«Детектор медіа» продовжує дискусію щодо впливу російської пропаганди на українські ЗМІ небездоганними, але, на наш погляд, такими, що заслуговують на увагу, спостереженнями нашого постійного автора.

Наше медіасередовище дедалі більше нагадує тусовку підлітків-старшокласників. У тому розумінні, що саме підліткові середовища зазвичай підхоплюють різні пошесті, моди, «манечки». То всі, один за одним, стрижуться наголо, то всі, мов один, фарбують волосся в зелений колір, то починають носити прищіпки для білизни як прикраси на одязі, то раптом збагачують лексикон якимось одним і тим самим новотвором. Усі через це проходять і майже всі рано чи пізно з цього виходять.

В нашому медіасередовищі прищіпок не носять. Тут пошесті іншого, інтелектуального характеру. Ідеї, що раптом входять до моди й починають тиражуватися й тиражуватися. Ідеї далеко не беззаперечні, а іноді й небезпечні. Але аналізувати їх, а подеколи просто вдумуватися в їхній сенс вважається мало не за відступництво - мода! Й добре, коли ці ідеї виникають самі по собі, а не виявляються підкинутими з цілком конкретною метою. Ким підкинутими? Тих, хто це робить, чимало: тут і Росія, й наші радикали, й ті, хто рік тому позбувся влади та впливу, й ті, хто рік тому владу та вплив отримав, але так і не знайшов, що з ними робити, та ще й за умов демократії. Подеколи їхні інтереси ситуативно збігаються - тоді вигідна їм ідея лунає мало не безперервно.

«Відповісти за Крим»

«Здали Росії Крим і тепер мають понести за це відповідальність», - таку думку навіюють і численні публікації, й виступи журналістів та експертів у ток-шоу; кількість таких вимірюється сотнями. Найгарячіші автори ведуть мову про кримінальну відповідальність за державну зраду. Серед «злочинців» фігурують імена Олександра Турчинова, Арсенія Яценюка й інших представників влади станом на березень 2014 року. Чи простий це збіг обставин, але виходить, що відповідальність, на переконання палких патріотів, мають понести всі саме ті, кого Росія звала й досі зве «хунтою». Що саме по собі мало б тих патріотів насторожити. Але не насторожує.

Цікава річ: жоден із тих, хто таврує «зрадників», так досі й не сказав, що треба було робити - не з царини «от було б добре, якби», а враховуючи реалії.

А реалії були такими. Ніхто не чекав, що Росія почне загарбання українських територій. Ані в Україні, ані у світі ніхто не чекав. Ніхто просто не гадав, що у ХХІ столітті в Європі це можливо. Так, усі розуміли: Путін, а слідом за ним і більшість росіян, живуть реаліями давнього минулого. Того, де долю світу вирішують імперії, а менші держави є їхніми васалами - як не офіційними, то фактичними. Де війна - це звичайний і звичний інструмент політики. Де люди - це кріпаки, яким і на думку не спаде робити щось із власної волі, тож якщо вони збунтувалися проти феодала, то не інакше, як їх на це феодал-конкурент намовив. Де багатство країни - це корисні копалини, а все решта - так, витребеньки якісь. Нещодавно бачений читацький коментар до статті в одному з інтернет-видань: «Финики (финляндцы) живут за счёт России - покупают у неё нефть и газ, а в обмен продают ей мебель и всякую прочую хрень». Подібні твердження, навіяні російською пропагандою, що, мовляв, Європа живе за рахунок Росії, бо купує поклади російських надр, а продає «якийсь непотріб», тобто машини, меблі, побутову техніку, харчі тощо, - вони трапляються повсякчас.

Усі розуміли преклоніння Путіна перед тими давніми часами, його жаль, що самому йому не довелося за них жити - але хто ж знав, що він почне реставрувати ті часи й їхні реалії сьогодні, навіть не змінивши піджака на камзола, а лімузина на карету?

Ніхто не знав, чого від Путіна чекати. Ніхто не знав, що він відкинув усі умовності сьогодення й по-бандитськи піде напролом. Ніхто не знав і не гадав, що він уже не зупиниться. Підніміть публікації минулого березня: всі були впевнені, що Путін готує Криму долю Абхазії та Південної Осетії; ніхто й припустити не міг, що він насмілиться от просто взяти й анексувати півострів. Хто ж міг припустити, що він уже викинув на смітник білі рукавички, в яких діяв до того часу? Ніхто не міг.

