Шевченківський ксенофоб
Мабуть, слід подякувати нинішній владі за створення умов для потрапляння в український медійний простір українських письменників. Причому не лише звичних загалу Юрія Андруховича та Оксани Забужко. Перший, як ми пам'ятаємо, минулого року обмовився про гіпотетичну можливість відокремити від основної України неукраїнські ментально Крим із Донбасом. Друга загітувала на свій бік купу противсіхів, чим, кажуть, особисто сприяла програшу Юлії Тимошенко на відомих виборах. Проте до власне творчості контекст, у якому згадувалися відомі письменницькі прізвища, стосунку не мав.
Зате від січня 2011-го і по цей час немає такого дня, коли б громадянам України не нагадували про існування в країні інших, крім названих вище, інженерів людських душ. Весь січень міліція виловлювала лауреата Шевченківської (прирівняної з 2000 року до державної нагороди) премії Марію Матіос за наводкою комуніста Петра Цибенка: тому не сподобалося слово «фалос», вжите письменницею по відношенню до пам'ятника на честь перемоги в війні 1941-1945 років. Тоді про існування письменників дізнався навіть міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, і телевізійні новини повторювали в ефірах його фразу «известная поэтесса», сказану з трибуни Верховної Ради з інтонацією плювка.
Правда, 1 лютого Матіос у супроводі своєї прихильниці Ганни Герман сходила до Віктора Януковича, подарувала йому свої книжки і нібито з владою замирилася. Для того, щоби поступитися місцем в інфопросторі іншому лауреату Шевченківської премії - Ліні Костенко та скасуванню цією не менш відомою поетесою власного презентаційного туру. Хоча до діяльності української влади останнє не мало жодного прямого стосунку. Тріумфальне (якщо дивитися на тираж її першої прозової книги - більше 40 тисяч за зиму) повернення Ліни Василівни до публічного письменницького життя закінчилося скандалом на рівному місці: з'ясувалося, інших думок про свою непересічну творчість, крім хвалебних, вона просто не готова була сприйняти, далося взнаки життя класика-відлюдника.
Естафету вщухлого скандалу довкола постаті Ліни Костенко перехопив письменник Василь Шкляр. Рішення про присудження йому Шевченківської премії вилилося в саркастичні коментарі гуманітарної спільноти: автор роману про боротьбу українських повстанців у Холодному Яру з більшовиками за волю України отримає вищу державну нагороду з рук малописьменного голови держави і навіть - о Господи! - потисне руку Віктору Януковичу.
Сам же Шкляр, явно намагаючись зберегти обличчя, не втомлювався пояснювати: нагорода дається іменем Тараса Шевченка, символом України, Янукович - тільки посередник, і взагалі - не він давав премію, а Борис Олійник (переконаний комуніст, призначений президентом новий голова Шевченківського комітету). Лауреат ще 18 лютого каже для журналу «Країна»: «Мені було б приємно дізнатися, що президент Янукович прочитав мій роман. А міністр освіти і науки - людина грамотна. Думаю, він теж прочитав його. Чи справив на нього враження - не знаю».
Те, що відбулося далі, підтверджує - Дмитро Табачник роман прочитав. Ви, напевне, вже знаєте хронологію подальших подій.
25 лютого, за два тижні до церемонії вручення нагороди і за тиждень до підписання Януковичем відповідного Указу, під час прес-конференції з нагоди президентської річниці твір Шкляра «Чорний ворон» (друга назва - «Залишенець») називають ксенофобським. Це звинувачення підтримує присутній у залі Табачник. А депутат Європарлементу Мирський жадає перекладу цього твору та обіцяє розібратися з виявами національної нетерпимості, дозволеними, виявляється, на вищому державному рівні. За три дні, 28 лютого, народний депутат, президент Асоціації національно-культурних об'єднань України Олександр Фельдман (між іншим - колишній соратник Юлії Тимошенко, а нині позафракційний) називає присудження премії імені Тараса Шевченка ксенофобському твору «прикрим бюрократичним непорозумінням».
За Шкляра вписується самоназвана «мама» українських письменників Ганна Герман, називаючи подібні звинувачення «радянським союзом», відшукуючи аналогічну «ксенофобію» в Шевченка та Лесі Українки і навіть у негативному контексті згадуючи Сталіна. Сам Василь Шкляр за кілька днів у інтерв'ю УНІАН заперечує ксенофобію - нею, мовляв, іменують лише близьку до оригіналу інтерпретацію архівних документів. При цьому письменник демонстративно намагається не загострювати полеміку і досить нейтрально оцінює персону Табачника.
Наступного дня після публікації цього інтерв'ю Василь Шкляр звертається до Віктора Януковича з проханням відкласти момент вручення йому заслуженої нагороди: поки Табачник при владі, письменник не може цю нагороду прийняти.
Замість того, щоби звільнити Табачника і вручити нагороду письменнику, Янукович не включає прізвище Шкляра в підписаний того ж дня указ. Таким чином письменник відмовився від нагороди, до якої давно йшов, якої щиро прагнув і справді заслужив. Бо вперше після «Солодкої Дарусі» Матіос у поле зору Шевченківського комітету потрапила книга, яка користується реальним читацьким попитом та має солідний резонанс.
Ваш автор далекий від того, щоби до хрипоти полемізувати, що це було: вчинок громадянина, вдалий піар-хід, кидання на амбразуру, фінальний етюд хитрої шахової комбінації чи блеф. Я навіть готовий не обговорювати того факту, що висуватися на Шевченківську премію нормальним творчим людям взагалі не треба, аби не втрапити в ідіотську ситуацію (хоча б у таку, як із «Євробаченням»).
