Покійний декан факультету журналістики Київського державного університету імені Шевченка, уродженець Донбасу Анатолій Захарович Москаленко на моїй пам'яті кілька разів цитував перед різними студентськими аудиторіями вірш Павла Іванова (Безпощадного). Власне, цитувався лише рядок: «Донбас ніхто не ставив на коліна, і нікому поставить не вдалось!» Погодьтеся, це звучить кучерявіше, ніж «Донбасс порожняк не гонит!» у виконанні кандидата в президенти України на виборах-2004 Віктора Януковича. Це я до того, що фразу про непідкорений та незламний Донбас я чую від різних людей уже, дай Боже, чверть століття. І сьогодні можна з усією впевненістю заявити: рядки співця Донбасу, поета Безпощадного, втратили актуальність. Донбас уже стоїть на колінах.

Це твердження ґрунтується на цитаті зі скандально відомого документального фільму Мар'яни Каат «Шахта №8», в останній момент знятого з конкурсу міжнародного фестивалю Docudays у Києві. Власне, фраза: «Донбас поставили на коліна» звучить уже на перших хвилинах стрічки. Її промовляє не головний герой, п'ятнадцятирічний Юра, котрий змушений працювати в шахті-копанці, аби прогодувати двох сестер та батьків-алкоголіків. Це каже дорослий, вкритий вугільним пилом шахтар, котрий напевне є, висловлюючись казенною мовою, елементом електорату Партії регіонів та особисто Віктора Януковича.

Проте дуже просто звинуватити партію влади, президента й усіх «донецьких» у тому, що не лише в донбаському селищі Сніжне, а й по всьому Донбасу використовується рабська праця. В тому числі - дитяча. Отже, не будемо цього робити. Тим більше, що насправді Партія регіонів до всього, показаного в фільмі, не має жодного стосунку.

Згаданий фільм дав журналістові Віталію Портникову привід назвати Донбас «хворою людиною України». Розвиваючи цю думку, він твердить: Донбас захворів не раптом, хвороба регіону давня й застаріла. На люмпенізацію, криміналізацію, деградацію, соціальну зношеність депресивних донбаських селищ намагаються не звертати уваги щонайменше від 1991 року. А за великим рахунком, модернізації цей вугільний регіон потребував ще в часи пізнього СРСР. Таким чином, хвороба запущена, і стрічка естонських документалістів - лише тому підтвердження.

Власне кажучи, заборона «Шахти №8», фільму, знятого спільно з української компанією «Інтерфільм», доводить очевидне небажання показувати навіть обмеженій фестивальній аудиторії Донбас таким, який він є сьогодні. Згоден, експлуатація дитячої праці, як і порушення прав дітей на нормальне дитинство загалом - проблема не лише окремо взятого регіону, а й усієї нашої країни. Але для того, щоби цю проблему найшвидше виявити, треба поїхати насамперед на Донбас.

Від різних людей я вже не раз чув: іноземні журналісти після 2004 року найчастіше шукають своєрідних провідників, таких собі сталкерів, котрі за досить скромні гроші можуть супроводжувати на Донбас. Ставлення до цього регіону в іноземців - як до чогось дикого, зовсім не симпатичного, незвіданого. Такі собі джунглі. Безплідні землі, населені запорошеними дикунами.

Складається дивна й показова ситуація: ідею українізувати й модернізувати Донбас уже закинули навіть найпрогресивніші вітчизняні ліберали та націонал-патріоти. Натомість як велика екстремальна локація, котра чомусь дозволяє скласти уявлення про Україну в цілому, цей регіон приваблює іноземців. Перша велика ластівка - не менш скандальний фільм німця Якуба Пройсса «Інший Челсі». Тепер - естонські документалісти. Мабуть, далі буде. Але відразу після історії з забороною «Шахти №8» ведучий програми «Ранок із ТВі» Андрій Сайчук сказав те, що одночасно спало на думку не лише мені: «Чому німці й естонці знімають про нас, а ми про себе - ні?» Відповідь можна давати щодня. Тільки легше від цього не стане. Й ситуація навряд чи зміниться: Донбас далі лишатиметься хворою людиною України.