А тепер згадаймо, що являла собою на той момент наша армія. А скільки в її керівництві було навіть не таємних - відвертих симпатиків Росії та Путіна. А ще згадаймо шоковий стан, у якому перебували всі державні інституції з найвищою владою включно. Адже ніхто не був готовий не лише до російської агресії - до всього, що сталося всередині України, ніхто не був готовий, після перемоги Майдану історію писали на колінці, бо більше не було на чому.

Згадаймо, нарешті, одну дуже й дуже важливу річ: Росія не визнавала нової української влади, а тому могла взагалі начхати на будь-які міжнародні зобов'язання. Твердила б, що вона відновлює в Україні законну владу, й усе - й що просто почала цей процес із Криму.

Згадаймо, нарешті, що нова влада й справді мала небездоганну легітимність: легітимність ця, власне, трималася лише на оголошенні нею виборів. А якщо «всі сили на те, щоб не віддати Крим» - то, звісно ж, ніяких виборів. І що Турчинов був не президентом, а виконувачем обов'язків, і міністри були не міністрами, а виконувачами обов'язків, і міністр оборони зокрема.

Візьмімо до уваги й настрої місцевого населення. Нема де правди діти: серед кримчан переважали настрої бажаності або прийнятності приєднання до Росії; переважна більшість жителів півострова або прагнули російської анексії, або не заперечували проти неї. І настрої такі, на відміну від Донбасу, панували давно, багато років. Ба більше: знаю кілька прикладів, коли батьки - люди середнього віку - ставилися до України як не прихильно, то лояльно, а от їхні діти - молодь - були налаштовані категорично антиукраїнськи, протиставляли «модерну європейську Росію» «азійській відсталій Україні».

Чи варто уточнювати: всі спроби «не віддати Крим» київської «напіввлади» не знайшли б на півострові достатньої підтримки серед тамтешніх жителів, які в більшості своїй працювали би проти України? Далеко не всі, але дуже чималий відсоток. Так, багато хто з кримських журналістів свідчить, що було всього один або два дні, коли місцеві та деякі народні депутати, що на той момент перебували у Симферополі, могли б заблокувати подальші рішення ВР Криму. Але ніхто не наважився в Києві віддати наказ, а на місці ніхто не наважився взяти на себе таку відповідальність. Але чи є це підставою для того, щоб відповідали саме ті, хто не наважився, а не ті, хто сприяв саме такому розвитку подій у Криму багато років до того, ті ж самі регіонали, деякі з яких й тепер сховалися за депутатським імунітетом?

Тут треба подякувати виборам. Адже цілком може бути, що це їхні результати змусили Путіна пригальмувати - а хотілося б вірити, що відмовитися - від «кримського коридору» та покласти у стіл проект «Новоросії»: після того, як більшість виборців Херсонської області (а вона єдина має суходільну межу з Кримом) проголосували за, умовно кажучи, сили Майдану - після того навіть Путін мусив зрозуміти: ніякої «гібридної» війни там не вийде, там можлива лише повноцінна війна зі скинутими масками.

До речі, про ефективність російської пропаганди - й про відсутність належного їй опонування. Протягом усього життя я регулярно бував у Донбасі. Так от, я жодного разу не чув там слова «Новоросія». Упевнений: до нинішньої весни ніколи не чули цього слова й 90% тамтешнього населення. А ті, хто чув, асоціювали його з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, можливо, Дніпропетровськом - з чим завгодно, тільки не з Донецьком та Луганськом. І хай би як швидко російська пропаганда переконала донбасівців у їхній «новоросійськості», а певний проміжок часу на це знадобився. І тоді ще можна було хоча б спробувати цю пропаганду розбити. Апелюючи хоча б до донбаського регіонал-патріотизму: мовляв, що ж це ви робите, все життя пишалися Донбасом і славили його, а тепер розчиняєте ваш край у якійсь ефемерній Новоросії?

«Грузинське диво»

Ще одна ідея, яку нам навіювали й навіювали (зараз це дещо вщухло), - це «грузинське економічне диво». Мовляв, Грузія не лише поборола корупцію, а й унаслідок того досягла небачених економічних висот; Україні тільки й залишається, що скопіювати в усьому грузинський досвід, і скопіювати якомога точніше й старанніше.

