Я сижу за столом от Palazetti,
cмотрю на монитор сквозь очки Ray-Ban и

отхожу от вчерашней вечеринки. Сначала

мы поехали в клуб «Shot!», потом двинули в

«Prinseton Club», потом - в «Баркадию», а

закончилось всё это в «Nell`s» около половины

четвёртого утра...Сегодня на мне костюм и

рубашка от Yves Saint Luirent, галстук от

Armani и новые туфли от Ferragamo... Когда

я сморкаюсь, сопли пачкают носовой платок

от Hermes, за сорок пять долларов, который,

увы, не был подарком. Я выпиваю чуть ли не

 двадцать литров воды Evian в день и регулярно

хожу в солярий. Вид у меня по-прежнему безупречный.

В итоге имеем следующее: чувствую я себя дерьмово,

но выгляжу великолепно.

Бреет Истон Эллис. «Американский психопат»

Писати і взагалі - висловлювати вголос власні думки про серіаліті «Каста», новий проект каналу ТЕТ (від 17 вересня, будні, 21.25) досить ризиковано. Можна піти шляхом найменшого опору. Тобто лаяти без елементарного бажання розібратися в побаченому. Так чи інакше негатив стосуватиметься не стільки самого проекту та втілення, скільки його учасників. А цього допустити не хочеться. Бо, власне, заради учасників, дійових осіб, котрих іменують «зірковою молоддю» або, що нам краще зрозуміло - мажорами, ця багатосерійна історія й запускалася. Фішка в тому, що всі вони грають самих себе, поводяться так, як завжди, і така поведінка відразу викликає весь комплекс негативних емоцій починаючи від обурення.

Щоправда, відразу слід уточнити: видовище обурює передусім глядачів віку моєї мами. Тобто людей, котрим за шістдесят. Отже, якщо в оцінках побаченого та почутого в «Касті» стати на бік українців, точніше - українок пенсійного віку, нехай вони пожили й багато знають про життя, це означає викопати собі могилу як оглядачеві телевізійного продукту. Добровільно лягти в неї, та ще й самому засипатися землею. Адже оцінювати сераліті «Каста» з позиції консервативних пенсіонерів - усе одно що писати про «Інтернів» зі слів моєї дорогої бабусі, котра впевнено наближається до свого 90-річчя, дай їй принагідно Боже здоров'я. Проте саме від бабусі я почув нещодавно гнівну тираду: мовляв, як можна знімати таке, як «Інтерни», як можна показувати в зручний для перегляду час, як може священик Охлобистін грати в цій гиді головну роль, а головне - це ж все насправді відповідає сучасній дійсності. Висновок: ну хіба можна так жити?

Бабусині думки про «Інтернів» цілком збігаються з маминими думками про «Касту». Хоча вона подивилася лише одну серію, по закінченні якої пішла до сусідньої кімнати перемикатися на комфортніший для її сприйняття ТВі.

З цього слід зробити щонайменше два висновки. Перший: проект «Каста» справді розрахований на певну вікову й цільову аудиторію, яку ваш автор не побоїться назвати нішевою. Другий: авторам проекту вдалося вже на старті домогтися свого: викликати легкий шок та величезну неприязнь у тих, хто давно впорядкував своє приватне життя і навіть не припускає, що за межею власного комфорту існує інша реальність. Котра спричинює відторгнення лише через те, що ви не готові її прийняти навіть у вигляді розважального телевізійного шоу: нічим іншим проект «Каста» насправді не є.

Заявивши його як унікальний, менеджери ТЕТу зовсім не пересмикнули карти. Такого в нас і справді ще не було - коли реальні люди хизуються своєю порочністю, і ці пороки виглядають чеснотами, котрі простим смертним не доступні з різних причин. Але все це є, і за це варто боротися. Між іншим, «Каста» досить серйозно конфліктує з уже досить справедливо розкритикованим за одноманітну гламурну нудоту проектом «Плюсів» «Багаті теж плачуть». Адже там дружини мільйонерів хизуються тим, як вдало вийшли заміж, та з усіх сил намагаються постати хорошими дівчатками, котрим просто пощастило в житті. Тоді як учасники проекту «Каста» не бояться постати поганими дітками.

