«Отже, нашого Фердінанда й убили...». Цією фразою починається роман Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка».

Навряд чи смерть Олександра Музичка - Сашка Білого (мабуть, це псевдо - від героя «Бригади»?) призведе до апокаліптичних наслідків у вигляді світової війни, як це було в серпні 1914-го, коли Гаврило Принцип застрелив у Сараєві спадкоємця трону Австро-Угорської імперії. Радше навпаки, загибель під час затримання фігуранта московської пропаганди проти майдану може посприяти встановленню миру на окремо взятій території. Принаймні, дуже хотілося б на це сподіватися.

Сашка Білого, про якого більшість обивателів та й власне справжніх майданівців дізналися з телевізійних програм, де показували зразки російської пропаганди, вбили в ніч на 25 березня. Того ж дня абсолютно всі новинні випуски на всіх загальнонаціональних каналах присвятили час загадковій смерті на території кафе під славним містом Рівним.

На загальнонаціональних каналах публіці показали нечіткі кадри з камер спостереження біля кафе «Три карасі», обов'язкове відео «розмови» Олександра Музичка з прокурором Рівного, коли перший тягав останнього за краватку, або ж коли він прийшов на засідання Рівненської облради з ножами та автоматом, та коментарі заступника міністра внутрішніх справ Володимира Євдокимова, плюс синхрони побратимів Музичка за «Правим сектором» - Ігорем Мазуром (Тополя) та номінальним головою організації Дмитром Ярошем. Останній у відповідь на версію міліції про те, що Музичко застрелився сам, оголосив війну МВС та особисто міністру внутрішніх справ Арсенові Авакову.

Увесь цей резонанс, включно з тим, як пан Євдокимов приніс до студії Савіка Шустера пробитий буцімто Сашком Білим шолом спецпризначенця, занадто вже скидався на скандальні історії з позаминулого й минулого року. Перша - про «караванського стрільця», на роль якого спецслужби Януковича «призначили» такого собі Ярослава Мазурка. Друга, порівняно свіжа - коли такий самий пробитий майданівцями шолом беркутівця демонстрував у студії в Москві Дмитро Кисельов. Що не могло не породити низки не надто приємних для теперішньої влади асоціацій.

Бандитів, які діють під прикриттям революціонерів, безумовно, треба карати. Та ще й так, аби правосуддя при цьому було невідворотним. Але невдала спроба затримання рівненського представника голови «Правого сектора» Дмитра Яроша, будучи показаною на всю країну, породила занадто багато запитань до нової влади. Єдине, що хоч трохи відбілило репутацію МВС та силового блоку уряду взагалі, - рішення зробити розслідування смерті Сашка Білого максимально прозорим та ще й із залученням громадськості. Ну, а в парламенті створили тимчасову слідчу комісію, куди, окрім депутатів, увійшли й представники майдану.

Того ж дня, 25 березня, ТСН («1+1») довів - бандерівці в Криму таки були. Точніше, був один-однісінький, але й той поквапився виїхати з півострова після «референдуму». Кореспондент ТСН Світлана Павук зробила лайфовий сюжет про те, як Володимира Чермошенцева зустрічали в Тернополі, куди він у свої 88 років подався доживати віку, аби тільки не лежати в одній землі з ворогами. Бандерівцем дідуся назвали тому, що в 15 років він пішов воювати в УПА, за що потім 10 років відсидів у радянських таборах. Тернопіль пан Володимир для доживання віку вибрав тому, що це місто асоціюється в нього з УПА.

26 березня на 5-му каналі практично розпочали президентську кампанію його власника Петра Порошенка. І хай на той момент ані пан Порошенко, ані Віталій Кличко, ані Юлія Тимошенко офіційно ще не були зареєстровані кандидатами, навіть іще висунення їхнє не відбулося, але Роман Чайка в рамках «Телемарафону» обговорював шанси на перемогу ймовірних кандидатів, чиї рейтинги оприлюднили одразу кілька соціологічних служб. При цьому гості студії, голова Комітету виборців України Олександр Черненко та його співрозмовник (каюся, не записала прізвища, а в мережі не знайшла!) в один голос давали Петрові Порошенкові величезну фору перед іншими кандидатами. Посилалися на те, що народ після буремної революції має запит на спокій. А саме такому психотипові відповідає Петро Порошенко. На відміну від Юлії Тимошенко, яка завжди була бунтаркою й відтак потреби електорату в спокої не задовольнить.

