Програма «Секретні матеріали» виробництва «2+2» перезавантажилася, оновила, точніше - значно розширила хронометраж і в такому, 50-хвилинному вигляді стартувала в ефірі каналу 22 березня. Саме розширений вигляд першого в новому сезоні випуску, за даними, отриманими «Детектор медіаю», вплинув на збільшення показників відповідного слоту. Щоправда, наступного вечора «Секретні матеріали» знову вийшли в ефір у звичному, 15-хвилинному варіанті, хоча для недільного випуску розширений випуск уже підготовлено.

Проте у вашого автора, котрий є хоч не постійним, але завжди вдячним глядачем подібних програм і вважає себе їхньою цільовою аудиторією, вкотре виникає прикре відчуття повного чи бодай часткового нерозуміння, які секрети й кому саме розкриває команда професіоналів. Це стосується не лише плюсівських проектів «Гроші», «Українські сенсації», «Люстратор 7.62» чи згаданих «Секретних матеріалів». Аналогічні питання - до «Громадянської оборони» та «Інсайдера» виробництва IСTV, випусків «Крупним планом» в ефірі каналу «24» або до телевізійної версії проекту «Наші гроші» на ZIK. Хоча останній широкому глядачеві найменш зрозумілий, бо детально показує схеми скоєння економічних злочинів. А простим людям важливіше без зайвих пояснень знати, хто з чиновників скільки вкрав із кишені українця й коли падлюку посадять.

Звісно, нинішні проекти телевізійних розслідувань відрізняються від дореволюційних трошки оперативнішою реакцією правоохоронних органів на оприлюднені журналістами факти. Бо, як відомо, сюжет до справи не підшиєш, навіть коли справу заведено. Але той самий «Люстратор 7.62» чи ось «Секретні матеріали» почали частіше звітувати аудиторії про результат: того відсторонили, там під слідством, тут затримали, іншими поганими справами можновладців зацікавилися, кому треба.

Проте нерозуміння моє далі лишається актуальним. Або наповнення, точніше, сюжети-викриття «Секретних матеріалів» розраховане на громадян, котрі живуть в інформаційному вакуумі, або, навпаки, можливості журналістів-інвестигейторів досі обмежені. Тому користуються не ексклюзивною, а загальновідомою, давно поширеною та проаналізованою в інтернеті інформацією. Причому обсмоктали те ж саме зникнення й повернення Путіна не лише на авторитетних сайтах, а й у соціальних мережах. Тим не менше, ця історія - одна з перших у розширеній версії першого випуску «Секретних матеріалів». Прошу пояснити мені, дурному: що саме громадяни, котрі дивляться телевізор в Україні, хотіли знати про фінт Путіна зі зникненням, але боялися запитати?

Такі самі запитання - до сюжетів про саботаж мобілізації, хабарництво, маніпуляції з отриманням статусу учасників бойових дій народними депутатами на фоні пекельних кіл, котрі повинні пройти воїни-ветерани для того ж самого. Це та інше не просто широко відоме. Аналогічні сюжети щодня можна побачити в ефірах, без перебільшення, всіх провідних каналів незалежно від власності. У захисті прав воїнів АТО й у викритті корупційних схем усі українські телевізійники раптом стали єдиними. А ще неодмінним атрибутом кожного такого сюжету є згадування всує причетності його антигероїв до попередньої влади. На жаль, стосунки з Партією регіонів подаються кримінальним злочином лише по телевізору, нинішні силовики так не вважають, а громадяни - тим паче. Бо інакше б депутатам, мерам, головам та іншим керівникам масово не подавалися б руки.

Проте в згаданому розширеному випуску програми пройшли, серед не секретних, два матеріали, котрі варті окремої уваги. І справді можуть за певних обставин вважатися ексклюзивом. Чи бодай речами, про які не можна говорити вголос, а треба було б.