Прем'єрний показ серіаліті розпочався з варіації на тему «фільм про фільм», де всі дійові особи запросто розказували, для чого вони погодилися брати участь у зйомках і як їм усе це вдавалося. Обіцялася інтрига, багато цікавих фактів та епізодів. Але насправді нічого цікавого широкому загалу герої «Касти» не змогли запропонувати. Адже вони живуть і поводяться точно так, як ми й очікуємо. Тут навіть не та тема, коли нам показують усе, що ми хочемо знати про мажорів, але боїмося запитати. Їхній спосіб життя цілком відповідає уявленням пересічного обивателя.

Я принципово не збираюся обговорювати тут дражливе питання, чим займаються по життю хлопчики й дівчатка-мажори, крім як переміщуються з кінсько-спортивного клубу в стрілецький, звідти - до нічного клубу, з цього клубу - в інший, і так до безкінечності. Лишаючи всюди оплачені рахунки, кожен із яких дорівнює трьом прожитковим мінімумам пересічного українця. Мене не цікавить, звідки в кого гроші. Мене взагалі не хвилює вміст чужих гаманців, тому я спокійно ставлюся до титрів, що супроводжують події. Наприклад: «Пляшка шампанського - 1 200 гривень». Мене це що, мусить обурити? Навряд чи, якщо пригадати елементарні знання з математики і вирахувати - це лише 150 доларів, а в євро - ще менше, і за ці гроші хоч і доводиться тяжко працювати, але направду крім пляшки шампанського в нічному клубі нічого не купиш. Україна вважає себе європейською державою, прагне євроінтеграції. Знаєте, скільки коштує пляшка шампанського в країнах Європи? І взагалі, знаєте щось про «їхні» ціни?

Натомість герої «Касти» знають. Тож руки зовсім не здригаються, коли викладають за оренду віп-кімнати кілька сотень гривень чи лишають дві сотні офіціантові за те. що терпів вибрики українських незалежних паничів. Адже 200 гривень - це лише $25 US. Тобто гроші, які в звичному для «золотої молоді» середовищі нічого не варті. Через те моїй мамі та загалом людям, котрі звикли рахувати копійки та традиційно не викидати на смітник поліетиленові кульочки, складно прийняти таке демонстративне спускання грошей на вітер. Тобто - на шампанське, коктейлі та на закладання їх у трусики стриптизерці. Проте якщо хтось може собі це дозволити, хоче так жити, і при цьому нічиє життя та здоров'я не страждають, особисто я не бачу причин для печерного радянського обурення з приводу того, що люди, виявляється, можуть жити і так. З мене досить того, що в реальному житті я навряд чи перетнуся з кимось із героїв «Касти».

Повертаючись до визначення згаданого проекту як винятково нішевого, готовий аргументувати свій висновок. Справа в тому, що широкій аудиторії можуть бути відомі прізвища лише двох дійових осіб. А саме - Ступка та Фокіна. Перший - онук покійного Богдана Ступки, відповідно - син Остапа Ступки, один із небагатьох україномовних «золотих» дітей у проекті та представник акторської династії, теж актор. Друга - онучка першого українського прем'єра Вітольда Фокіна, про якого, до речі, років двадцять, як не згадує навіть суспільно-політична преса, не кажучи вже про інші ЗМІ. Сама ж Маша Фокіна обмовилася: не дуже цікаво, коли її згадують в контексті діда. Вона, мовляв, сама по собі. Що ж, залишимо Маші Фокіній це право.

Цікаво інше: імена решти представників «золотої молоді» широкому загалу реально нічого не скажуть! Мабуть, це одна з причин, чому їх усіх титрують при появі на екрані соло: «Наталі Бадер», «Тетяна Поп», «Віталій Голиняк», «Андрій Мяновський» тощо. Погодьтеся, хай навіть вони сто разів світські леви, левиці та завзяті тусовщики, їх усе одно треба титрувати, аби ми, глядачі, змогли розрізнити їх. Адже, на противагу героям «Касти», нікому не спаде на думку протягом трошки більше як 20 хвилин (тривалість однієї серії) по кілька разів нагадувати, що ось це - Катя Осадча, це - Остап Ступка, тут - Ігор Посипайко та Олена Шоптенко, ось там - Світлана Вольнова, а за тим столиком - Влад Яма.

