Фільми на військову тематику впевнено стають візитівкою кінокомпанії Film.ua. Саме звичка з року в рік в останній місяць весни дивитися чергову гостросюжетну військово-пригодницьку драму від Film.ua покликала мене провести вечір неділі, 13 травня, перед телевізором. Показово, що ще до української прем’єри, яка відбулася на каналі «Інтер», чотирисерійну стрічку «Ангели війни» було продано за кордон – у Казахстан.

Якщо врахувати, що саме лінійка військових серіалів продається згаданою кінокомпанією за межі України найактивніше, можна сміливо твердити: знайдено якщо не золоту жилу, то, як мінімум, тренд. А це, своєю чергою, відкриває безліч можливостей для експериментів у межах жанру. Котрі, як усякі експерименти, за межі жанру виходять. Лишаючись у чітких форматних чи жанрових рамках, сама історія вже здатна зачепити проблеми, які краще надаються до озвучення масовою культурою. Саме це спостерігається в «Ангелах війни».

Зізнаюся, мене спочатку трошки напружило анонсування нової стрічки як «військової мелодрами» – в силу відсутності мелодрам у переліку моїх персональних чоловічих і глядацьких цінностей і творчих пріоритетів. Підсилило упередження до ще не баченого фільму те, що його авторами є жінки: сценарій написала Алла Криницина, втілила історію на екрані режисер Тетяна Ходаківська. Враховуючи, що глядачам обіцяли історію «двох закоханих», та знаючи специфіку саме українських мелодрам, хоч військових, хоч про нещасних самотніх бізнес-леді, приготувався до тригодинних сопливих сліз під: «Я люблю тебе, але війна розлучила».

І вже з перших хвилин був приємно вражений. Настільки приємно, що готовий забрати свої слова з переднього абзацу назад та визнати стереотипність власного мислення. Щоправда, виробникам, своєю чергою, слід не заявляти «Ангелів війни» як мелодраму. Бо жіноча аудиторія без додаткової заманухи прикипить до екранів: тут немає «про любов», натомість протягом усього часу герої фільму рятують дітей. Навіть готові покласти за них своє життя. Ну, а діти – це навіть більша цінність, аніж кохання-зітхання на лавках. Причому не лише для жіночої, а й для чоловічої аудиторії. До того ж історію зроблено жорстко, динамічно, я б сказав – по-чоловічому. Зокрема, коли один із головних героїв, Андрій Хлистов, бачить убиту поліцаями дівчинку, він забуває, що сам служить у поліції, виконуючи завдання партизанів, та не має права розкриватися: зриває з плеча автомат і валить по вбивцях дітей, не знімаючи пальця з гашетки.

За сюжетом, у невеличкому українському селі німці влаштували дитячий табір, де відбирають дітей для подальших медичних експериментів. Близнюки цінуються найбільше, тому, коли один хлопчик тікає, німці наказують поліцаям знайти дитину. Далі на наших очах розгортається історія навіть із невеличкими біблійними асоціаціями. У «Євангелії від Матфея» є відома згадка про побиття немовлят: волхви не кажуть цареві Іроду, де знаходиться немовля Ісус, жорстока сторожа шукає дитину, а люди докладають максимум зусиль, переховуючи її. Звісно, зараз я спрощую, але в «Ангелах війни» таки відбувається те ж саме.

Й отут, коли життя дитини стає наріжним каменем цієї драматичної історії, починається переоцінка цінностей для кожного з тих, від кого, за сюжетом, так чи інакше доля маленького хлопчика залежить. Посеред жорстокості війни дитина лишається здебільшого спокійною – не боїться навіть сірого вовка, залазить від нього на дерево. Але люди раптом перестають бути партизанами, поліцаями, ображеними на більшовиків самотніми вдовами, лікарями, чиє завдання – сприймати дітей як «біоматеріал», німецькими окупантами тощо. Справжня, вибачте за тавтологію, людська сутність окремо взятої людини вимірюється не партійною приналежністю, громадянством, статтю чи тим, за кого вона воює – за «наших» чи за «німців». Визначальним є ставлення до дітей та імпульсивне бажання (або – усвідомлене небажання) їх захистити. 

Тому закони військового часу, згідно яких одні друзі, інші – вороги, одні – зрадники, інші – патріоти, в історіях, подібних до запропонованої творцями «Ангелів війни», коригуються. А справа глядачів – прийняти чи не прийняти того факту, що не всякий, хто здався в полон та став поліцаєм – зрадник, людина просто хоче жити. Не всякий комісар партизанського загону – порядна людина. Не всяка дівчина в борделі – проститутка. Не кожен, хто щиро працює на ворога, насправді схопив Бога за бороду – новий хазяїн завжди може легко застрелити свого холопа. І така само кожен усвідомлений холоп, об якого нові хазяї витирають ноги, одного разу здатен підняти руку на того, кому ще півгодини тому готовий був вірно служити.

Сюжет і розвиток стрімкої, напруженої дії побудовано саме на таких неоднозначностях та протиріччях. Але ніхто з героїв, головних і другорядних, не проявив би себе таким, яким він дійсно є, якби історія не базувалася на міцному фундаменті – дітях, яким загрожує смертельна небезпека. Таким чином, ближче до фіналу маленький хлопчик Петя примирив усіх, хто за інших обставин так і лишився б ворогом один одному. 

Насамкінець – про те, що лишилося ніби за кадром, проте все одно прозвучало, як на мене, потужно. Автори «Ангелів війни» ризикнули озвучити вустами різних, здебільшого не головних персонажів чи не основну причину того, чому німці відразу після початку нападу на СРСР встигли швидко пройти Україну та Білорусь і навіть частину Росії, не кажучи вже про країни Прибалтики. Не просто пройти, а й закріпитися на зайнятих територіях, маючи на початках певну підтримку населення та купу охочих працювати на нову владу. В цьому винна радянська влада – рабська праця, страх, репресії, терор, Голодомор, депортація, концтабори. Люди ненавиділи комуністів і втомилися від них, через те сподівалися на нібито цивілізованіших німців. Дуже швидко прийшло прозріння: комуністи й фашисти – дві сторони однієї медалі. І люди почали робити те, що робили завжди і до чого звикли – виживати. Причому, коли був вибір, помирати самим чи рятувати дітей, його робили на користь дітей. 

Отже, хто хоче, аби народ опирався ворогам, не повинен вороже ставитися до свого народу. І, звісно, дбати про дітей. Тобто – дивитися в майбутнє.