А тепер погляньмо на факти, які надає нам сайт ЦРУ США www.cia.gov - джерело, яке не запідозриш ані в публікації халтурної інформації, ані в антигрузинських настроях. За обсягом ВВП на душу населення Грузія поділяє 150-151-ше місця з Йорданією, відстаючи на одну сходинку від Самоа та на одну сходинку випереджаючи Монголію. 6100 американських доларів на рік - таким є показник Грузії, обрахований за паритетом купівельної спроможності долара та ларі (якщо за офіційним курсом, цей показник був би ще нижчим).

І це - третє, останнє місце серед країн Закавказзя: Вірменія посідає 148-ме місце з показником 6300 доларів, а Азербайджан - 114-те місце з показником 10800 доларів, усі показники - на кінець 2013 року. І ще для порівняння: Україна посідає 139-те місце з ВВП на душу населення 7400 доларів США, теж на кінець 2013 року.

За радянських часів подібна статистика була закритою, але за кількістю приватних автівок на душу населення Грузія посідала третє місце в СРСР, пропускаючи вперед лише Литву та Естонію й трохи випереджаючи Латвію; Вірменія була п'ятою, Україна - шостою, а Азербайджан плентався десь у хвості. Що ж сталося потім?

Зрозуміло: в Азербайджані є нафта, Вірменію до значної міри утримує Росія. Але ж у Грузії, як нам кажуть, - економічне диво! Війна? Азербайджан та Вірменія теж пройшли через війну, та ще й яку.

То, може, річ поки що не в абсолютних, а у відносних показниках? Будь ласка: за підсумками 2013 року, за показником зростання ВВП Грузія поділяла 128-132-ге місця з Австралією, Белізом, Косовом та Новою Зеландією, зростання становило +2,50%. Непоганий, узагалі-то, показник, але на економічне диво ніяк не тягне. Сусідка Грузії за попередньою таблицею, Монголія, має +11,80%. Азербайджан - +5,80% (40-ве місце), Вірменія - +4,60% (65-те місце).

Рейтинг безробіття у Грузії 2013 року становив 15,0%; покращення таки є - 2011 року цей показник становив 15,1%. Провідні статті експорту: транспортні засоби, феросплави, добрива, горіхи, металобрухт, золото, мідна руда. Аж ніяк не перелік експортних статей економічно розвиненої країни. Найбільші зовнішньоекономічні партнери: експорт - Азербайджан 25%, Вірменія 11%, Україна 7%, Росія та Туреччина по 6%; імпорт - Туреччина 17%, Азербайджан та Україна по 8%, Китай та Росія по 7%. На експансію на світові ринки зовсім не схоже.

Зрозуміло: у Грузії нині краще, ніж було десять років тому. Але до економічного дива країні ой як далеко. Модерні новобудови Тбілісі та Батумі, що вражають уяву? Але ж от у Пхеньяні теж будують модерні хмарочоси - тоді як Північна Корея в буквальному розумінні потерпає від голоду. Й у Києві та Донецьку за Януковича чимало чого помпезного збудували. То все ж, мабуть, не варто перебільшувати й не вести мову про «економічне диво», якого насправді немає. Й ще зверніть увагу: Михеїла Саакашвілі надто часто змальовують як типову «тверду руку», як типового тоталітарного «батька народу», який «притиснув до нігтя» цілу націю й отримав «економічне диво» - ну, просто вам новітній Джугашвілі.

«Захід злив Україну»

Це пророкування ми чуємо от уже багато місяців поспіль: мовляв, Заходові до України байдуже, він нас кинув напризволяще, залишив наодинці з Росією. І якщо раніше вели мову про відсутність політичної підтримки, то тепер уже лунає й про відсутність економічної.

Ну, по-перше, все це - неправда. Підтримка є, й усі про неї знають. Достатня чи недостатня, ефективна чи неефективна - із цього приводу можна сперечатися. Але не варто забувати про одне: зупинити Путіна в одну мить, одним помахом руки не може ніхто. Не не хоче, а саме не може.

Неодноразово доводилося чути й читати: мовляв, Захід не хоче війни з Росією, для нього головне - щоб не було війни. А тепер даймо чесну відповідь: а ми хочемо війни? Якщо Захід не хоче, й це погано, то виходить, що так, хочемо - просто мріємо про неї. Той факт, що російська пропаганда саме так і подає, що, мовляв, Україна хоче війни, - чи він не насторожує?