Вилікувати регіон здатна лише влада. Потрібна державна програма, і за її основу цілком можна взяти життєву позицію хлопчика Юри. Не маючи нормального дитинства, мріючи про мотоцикл і професію кулінара-кондитера, він встигає не лише тяжко працювати. Підлітку, лише на п'ять років молодшому за українську Незалежність, важливо нагодувати та одягнути молодшу сестру, допомогти старшій, яка лежить у лікарні, спробувати пролікувати вражену алкоголізмом матір. І, що дуже важливо, забезпечити сестричці дах над головою. Та проконтролювати, як вона вчить уроки. Причому - особисто перевірити, чи не «завтикує» дівча домашнє завдання з української мови.

Важливість освіти, бодай початкової, Юра дуже добре розуміє. Бідкаючись, що сам не може повноцінно вчитися: адже рабська праця в «дірках» далі лишається єдиним засобом існування для хлопця й тих, за кого він відповідає. На його фоні старша сестра, Уляна, виглядає не лише досвідченішою, а й надламанішою: дівчина живе за інерцію, вона вже нічого від життя не чекає, вже в ньому розчарувалася. Особливо відчувається її розгубленість під фінал, коли під час пафосного святкування в Сніжному дня перемоги Сталіна над Гітлером невидимий оратор волає: «Молодь дякує вам, ветерани, за своє щасливе дитинство!». Червоні прапори для пенсіонерів Донбасу - єдиний символ віри, що лишився на тлі понурих териконів.

Таким самим символом є ФК «Шахтар» для героїв стрічки «Інший Челсі». Вони, нагадаю, сьогодення злиденного промислового Донбасу. Ветерани під прапорами - його минуле. Сестра Юри зі Сніжного - проміжок між сьогоденням та майбутнім. Юра та його одноліток Діма - майбутнє.

Ось де приховано головний, як на мене, меседж «Шахти №8». Підлітки не вірять нікому. Міліція пресує та вирішує «по-своєму». Влада - те, що не варте уваги. Заробити грошей, набратися досвіду й спробувати піднятися. Заради цього хлопці, зціпивши зуби, добувають «чорне золото». Вони поки не спилися, не скурилися, не скололися. Вони ще хочуть вчитися. Хоч ані книжок, ані газет, ані навіть телевізорів і комп'ютерів з інтернетом, котрі, за твердженням доморощених захисників моралі, негативно впливають на молодь, у кадрі немає. Хто і що негативно впливає на показаних у фільмі донбаських підлітків, мусить, мабуть, усе ж таки сказати влада.

Висновків із побаченого в стрічці пропонується мислячим людям мінімум два. Перший: Донбас, попри неприховану злиденність і тотальну депресивність, далі лишатиметься вдячним електоральним полем чинної влади. Навіть якщо вона перейде в опозицію. Бо тримається ця влада тут не на обіцянках подарувати золоті гори, а на реальних загрозах забрати в донбаських рабів останнє. Другий: лишаючи донбаських дітей без елементарної можливості здобувати хоч якусь освіту, ціле покоління перетворюють на тих, хто не вміє й не хоче думати. Так виглядає вдячний український телеглядач. Затребуваність іншого продукту, крім кулінарних, перукарських і талант-шоу (Юра логічно хоче стати кулінаром та відкрити кафе, подруга Уляни - приватний перукар), виникне тоді, коли в житті людей хоча б якесь місце займе друковане або просто писане та прочитане слово.

Прагнення таких, як Юра, до елементарної освіти та бажання мати життєві перспективи могла б підтримати не лише нинішня, а й попередня влада. Адже стрічку почали знімати, здається, ще за Ющенка. Отже, у кращому випадку маємо приклад владної байдужості, адже не може бути так, що про ситуацію на Донбасі владі не відомо. В гіршому - свідомого створення такої ситуації з метою не поставити на коліна, а взагалі розпластати на землі та розтоптати ногами цілий український регіон.

Фото  - www.docudays.org.ua