Перша - тема мобілізації. Здається, сказано все і говоритимуть далі те ж саме: одні йдуть добровольцями, інші ухиляються, держава не забезпечує, командири погані, тотальний саботаж, всі крадуть тощо. Але в цьому оберемку звичних звинувачень прозвучала одна раціональна думка: Україна здатна подолати все це шляхом створення нарешті професійної армії. Контрактник значно більше мотивований, і не лише фінансово - доброволець взагалі готовий до всього й свідомо йде на самообмеження, бажаючи вчитися. Поруч із тим професійний солдат не дасть себе нажухати, і його статус учасника бойових дій буде передбачений, обумовлений та прописаний уже в контракті. Цю тему чомусь мало порушують, бо, звісно, легше затаврувати того, хто рве повістку й придумує собі болячку, аніж популяризувати солдатську службу як достойну професію, котру обираєш сам. Бо, як справедливо прозвучало в сюжеті, країну кожен захищає там і так, де і як здатен.

Друга історія з «Секретних матеріалів» особисто для мене стала несподіванкою. Адже про такі речі, як наркоманія народних депутатів України, ніхто, ніде й ніколи по телевізору не показував. П'яні були, але тему не розкручували. Справді, подумаєш - випив чоловік, і не важливо, згадується в цьому контексті Юрій Луценко, Леонід Черновецький чи Юрій Бойко. Натомість ледь не вперше, принаймні - на моїй пам'яті, в недільному ефірі, та й двічі на день показали Дмитра Добкіна, рідного брата Михайла Добкіна, одіозного фаната «Беркуту»  й Леніна й зірку інтернету дев'ятирічної давнини. Ролик, нагаданий у «Секретних матеріалах», так само не надто свіжий, але з минулого року, від моменту його поширення,  картина не помінялася. Причому настільки, що журналісти навіть вирішили поставити Добкіну-молодшому діагноз дистанційно, звернувшись до фахівців із психіатричної лікарні, відомої в Києві як Павлівка.

Сюжет привернув насамперед своєю цілковитою неформатністю. Наркомани нам не друзі, особливо причетні до Партії регіонів. Бо всі вони там... І не лише наркомани. Не маю нічого проти викриття певних залежностей у наших законодавців. Не розумію, які наслідки повинні бути після виходу цього сюжету. Добкін-старший подасть до суду за наклеп на молодшого? Змусить його пройти тест, як свого часу змагалися Черновецький із Луценком? Проігнорує? Покладе брата в лікарню? Чи той далі тиснутиме або не тиснутиме на кнопку в сесійній залі? Загалом сюжет не стільки поінформував, скільки розважив. Але чи розвага - головна мета програми журналістських розслідувань?

У сухому залишку оновлені та розширені «Секретні матеріали» пішли традиційним шляхом: із сенсаційними нотками в закадровому голосі розповідати факти, котрі в часи інтернету й соціальних мереж - прикра буденність, та аж ніяк не сенсація. Досить познаходити в архівах відповідне відео, підшукати спікерів, вони ж експерти, для більшого ефекту вирвати з контексту кілька цікавих фраз, і все, Х-файл готовий для вживання. Справді, я живу в іншому світі: інакше як пояснити досить високі показники цих програм. Отже, більшість українців далі відкриває для себе світ та його секрети за допомогою телевізійного пульта. А телевізійники, своєю чергою, користуються інтернетом як першоджерелом із таким же успіхом, як років п'ятнадцять тому - публікаціями з газети «Факти».

Зрозумійте правильно: в жодному разі не кажу, що це погано. Навпаки, маючи комфортні можливості отримувати оперативну інформацію та зробити висновки, розумію, в якому жахливому становищі перебуває загальний інформаційний простір нашої Богом убереженої країни. В якому альтернативи «Вестям» досі реально нема, й ті ж «Секретні матеріали» бодай розставляють часом правильні акценти. Переповідаючи консервативним, гнаним та голодним бюджетникам зміст та аналітику інтернет-видань.