Не забуваймо, що Росія має ядерну зброю. Й гарантувати, що Путін її не застосує (зокрема й проти України), сьогодні ніхто не може. Ніхто не може передбачити, де він зупиниться й на що не наважиться. «Світ не визнає Росію великою, світ не визнає право Путіна вершити його долю - то хай той світ загине, хай навіть разом із Росією», - чи може хтось бути певним, що в Путіна не спрацює подібна логіка? Мовляв, не діставайся ти нікому?

«Хай загине світ, але здійсниться справедливість», - приблизно таку позицію обіймають ті з українців, хто наполягає, що Захід має залучити війська. Чи не надто збігається вона з російською позицією? Й якщо станеться світова катастрофа - кому вона тоді потрібна, та справедливість? І ще: воєнна присутність НАТО в Україні, залученість НАТО до воєнних дій в Україні - хіба російська пропаганда цьому не аплодувала би? Та вона вже зараз саме таку картину й малює - мовляв, НАТО, захопивши Україну, веде проти Росії війну, а Росія рятує українців від натовського ярма.

Так, Захід не всесильний. Після радянського вторгнення в Афганістан світ теж запровадив санкції, але протистояти Радсоюзу у воєнний спосіб не наважився. Війна тривала дев'ять років - але врешті-решт СРСР був змушений її припинити. Утім, тут є невтішна для нас відмінність. Тоді радянська влада приховувала від громадян і масштаб санкцій, і реальний стан економіки. Тож людське невдоволення було адресоване владі. Сьогодні російська влада не приховує ані масштабу санкцій, ані викликаної ними кризи, тож невдоволення росіян адресоване тим, хто запровадив санкції. Але це лише початок. І тут є поле роботи для Мінінформполітики: одним із провідних меседжів, адресованих росіянам, мав би стати такий: в умовах санкцій та кризи війна зжирає надто багато коштів; російська влада мала би припинити війну, щоб витрачати ті кошти на більш потрібні росіянам речі.

І ще один можливий меседж. Росіяни скаржилися на кризу й згортання ділової активності ще 2013 року. Тож існує припущення: у спосіб війни Путін намагається знайти «об'єктивну» причину й «об'єктивне» пояснення кризи, приховати економічно невтішні результати власного керування країною. Було б чудово, якби росіяни це усвідомлювали.

Що ж до «зради Заходу»... Посіяти в українців зневіру в Заході, в його інститутах, зокрема НАТО та ЄС - навряд чи треба казати, що Росії тільки того й треба. Ні, звісно, навряд чи навіть Путін може розраховувати на те, що, зневірившись у Заході, Україна кинеться до російських обіймів. Але Росію цілком улаштовувало б, якби Україна відмовилася від співпраці з Заходом і лишилася б сама. А то й почала б шукати союзників десь в іншому місці - серед світових ізгоїв. Це для Росії було б саме те, що й треба.

«Протистояння цивілізацій»

Ця теза, час від часу з'являючись у глибокодумних аналітичних матеріалах, активізувалася після терактів у Франції. І тут знову ми легко знайдемо російські вуха.

Так, воно існує - те протистояння цивілізацій. Як один із численних чинників, що впливають на події у світі - не більше. Російська пропаганда абсолютизує й універсалізує його й змальовує як головну й мало не взагалі єдину причину й єдиний рушійний мотив усіх світових процесів.

Навіщо й для чого? Дуже просто: однією з цивілізацій вона змальовує саму Росію, якій затісно в статусі країни. Точніше, вона веде мову про «євразійську цивілізацію», яка насправді є експортним варіантом сумнозвісного «русскаго міра». Бо прибери з «євразійської цивілізації» Росію - й що вийде? «Білорусько-киргизька цивілізація»? Маячня якась, повна маячня.

Так от: гіпертрофована теза про протистояння цивілізацій виправдовує війну в Україні. Бо місце України - в «євразійській цивілізації», від якої її хочуть відірвати. (А чи сама вона з дурощів хоче.) Головне ж в іншому: теза про протистояння цивілізацій аксіоматизизує антизахідну політику Росії - мовляв, західна та «євразійська» цивілізації є непримиренними, антагоністичними, й це ніякий не російський імперіалізм, а цілком природне явище. Російський експансіонізм? Теж цілком природне й навіть респектабельне явище: кожна цивілізація прагне до розширення свого ареалу.