Краще відкинути зайві емоції, і залишаться факти. А вони такі. Шевченківську премію Василеві Шкляру присудили. Він її, в принципі, заслужив. І якби товариш Табачник за своєю давньою звичкою не вжив певних закулісних заходів, нагороду з рук Януковича письменник би взяв.
Колеги Шкляра та гуманітарна й журналістська спільнота щодня обговорюють те, що сталося. Сам письменник 4 березня йде з ефіру «Великої політики», але приходить 6 березня на ТВі у якості головного ньюзмейкера. Вчинок Василя Миколайовича оцінюють по-різному: від тотального й беззаперечного схвалення до скептичного звинувачення в самопіарі. Проте - увага! - ніхто не взяв у цьому конфлікті сторони Табачника, не вступився за нього, не спробував протиставити його Шкляреві й не намагався бодай конспективно шукати в діяльності цієї людини хоч трошки позитиву. Таким чином, при поляризації думок стосовно заяви українського письменника існує єдина, негативна оцінка персони антиукраїнського за поглядами міністра. Який не «при владі», як помилково зазначив Шкляр, а лише «у владі» або «біля влади».
Тут ми вкотре маємо нагоду говорити про наявність у нашій країні подвійних стандартів і торжество подвійної моралі. Ці явища - спадок не лише попередніх влад від 1991 року, а стовідсоткова радянська спадщина. Нагадаю відомий факт: визнавши в 2009 році порнографічним роман покійного вже Олеся Ульяненка, Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі жодним чином не відреагувала ані на публічну участь неповнолітньої співачки Аліни Гросу в садомазо-шоу, ані на заяви та газетні публікації члена Партії регіонів Дмитра Табачника, котрі принижують національну гідність українців. Хоча боротьбу з розбещенням неповнолітніх та українофобією прописано в статуті НЕК.
Більш свіжий приклад: миттєва реакція міліції на «фалос» у художньому творі Марії Матіос - та відсутність жодної реакції в тому випадку, коли член уряду Дмитро Табачник називає «фалосом» пам'ятник на честь жертв Голодомору.
За відбитий ніс Леніна та підірваний бюст Сталіна людей затримують та саджають за ґрати. Тоді як паплюження пам'ятних знаків, встановлених на честь героїв українського національно-визвольного руху, лишається поза увагою правоохоронців.
Отже, я готовий мовчати в ганчірку лише в тому разі, коли за однакову «провину» винуватців прагнуть однаково покарати. Проте, як бачимо, звинувачення в порнографії, тероризмі та ксенофобії у нас так само вибіркові.
4 березня у вечірньому випуску програми «Вікна» на СТБ показали, як товариш Табачник вкотре заявляє з парламентської трибуни: його, бачте, звинувачують у тому, що він мав та має політичні переконання. Кожна людина, навіть Табачник, має право висловлювати свою думку з приводу будь-чого, зокрема - літературного твору. Але Дмитро Табачник, за висловом почесного президента Києво-Могилянської академії В'ячеслава Брюховецького, працює в українському уряді, ненавидячи при цьому нашу країну і наш народ «зоологічно». Я ж укотре нагадую: маючи подібні переконання та уявлення про країну, громадянином якої носій переконань є, в уряді цієї країни не працюють.
Погодьтеся: важко уявити собі, наприклад, російського міністра чи взагалі російського чиновника, котрий ненавидів би все російське і вважався переконаним русофобом. При владі в Росії - російські націоналісти, при владі у Франції - французькі патріоти, а в уряді державі Ізраїль антисемітів чи хоча б лобістів інтересів арабських країн можна побачити хіба уві сні.
Тому, звинувачуючи Шкляра в ксенофобії та засуджуючи його за це, слід одночасно засудити на всіх рівнях і Табачника - за пропаганду сталінізму, намагання створити спільний із Росією підручник історії та літератури, де домінанта «русского міра» очевидна, а неосталінізм - не вигадка, а факт, та зрештою - за згадану вже українофобію.
Реакція української гуманітарної спільноти на висловлювання та діяння саме цього міністра часом буває не надто адекватною, завжди - не контрольованою та емоційною. Проте влада реагує, скажімо так, на наслідки діяльності Табачника, а не на причини: тобто, на негативну реакцію народу, спровоковану Табачником. Зокрема - на звинувачення літературного твору в ксенофобії за наявності в вільному доступі публіцистичних статей антиукраїнського спрямування, підписаних Табачником. Джерело негативу не перекривається.
Але показово й інше: влада за свого міністра ще жодного разу публічно не заступилася. Хоча при цьому публічно й не засудила. Або вона, влада, нічого не розуміє, в що слабо віриться, або відпустила свого найодіознішого представника в автономне плавання, на догоду Кремлю. От тільки питання: хто в нашій країні все ж таки влада?
Так чи інакше, Василь Шкляр своєю заявою - чим би вона не була спровокована - вкотре, з нагоди річниці перебування Віктора Януковича при владі, окреслив чи не головну його проблему: повну байдужість до створення власного позитивного іміджу. Той же Янукович, до якого з виявом поваги звернувся Шкляр, так і не пояснив, чому саме Табачник лишається міністром і коли саме автор «Чорного ворона» зможе належну йому нагороду отримати. Він просто скасував рішення Шевченківського комітету, який сам же розширив та призначив.
Влада, яка 11 березня святкуватиме річницю з дня призначення, навіть не намагається бути кращою за ту, якої ми вже наковталися. Навпаки - робиться все можливе, аби з кожним днем принизити власний авторитет у очах народу.
Ілюстрація - glavred.info