Хітом четверга, 27 березня, в телепросторі країни стала промова Арсенія Яценюка у Верховній Раді. Наживо засідання Ради транслювали кілька каналів - «Рада», «Еспресо ТБ», 5-й та «24». Четвер узагалі став днем сенсацій, адже 27 березня вже згаданий «Еспресо» наживо транслював іще й засідання Генеральної асамблеї ООН, яка обговорювала резолюцію щодо України. Якщо чесно, то сил слухати черговий темник від Кремля з вуст Віталіванича Чуркіна, представника РФ у ООН, сил не було. Проте результат голосування від «оонівської сотні», що визнала суверенітет і територіальну цілісність України недоторканними, не міг не потішити. Як і реакція Росії, котра тут-таки висловила своє обурення резолюцією. Остання хоч і має суто рекомендаційний характер, та водночас означає поглиблення міжнародної ізоляції РФ у питанні щодо анексії Криму.

Рівно о 00 годин 00 хвилин 27 березня, на виконання рішення Київського міського адмінсуду, офіційно припинив мовлення трьох російських каналів найбільший оператор кабельного телебачення України «Воля». Про що всіх передплатників повідомили спеціальним листом. На місце каналів ПКВС, «РТР-Планета» та «НТВ-Мир» у пакет «Волі» зайшли російські канали «Дождь» і «Трофей», а також український «Еспресо».

І це називалося - «почувствуйте разницу!» Бо, скажімо, «Дождь» у межах власного телемарафону на власну ж таки підтримку запрошував до студії цікавезних людей, які точно свій підпис під сумнівними листами на підтримку анексії Криму не поставлять навіть під страхом розстрілу. Один із гостей, Дмитро Зімін, російський учений-радіотехнік, підприємець і меценат, намагаючись дібрати правильні слова про кремлівську пропаганду на федеральних каналах Росії, підкреслив - підтримуючи «Дождь», він підтримує багатоманітність.

На запитання ведучої, що ж тепер робити всім, хто не хоче одноманітності, гість відповів, що він читає молитву. Молитвою виявилися вірші Євгенія Євтушенка:

Дай бог, чтобы твоя страна

тебя не пнула сапожищем.

Дай бог, чтобы твоя жена

тебя любила даже нищим.

Дай бог лжецам замкнуть уста,

глас божий слыша в детском крике.

Дай бог живым узреть Христа,

пусть не в мужском, так в женском лике.

І так це пронизливо, хоч і дуже камерно, без жодного пафосу, прозвучало, що душа заспокоїлася за ту Росію, де є не лише Кисельов на першій кнопці.

27 березня «Еспресо» транслював і брифінг Вікторії Сюмар, заступника секретаря РНБО. Потішило, що пані Вікторія запитання іноземних журналістів англійською розуміла без перекладачів, відповідаючи на них стисло й по суті. Брифінг стосувався інформаційної безпеки України, конкретніше - того самого відключення з кабельних мереж російських телеканалів.

Заступниця секретаря РНБОУ підкреслила: «Ми за те, щоб в Україні мовили засоби масової інформації, але не пропаганди!» На запитання, яка нині ситуація на кордонах українських східних кордонах, Вікторія Сюмар заспокоїла, що всіх необхідних заходів ужито, але якщо вона почне уточнювати, які саме ці заходи, проти неї можна буде порушувати кримінальну справу. Адже такі відомості - державна таємниця.

І це були чи не єдині притомні слова про обороноздатність української армії на тлі інформації, що її охоче тиражували загальнонаціональні канали з Українського кризового центру. Саме того дня екс-міністр оборони Євген Марчук нажахав реальною загрозою другої фази російської спецоперації проти України. Генерал СБУ взяв на себе відповідальність заявити - російська армія от-от вторгнеться на терени держави, адже недарма до кордонів України стягнуто Кантемирівську й Таманську дивізії. Додавши, що завтра-післязавтра Україна переживатиме найскладніший час від початку кримського вторгнення.

Не повірити шанованому генералові було важко, тож автор цих рядків пішла спати в твердому переконанні - якщо ми переживемо вихідні з їхніми неминучими проросійськими акціями на південному сході, то можна буде жити далі.

Поряд із цими «вістями з театру бойових дій» оптимізму не додавали й «картинки з виставки» біля Верховної Ради, де ввечері, коли більшість народних депутатів уже розійшлася, якісь молодики в медичних масках та балаклавах намагалися прорватися всередину приміщення. При цьому вони кричали: «Авакова - у відставку!».

Спочатку, коли цю непересічну подію транслювали на каналі «Інтер», молодиків, які наче озвучували вимоги Дмитра Яроша про відставку міністра внутрішніх справ, назвали «Правим сектором». Тим часом лише частина з них була з символікою цього руху й справді хотіла, щоб Арсен Аваков поплатився посадою за смерть Олександра Музичка.