От саме на виправдання та обґрунтування свого експансіонізму й використовує Росія тезу про боротьбу цивілізацій. А ісламський тероризм? А він просто вчасно під руку трапився, й його дуже зручно використовувати як опудало, як жупел, як наочний приклад. То чи варто нам грати в ці ігри?

«Військовий стан»

Ця теза лунає безперервно от уже понад півроку й перетворилася вже на лейтмотив інформаційного простору: вимогами запровадити «військовий» стан рясніють публіцистичні колонки, аналітичні статті, експертні думки, виступи політиків у ток-шоу. Й саме в такому вигляді - «військовий стан». І скільки ж уже вказували на лексичну помилку! Навіть президент поправив журналістку, що ставила запитання на його передноворічній прес-конференції: «Не військовий, а воєнний». Але ми чуємо й чуємо: «Військовий стан», і крапка.

При цьому практично не знайти не те що зважування аргументів «за» та «проти» - подеколи складається враження: ті, хто вимагає «військового» стану, самі не надто розуміють, що воно таке. От, просто модний слоган такий: вимовиш його - й виглядатимеш патріотично.

Але що таке воєнний стан? Це - акт внутрішньої політики, який містить у собі суттєве обмеження, а то й анулювання громадянських прав та свобод. Зокрема, й свободи слова.

Як виглядатиме «довершений» воєнний стан? Газети «Голос України» та «Урядовий кур'єр», державний - не суспільний, а саме державний! - канал телебачення, державний канал радіо, сайти Президента, Кабміну, можливо, Верховної Ради, міністерств та державних відомств - оце й будуть усі засоби масової суспільно-політичної інформації. Не лише вся суспільно-політична інформація, а й її тлумачення та коментування виходитимуть лише з офіційних джерел. Журналістику як професію буде, хай навіть тимчасово, заборонено - точніше, для неї залишаться спорт, світське життя й деякі нішеві теми.

То чи саме цього й вимагають численні акули пера та мікрофону? А чи вони просто бездумно повторюють модний мовний штамп, не замислюючись над його змістом, над тим, чого саме вони вимагають? І ще одне: чи є в нас сьогодні реальна потреба в таких драконівських заходах? Але зверніть увагу: численні «вболівальники за правду» вимагають не визнання нинішніх подій війною замість розпливчастого «АТО», а саме запровадження воєнного стану. Так, ніби воєнний стан самий по собі й є самоціллю.

І ще зверніть увагу: навесні та влітку мало не лейтмотивом була тема вільного володіння зброєю; тільки-но вона вщухла - як одразу набула геть неадекватного поширення тема «військового» стану. Не можна позбутися враження, ніби ці теми, що стають нав'язливими ідеями, хтось уміло підкидає - й уже потім вони, за всіма законами вірусної реклами, починають самовідтворюватися й самопоширюватися. Не можна позбутися враження, що той самий хтось цілеспрямовано підкидає українцям напрями розвитку, що ведуть у протилежний від демократії бік. Хто ж той «хтось»?

Тут може бути дві відповіді. Перша - Росія, якій дуже хотілося б, щоб реальний стан речей в Україні якомога більше відповідав її пропагандистським інсинуаціям. Щоб якому-небудь Дмитрієві Кисельову не треба було конфліктувати з власним сумлінням, і щоб він, потираючи від задоволення свої ручки, цілковито чесно казав: ви ж, мовляв, самі бачите, що там, в Україні; я ж вас, мовляв, попереджав. Друга відповідь полягає в тому, що так і не розвіяно побоювань: певні нині маргінальні політичні сили прагнуть встановити в Україні владу людей у камуфляжі - й суспільний запит на таку владу вони вміло вирощують. Можливо, зовсім не випадковим і не помилковим є оце формулювання - «військовий стан», яке чути в абсолютній більшості матеріалів про нього: якщо «воєнний стан» - це стан війни, то «військовий стан» - це стан, коли державою, формально чи фактично, керують військовики. Обидві відповіді, втім, не виключають одна одної й можуть виявитися двома боками одного й того самого процесу.

«Саджати»

Почалося все з жарту про те, що «треба посадити трьох друзів». Надалі цитування цього жарту почало втрачати жартівливі інтонації, й цей крилатий вислів почали цитувати цілковито серйозно - так це, принаймні, виглядає. На тій самій передноворічній прес-конференції президента, зокрема.

