного й багаторазово показаного по телевізору затримання перебіг справи запрограмовано. Хрестоматійний приклад: коли батьки, викликавши до дитини лікаря, замість змалювати симптоми хвороби з порогу кажуть: «У дитини, певне, бронхіт» - лікар, радше за все, й виходитиме з того, що бронхіт, а інших варіантів просто не розглядатиме. Авторитетна підказка - от як це називається. Недаремно, мабуть, кажуть: правосуддя не терпить галасу й метушні.

Натомість у «Подробностях» на «Інтері» того ж вечора з'явився Вадим Рабинович і досить довго просторікував, що слідом, один за одним, незабаром у наручниках піде весь склад Кабміну - треба було сприймати як істину, що куди ж тому Кабмінові змагатися в чесності й некорумпованості з «Опозиційним блоком», у дівоцтві Партією регіонів. А виступ Рабиновича звучав так, що 7 мільярдів, нібито вкрадені Яценюком, - це факт, у якому неможливо сумніватися, а слідча комісія й антикорупційні законопроекти - це особиста заслуга самого Рабиновича й нікого іншого. Дуже легко, двома мазками, гість «Подробностей» створив чорно-білу картину: наскрізь корумпована влада - й «Опозиційний блок», єдина в Україні сила, що протистоїть тотальній корупції. Отак от легко влада підставилася - на рівному місці. 

Що вирізняє всі акти гіпертрофованої публічності 25 березня, то це їхня підкреслена театральність. Під час переглядання кадрів у Кабміні так і ввижалося, що от-от залунає команда: «Ваш вихід, операторе! Ваш вихід, міліціє!» А театр - це, як відомо, порівняно невелика сцена та велетенські простори за лаштунками, не для глядачів. А ще театр - це fiction. Імітація реальності, а не сама реальність; правдоподібність, але не правда. Тому й виникають підозри: завелика театральність на політичній сцені є ознакою того, що щось дуже важливе хочуть не так показати, як приховати.

І коли суспільство вимагало від влади публічності, воно, підозрюю, мало на увазі зовсім не це. Те, що ми побачили - це була публічність для фанатів чи то Ляшка, чи то Путіна. Публічність для плебсу. Для ватників. Популізм замість публічності, причому популізм вельми незграбний і дуже далекий від європейських взірців.

Фото - скріншот podrobnosti.ua