Ольга Сніцарчук у випуску новин на 5-му, втім, докладно розповіла, як саме починалися й чим закінчилися заворушення під Верховною Радою. Описуючи хронологію, кореспондент поділилася своїми емоціями щодо темряви в кулуарах парламенту - тут, мовляв, страшно, бо світло вимкнули після того, як у двері ВР почали гатити чимось важким, а потів узагалі розбили в них скло. Завдяки журналістці 5-го каналу, можна було принаймні зрозуміти, що ж саме відбулося й чому. Виявилося, що народні депутати, які лише з другої спроби ухвалили пакет антикризових законів імені Арсенія Яценюка, не сподівалися ніяких штурмів, адже перед цим вони цілком порозумілися з мітингарями, які вимагали скасування утилізаційного збору на автомобілі.

І раптом, коли одні мітингувальники спокійно пішли з почуттям виконаного обов'язку, під стінами ВР з'явився ще й «Правий сектор». Який зрештою теж пішов, але пообіцяв, як Карлсон, повернутися, аби таки домогтися відставки Арсена Авакова.

І все це на тлі неймовірного галасу з приводу того, що в смерті Сашка Білого винна лише міліція на чолі з її міністром, а також на тлі регулярних повідомлень про те, що під «Правим сектором» часто-густо ховаються платні провокатори з сусідньої держави, - аж ніяк не сприяло позитивному іміджу нової-старої міліції.

Тема «Правого сектору» зокрема й людей зі зброєю загалом стала провідною в прем'єрному ток-шоу «Майдан. Точка відліку» на каналі «Україна». Це ток-шоу навіть оформленням студії - під бруківку оздоблено піл та проходи між рядами для гостей - волало про свою народність. Адже автори віднайшли новітній жанр - народно-політичне ток-шоу. Звісно, таку топ-тему тижня, як загибель Олександра Музичка, тут оминути не могли. Як і тему «людини зі зброєю».

Першими в ринг ведуча Іванна Коберник викликала Тетяну Монтян та Борислава Березу. Щодо останнього, то тут усе зрозуміло, все-таки прес-секретар «Правого сектору» (куди подівся Артем Скоропадський, який під час Майдану досить успішно цю роль виконував, невідомо) може відповісти на всі запитання від першої особи. Що він і зробив, переконавши студію: під час облоги Верховної Ради саме його організація закликала нікого не штурмувати. Та й ніякого штурму взагалі не було. Проте чесно визнав - так, справді, вони закликали людей іти під Верховну Раду вимагати відставки Авакова, але не збиралися брати її силою.

Присутність же Тетяни Монтян можна пояснити хіба що скандальністю цієї блогерки-адвокатеси. Якщо хтось не помітив, то вона досить часто засідає в ток-шоу «Говорить Україна» в Олексія Суханова й завжди вкидає в залу заклики, абсолютно несумісні зі званням правозахисника (втім, її вже так і не титрують).

Приміром, колись пані правниця закликала українців до самосуду. Вірною собі залишилася Тетяна Монтян і в студії Іванни Коберник. Звинувативши нову владу в старих гріхах корумпованості й зажерливості, вона прямо закликала проти цієї влади озброюватися, бо треба бути бовдуром, щоб зараз добровільно здати зброю. Ну, й не була б собою Тетяна Монтян, якби одразу ж, без суду й слідства, не призначила вбивцею Сашка Білого самого міністра Авакова.

З тих, хто був при мікрофоні у день прем'єри ток-шоу, найбільше запам'ятався Володимир Парасюк, сотник, який 21 лютого на Майдані зажадав відставки Януковича. І в програмі «Майдан» він був надзвичайно емоційним, кажучи про те, що влада, досі не притягнувши до відповідальності винних у розстрілах 18-20 лютого, не має права називатися новою, бо працює зі старими корумпованими кадрами.

Володимир буквально на межі нервового зриву кричав: ті, хто примушує майданівців скласти зброю, не розуміють, що це люди, які побували під обстрілом, і вони ніколи її не здадуть. Бо вони бачили смерть і тепер зброя для них - це єдине, що зможе захистити від ворога.

Цей психологічний феномен «людини війни» чомусь випав із поля зору авторів ток-шоу. Точніше, вони, вочевидь, просто не передбачали такого розвитку подій, що явно вибивався із заданого сценарного плану. Бо, якби передбачали, запросили б військового психолога, який, можливо, зумів би пояснити солдатам майдану їхній психологічний стан.

До речі, напередодні в програмі Олексія Суханова «Говорить Україна», присвяченій частковій мобілізації в Україні, такий якраз був. І він зібрався йти в армію.

Володимир Парасюк мені особисто нагадав відомі з мемуарів і віршів учасників іще Жовтневої революції 1917 року та громадянської війни після неї факти, коли «люди війни» до кінця життя так і не впоралися зі стресом і боролися з ним переважно за допомогою алкоголю, як, приміром, російський дитячий письменник, він же - юний командир революційного полку Аркадій Гайдар. Або ж наш Володимир Сосюра, котрому належать не надто хрестоматійні рядки, написані після запровадження 1921 року так званої Нової економічної політики (яка закінчилася колективізацією й Великим голодом):

Я не знаю, хто кого морочить,

Але я б нагана в руки взяв.