Так, в Україні багато колишніх владоможців скоїли злочини й не понесли покарання. Так, не покарано злочини, скоєні на Майдані. Не покарано владоможців, що сприяли сепаратизму, а відтак і розв'язуванню війни на Донеччині й Луганщині. Не покарано за воєнні злочини, а ймовірні злочини з українського боку (на жаль, на війні, так само як і в мирному житті, жодна країна ще не змогла покінчити зі злочинністю; якщо в мирному житті в Україні рівень злочинності є не надто низьким, варто очікувати, що на війні він теж буде далеким від нульового) замість розслідування автоматично списуються на бойовиків - чи полегшить це пошуки взаєморозуміння після того, як Донеччину й Луганщину рано чи пізно буде возз'єднано з Україною, годі й запитувати.

Усе це є. Але «саджати», «саджати всіх», «саджати, аби лише саджати» - хіба це відповідь на всі згадані виклики? «Посадити Ярему» - й байдуже, чи є в його діях склад злочину: «посадити», й усе. «Посадити Гелетея» - й знову байдуже, чи скоїв він злочини, а чи просто виявився недостатньо компетентним. Чи доведено, що в іловайському провалі винен саме Гелетей, причому його провина має кримінальний характер? «Посадити всіх за поразку під Іловайськом» - то, даруйте, на війні трапляються поразки; може, варто тоді «саджати» студентів за трійку на іспиті? Може, героїв Крут теж варто оголосити злочинцями - вони ж зазнали поразки! А провідники УПА, за такого підходу, вже точно злочинці - бо ж УПА програла війну!

Гарячі медіаголови закликають за кількістю «посаджених» вимірювати дієвість люстрації. Але даруйте: люстрація - то взагалі з іншої опери, люстрація не є актом кримінального права! Доводилося вже читати, що кількість «посаджених» - то й є мірило ефективності реформ. Якщо так, то чомусь дуже не хочеться таких «реформ». «Саджати» заради «саджати», й що більше, то краще? Це вже буде типова андроповщина - а може, й сталінщина. І знову: як же зрадіє тоді Дмитрій Кисельов із усіма його подільниками!

«Бахмутка»

«Траса Бахмутка» постійно фігурує в інформаційних зведеннях, чути цю назву доводилося десятки разів. А тепер скажіть: що це за траса? Звідки, куди й через які населені пункти вона веде? Добре знаючи ті місця, з виловлених у ЗМІ розрізнених непрямих даних можу лише припустити: йдеться про автошлях Михайлівка - Алчевськ - Брянка - Стаханов - Первомайськ - Попасна - Артемівськ. Припустити, втім, із дуже низькою мірою впевненості.

Суто журналістський аспект «Бахмутки» - це локалізація подій, яка насправді нічого не локалізує, бо залишається невідомою й незрозумілою для аудиторії. «Невідомо де» - от що означає «Бахмутка» для аудиторії. Як кажуть росіяни, «в тридевятом царстве, в тридесятом государстве».

Річ же в тім, що, буваючи в тих місцях, десятки разів їздячи автобусами й попутками з Алчевська до Стаханова, з Луганська через Михайлівку до Лисичанська й Сєвєродонецька, я жодного разу не чув цієї назви - Бахмутка. До минулої осені я взагалі її не чув.

В Україні автошляхи не мають власних назв, вони позначаються лише номером, початковим та кінцевим (подеколи ще й проміжними) пунктами - все. А от у Росії автошляхи власні назви мають: М-1 «Беларусь», М-2 «Крым», М-3 «Украина», М-4 «Дон», М-9 «Балтия», М-10 «Россия», Р-176 «Вятка», Р-255 «Сибирь»... То можна припустити: Бахмуткою назвали українську трасу російські «кольорові чоловічки», непрохані гості - для зручності й за власною традицією. А наші ЗМІ цей винахід окупантів тепер бездумно тиражують. І якщо так, то можна лише подякувати - сильно-сильно подякувати, ну, просто до землі вклонитися: добре хоча б те, що після відомого інциденту в Слов'янську наші ЗМІ не почали масово називати бордюри та парапети «поребриками». Втім, не факт: запустіть у гуглі «Славянск поребрик» - і оцініть те, що гугл вам видасть.

Бездумно тиражовані штампи - річ сама по собі негарна. У даному ж разі ці штампи не лише грають на користь ворогу, а й породжують у нашому суспільстві тоталітарні прагнення та очікування.

Ілюстрація - anthropos.org.ua