Ризикну ствердити: українським правоохоронним органам мої співгромадяни не довіряють навіть більше, ніж нинішній політичній владі. Якщо навіть після того, як Партія регіонів швидкими темпами і, погоджуюся, професійно розвалила мою країну, за біло-блакитних усе ж таки щиро готові голосувати мільйони українців, то наших судів, міліції, прокуратури та СБУ не люблять навіть фанати Януковича. Адже навіть членство в ПР чи наявність портрета ВФЯ на місці, де в людей стоять ікони, не убезпечить таку людину від звинувачень у не скоєних злочинах.

Це не означає, що український закон рівний для всіх. Це перекладає на нову площину старий медичний жарт. Знаєте, психіатри жартують: нема здорових, є необстежені. При бажанні шизофренію діагностувати можна в кожного. А ось міліція, прокуратура, суд та СБУ не жартують: справді, нема в нас зовсім чистих перед законом. І якщо ви вважаєте себе таким - тоді ми йдемо до вас!

Саме тотальна недовіра українців до правоохоронців стала лейтмотивом свіжого випуску програми «Знак оклику» на ТВі (11 червня, 21.00). І хоча цю тему у програмі піднімали раніше, чи не вперше - принаймні, на пам'яті вашого автора, - тут більше години лупили м'ячами в одні, за визначенням непробивні, ворота. Журналісти «Знаку оклику», дбайливо й добре попрацювавши над підготовкою кожного сюжету, від самого початку припустилися помилки, суть якої, до речі, розуміють. А саме: викликали на чесний двобій картярських шулерів. Тих, хто не звик та не вміє грати чесно й не приховує цього. Бо якби було інакше, як мінімум один із фігурантів одного з сюжетів або почав би публічно виправдовуватися, або подав би у відставку, або - застрелився.

Професійність підготовки згаданого випуску дорівнює фаталізму всіх, хто над ним працював. Намагання перебити канчуком обух сокири, бодання телят із дубами, плювки проти вітру - з приводу реального ефекту від побаченого можна наводити безліч літературних прикладів. Проте нічого не робити теж не можна. Ось вам знову література: Рендл Макмерфі, герой роману Кена Кізі «Над гніздом зозулі», із бажанням заявити бунт системі, почав видирати з підлоги в ванній кімнаті божевільні вмонтований туди пульт керування водою. Він не зміг домогтися результату - але ж він був єдиним, хто спробував це зробити. Підбірка останнього випуску «Знаку оклику» демонструє таку ж саму спробу без надії на результат.

З першого ж сюжету нас закликають задуматися, а чи тих людей затримали за організацію резонансних вибухів у Дніпропетровську? Так, ми не віримо бадьорим звітам правоохоронців. І це не діагноз суспільству, а прояв ураження саме правоохоронної системи. Гучні заяви депутата Москаля про те, що взяли не тих, нас насправді цікавлять у контексті даної справи набагато менше, ніж висновок соціологічної групи «Рейтинг». Згідно якого третина українців боїться бути засудженою за злочини, яких не скоювала. До цього варто додати іншу тенденцію: вже сьогодні збільшується кількість активістів, готових об'єднатися в групи та виконувати функції міліції, прокуратури, судів. Нарешті, міліцію в Україні бояться вже навіть семирічні діти - так пише журналі «Країна» у №22. Наші діти впевнені: дядько в міліцейський формі має право заарештувати на вулиці будь-кого будь за що, і нічого йому, дядькові з пістолетом, не доведеш.

Таким чином, журналісти «Знаку оклику» Анна Бабінець, автор сюжету про «дніпропетровських терористів» та її колега, він же - ведучий програми Артем Шевченко, котрий відверто поставив під сумнів причетність до справи тих, кого затримали за вбивство київського судді Зубкова, зовсім не підтасовують зібраних фактів так, як вигідно. Вони, навпаки, ілюструють на конкретних прикладах загальні тенденції тотальної та, погодьмося, обґрунтованої недовіри до правоохоронців, котрі присутні в українському суспільстві. Тобто, ми з вами не віримо, що затримані скоювали ці та інші інкриміновані їм злочини. Не віримо, бо знаємо, як вибиваються зізнання та легко фабрикуються справи в нашій країні. Ну, а правоохоронцям, схоже, по барабану, вірять у результат їхньої роботи журналісти та громадяни чи ні. Їм до ліхтаря навіть те, що українці під час опитувань дедалі частіш голосують за самосуд та повністю підтримують дії, наприклад, «ніжинських робінгудів».

Щоправда, коли йдеться про розслідування вбивства київського судді, експерт, запрошений у студію, правозахисник та журналіст Володимир Широченко розповідає про численні процедурні порушення та інші вияви непрофесійності слідства правильною, але дещо специфічною мовою. Ваш автор такими речами цікавиться й здатен зрозуміти сказане. Пересічний же глядач теж зрозуміє, що відбулися «якісь там порушення». Проте заглиблюватися в суть, і без того, апріорі, не вірячи міліції, не стане. Це, як на мене, не дуже добре: адже професійну фахову розмову в студії таки мусять хоч трошки розуміти не заангажовані в ці тонкощі громадяни.

Наступний блок «Знаку оклику» склали інші сюжети однієї тематичної хвилі: корупція в правоохоронних органах. Заради об'єктивності журналісти вирішили засумніватися в прямому втручанні скандального депутата від ПР Вадима Колесніченка у справу Валентини Македон, своєї тещі. Котра - ну ясне діло! - не виливала нашатир у горло своїй підлеглій, Галині Хрущ. Але так само немає пояснень, чому раніше, коли при владі була інша політична сила, Валентину Македон винною визнали два суди, а тепер тещу провладного депутата визнають... потерпілою. Це, виходить, їй влили в горло нашатир? Чи Хрущ влила його собі, аби потім звалити все на Македон? Тим не менше, журналісти припускають: Колесніченко таки міг не втручатися. Жашківським правоохоронцям досить і того, що про всяк випадок родичку впливового політика краще не судити. Що вже суперечить самому поняттю «правосуддя». Те ж саме питання постає, коли показують сюжет про незаконне захоплення київських квартир у новобудові за підтримки МВС та суду... міста Васильків. Знову купа процедурних порушень, жодних коментарів від правоохоронців, відмова говорити на камеру.

Наостанок - анонс циклу репортажів Костянтина Усова про американську правоохоронну систему. Теж, до речі, не досконалу, як жодна правоохоронна система на планеті. Проте якщо американця саджають в тюрму за вироком суду, то - в окрему камеру, а не в скотомогильник, котрим є будь-який український СІЗО. І, головне, якщо до суду таки дійшло, то підсудний так - справді винен, сумніву в суспільства з цього приводу не виникає. Щоправда, коли наші правоохоронці почухаються з цього приводу, чому їх влаштовує тотальна й неприхована недовіра та ненависть із боку тих, кого нібито повинні захищати, і чи дивляться вони загалом програму, призначену насамперед для них, аби тицьнути їх носом у власні ж нечистоти - мабуть, один тільки Бог знає...

Фото - vestnik.in.ua