І стріляв би в кожні жирні очі,

В кожну шляпу і манто стріляв.

Написано це про непманів, які аж ніяк не відповідали романтичним ідеалам спершу національної, а згодом - пролетарської революції.

Мені здалося, що автори «Майдану. Точки відліку» взяли за взірець ток-шоу Анни Безулик «Справедливість», яке дуже недовго виходило на каналі «Інтер». Ті самі прозорі пюпітри на арені, але головне - жорсткий таймінг. Іванна Коберник чесно попереджала учасників, що вони мають не більше ніж півтори хвилини на виступ, але їй бракувало жорсткості Безулик, щоби змусити когось замовкнути. Проте це, може, й на краще, бо ж за півтори хвилини можна хіба що розкочегаритися, але аж ніяк не сформулювати якийсь притомний меседж.

Загальне враження від нового проекту «України» - це така собі спроба менеджменту каналу розкласти яйця в різні кошики. Кажучи простіше, тут намагаються поєднати інтереси глядача, якому таке ток-шоу потрібне, аби випустити пару, й головного власника каналу. Останній, судячи з усього, оговтавшись від втрати своєї головної інвестиції у вигляді Віктора Януковича, готується зайти на друге коло захопливої гри в президентські перегони, зробивши ставку на спікерів - старих добрих регіоналів. Чого варта лише поява в прямому ефірі суботнього випуску «Событий» Олени Бондаренко та Наталії Королевської!

Перша, наче це не вона засуджувала «Беркут» за недостатньо жорсткі дії проти повстанців у лютому, розводилася про непорушність принципів рідної партії щодо її власної єдності, яку ця партія екстраполює на всю країну, а також «популярно» пояснювала, що Арсеній Яценюк, підписавши політичну частину Угоди про Асоціацію з ЄС, зробив те саме, що й Віктор Янукович у листопаді минулого року, взагалі її не підписавши.

Друга ж, змушена (ким, цікаво?) знову влізти в передвиборчі перегони, цього разу - президентські, теж як ніде нічого старанно розповідала про свої успіхи на поприщі соціальної політики й погрожувала розкрити таємницю про те, як вивести економіку з тіні.

У неділю ж тижневик «События недели» знову докладно проінформував глядача про вимоги Донбасу до центральної влади, сумлінно ретранслюючи «думки пересічних донеччан» щодо абсолютної глухоти Києва до вимог східного регіону. Меседж, як і в минулому випуску тижневика, геть нехитрий - мешканці регіону, мовляв, хочуть лише, щоб до них прислухалися і дали більше прав регіонам. Але тільки в межах держави Україна.

Про вимогу федералізації в тижневику говорили хіба що в контексті передвиборчої програми схваленого з'їздом ПР кандидата в президента Михайла Добкіна. Ну, це вже скидається на старий анекдот про курку й півня - якщо не дожену, то хоч розімнуся.

У неділю, якщо чесно, для автора цих рядків одкровенням став матч української Прем'єр-ліги між командами «Динамо(Київ)» і «Дніпро» на каналі «2+2». Ніколи досі, по-перше, на матчах внутрішнього українського чемпіонату не виконували гімн України, це було прерогативою зустрічей між національними збірними. І коли над «Дніпро-ареною» залунали перші такти мелодії, стадіон у єдиному пориві встав і заспівав «Душу, тіло ми положим за нашу свободу...» Причому в унісон його співали динамівські й дніпропетровські ультраси, які перед цим пройшли спільним маршем (боже, та де ж це бачено!) до стадіону так, наче між ними ніколи не було ворожнечі.

Ну, а коли воротар «Дніпра» суто в ігровому моменті вдарив капітана «Динамо» Олега Гусєва ногою в скроню, першим до нього підскочив гравець «Дніпра» грузин Джаба Канкава й надав першу медичну допомогу. Після чого виконання вболівальниками пісні білоруської групи «Ляпіс Трубецкой» (які, щоправда, буквально днями оголосили про саморозпуск) «Воины света, воины добра», яка стала символом нескореності українського тральщика «Черкаси» в Криму, виявилося таким собі (до речі, цілком логічним) маніфестом свободи.

Я вже не кажу про вболівальників іще одного матчу недільного вечора - харківського «Металіста» й донецького «Шахтаря». Які теж разом пройшлися до стадіону і при цьому кричали спільні «заряди» з нецензурною лексикою на адресу Путіна. Щоправда, це можна було побачити лише в інтернеті.

І це було чи не єдиним позитивом тижня. Якщо не враховувати, що прогнози Євгена Марчука на вихідні все-таки не збулися.