Таким чином, приходимо до іншої проблеми героїв «Касти». Котрі, нагадую, грають самих себе, маючи досить умовний сценарій. У них усіх відсутня яскрава індивідуальність за наявності яскравої зовнішності та демонстрації не менш викличної поведінки. Хоча самі герої таку поведінку вважають звичайною для людей свого кола, і тут я так само пропоную брати з мене приклад, не бути моралістами і залишити за хлопцями та дівчатами й це право.

Виняток у плані підкресленої індивідуальності та відчутті певного стилю й міри тут становлять хіба що Дмитро Ступко, Маша Фокіна, Лейла Меметова та Валерій Созановський. Вирізняється серед інших також Альона Лоран. Але це - окрема тема розмови та окремий розділ для досліджень.

Якщо всі решта - або хороші актори, або зовсім ніякі артисти, то Лоран - актриса дуже погана. На фоні відвертого несмаку в усьому, який демонструє Лоран, очевидна штучність тих, кого вона вважає своїми друзями та подругами, навіть у якийсь момент перестає такою бути. Проте у своєму несмакові, кітчовості та відвертій нав'язливості Альона Лоран виглядає... індивідуальністю. Це чи не найсамотніша дівчина з усіх, причетних до касти багатих та знаменитих. Вона навіть своїм зовнішнім виглядом, коригованим хірургічними скальпелями та ботоксом, демонструє неймовірну здатність до виживання в умовах, до яких ця дівчина з провінції ну зовсім не пристосована. Причому Лоран навіть не приховує, що хоче виглядати таким собі стервом. Її участь у «Касті» - насамперед капіталізація себе та свого найближчого майбутнього.

Тут переходимо до ще однієї проблеми, яку чи то мимоволі, чи навмисне розкривають автори «Касти». Мета представників «золотої молоді», що пролягає наскрізною лінією серіалу - «как бы общаться», «понять, как правильно реагировать», «типа встречаться», «появляться вместе в компаниях» тощо. Насправді ж кожен із них дуже самотній. Бо живе не своїми інтересами. І поводиться не так, як хоче, а так, як вимагає певне середовище. Яке, до речі, ще невідомо хто створив та для якого невідомо хто прописав правила поведінки. Фінансова стабільність, дні й ночі, поміняні місцями, перманентні розмови на тему, хто з ким «как бы» зустрічається і кому з ким слід «типа» прояснити стосунки, зовсім не роблять реальних героїв «Касти» вільними та незалежними в судженнях. Якщо сценарію справді нема, до діалоги, котрі можна вважати максимально наближеними до реальності, демонструють доволі обмежений світогляд та не надто багатий словниковий запас більшості багатих і «типу знаменитих» молодих українців і українок. Звісно, для «как бы общения» цього вистачає цілком. Тим не менше, якщо свято життя перетворюється на будні й своєрідну трудову повинність, із них поступово зникає всяка родзинка. Так само, як зникає статевий потяг, коли радощі сексу переходять у площину «подружнього обов'язку».

Звісно, герої «Касти» заробили перші мільйони, знають іноземні мови, бували в світах. Вони молоді та вродливі незважаючи на ранні візити до пластичних хірургів. Але я все чекаю, коли ж вони визнають, наскільки їм усе ж таки нудно й нецікаво одне з одним. Принаймні, таке враження складається після кожної чергової серії.

Наостанок, підозрюючи, яке місце в системі цінностей героїв «Касти» займає читання художньої літератури, все ж таки прошу когось із наближених до них порадити їм усім прочитати одну книгу. Котра напевне як не змінить, по підкоригує їхні погляди на власне життя. Коротку цитату з неї винесено в епіграф. Це знаменитий роман Брета Істона Елліса «Американський психопат». Там теж про «золоту молодь», тільки американську. Нехай нікого не лякає назва і все огидне, що ви вже встигли почути про цю культову книгу 1990-х років. Насправді названий роман - лише художній твір, хуліганський та відверто провокативний. І передусім це зразок соціальної сатири, створений на межі фолу. Мета автора - показати, як далеко в своїх фантазіях може зайти світський лев, гламурний яппі та скутий умовностями мегаполісу піжон, рятуючись від тотальної нудьги. Котра породжена обов'язковим для спілкування середовищем. Всім, хто буде читати: знайдіть десять відмінностей. Якщо зможете...

Фото - tet.tv, прес-служби каналу ТЕТ