На відміну від минулого року, нинішня зима не радує морозами та натуральною кригою на водоймах і калюжах. Тому братися за огляд свіжого телевізійного гумору цього року ще небезпечніше. Ступати на територію гумористів і без того - ходіння по тонкому льоду. А в ситуації, коли натурального льоду немає, робити зауваження тим, хто нас смішить - це одразу, без попереджувального тріщання, провалитися в каламутну воду. Тим не менше - про свіжі приклади телегумору.

Новий телевізійний сезон став сезоном часткового виконання обіцянок. Принаймні, перед тими, для кого поняття «розважальне телебачення» і «гумористичні програми» є тотожними. Особливо тут старається наш улюблений канал-лідер Перший національний. Справедливості ради треба сказати: справи з чистим гумором в ефірі Першого національного кращі, ніж із демонстраціями покращення життя вже сьогодні в новинах власного виробництва та спробами залучити до реалізації соціальних проектів співаків, що недалеко відійшли від пубертатного віку. Наприклад, повертається в ефір зі своїми проектами відомий актор Віктор Андрієнко. Від початку 2000-х років вони чомусь раптом стали для українських каналів неформатними. При тому, що Андрієнко - не остання людина серед ідеологів вітчизняного телевізійного гумору. Який, до того ж, не тупо адаптує популярні десь у туманній Британії смішні формати, а ще з часів «Шоу довгоносиків», «Приватної міліції» та «Комедійного квартету» придумує та виробляє оригінальний продукт. Звісно, Андрієнко в своїх серіалах та скетчах спирається на багатий досвід іноземних колег - не всім же залишатися на хвилі «Вишневих усмішок» (та й ті порівнювали в радянські часи з «Вокруг смеха» - не на нашу користь). Проте, до честі Андрієнка, в нього нема бездумного наслідування - лише розумне використання.

Приклад цього - фільм «Кумівські байки», прем'єра якого відбулася на Першому національному 13 січня і який з того часу кілька разів повторювали. Зауважмо, що Віктор Андрієнко вкотре повернувся на телебачення у, так би мовити, більшому обсязі - вів «Велику новорічну подорож» на тому ж каналі в ніч із 31 грудня на 1 січня. Проте цю його роботу мені оцінювати важко, а колеги висловилися скептично. Натомість «Кумівські байки» - як на мене, досить достойна комедія.

Оцінка колеги з «Рабочей газеты», суть якої зводиться до висновку на кшталт «це надто легко, аби бути смішним», на мій погляд, насправді - комплімент. Бо, висловлюючи авторам претензії з серії «не смішно», критики різного ґатунку сходяться в одному: це все ж таки класичне комедійне кіно, відразу обмовляючись - а чи варто в наш складний час братися за легкі комедії, надто вже важко ми живемо й таке інше... Але хочу наголосити: ставка на легку комедію без претензій у класичних традиціях - це принаймні чесно і для розважального телебачення взагалі, і для Першого національного зокрема. Розвага без претензій - це взагалі чеснота.

Тут слід нагадати: над сценарієм «Кумівських байок» Віктор Андрієнко праацював у тандемі з Ігорем Письменним. Кілька років тому вони зробили короткометражку «13-й кілометр», де Андрієнко виконав сольну акторську партію, й ось ця стрічка довела - зовнішню легкість викладу може бути наповнено не надто простим (це щоб не вживати слова-паразити «філософським» та «екзистенційним») змістом. Через те комедія в чистому вигляді для тих, хто довів своє вміння виконувати в цьому жанрі фігури вищого пілотажу - не надто великий гріх.

Двоє кумів, автомеханік та інтелігент, живуть у містечку Уморськ (це десь біля моря). Півторагодинна стрічка розповідає чотири короткі кумедні історії з їхнього життя, і навряд чи треба переповідати сюжети: вони не претендують на аж таку оригінальність. Хоча за фасадом звичних українських хохм про кума і сало уважний глядач побачить актуальні деталі, що відбивають настрої сьогодення. Наприклад, кум, якого грає Андрієнко, заявляє незваному гостю: «Сьогодні будеш ночувати на Майдані!», на що чує відповідь: «А скільки там тепер платять?». Правда, сценаристи забули, що їхні герої живуть у такому собі Уморську, що не зовсім уживається із тим поняттям, яке вкладається в слово «Майдан», та це дрібничка. Така сама, як портрет Черновецького поруч із портретом Кашпіровського в кімнаті знахаря-шарлатана. Але є більш адекватні Уморську жарти: куми пропонують міліціонеру випити пива, той відмовляється, і герой Андрієнка сумно констатує: «А я думав - міліція з народом».

Тим не менше, «Кумівські байки» - комедія, цілком придатна для цільової аудиторії Першого національного. Так-так, ваш автор знову товче воду в ступі: нове керівництво державного каналу вперто переконує себе, що може розширити її чи навіть кардинально поміняти. Проте у великих містах та навіть середньої величини райцентрах Першому національному давно є альтернатива. Натомість головний глядач, українець віком старше 50 років, живе в таких ось уморськах та сільській місцевості. А отже - він консервативний! Те, що пропонує не схильному до експериментів консервативному глядачеві Віктор Андрієнко, цілком відповідає вимогам та потребам цієї аудиторії.

Чого не скажеш про реанімацію програми «Золотий гусак» на тому ж таки Першому національному. Навряд чи треба спеціально аналізувати зібрання в одному приміщенні кількох давніх друзів, більшість із яких можна бачити також на світських раутах та інших гламурних тусовочних заходах. Вони нічого особливого та оригінального не роблять - травлять анекдоти, як і раніше, коли «Золотий гусак» виходив на комерційних каналах. Більше того: намагаючись від самого початку йти в фарватері, прокладеному російським «Клубом "Білий папуга"» нині покійного Юрія Нікуліна, генератори нашої програми про анекдоти примудрилися не відмовитися від ідеї, не поховати її.

Ось тільки чи зрозуміє цільова аудиторія Першого національного, портрет якої я спробував накреслити вище, анекдоти про бордель, гомосексуалістів, наркоманів, і тим більше - про «Юру-музиканта та Вову-прем'єра». Я зібрав фокус-групу, до якої входили мої друзі, що працюють у службі охорони, на залізниці та в перукарні - тобто, тих, хто швидше переключиться на УТ-1, аніж просунуті користувачі інтернету та читачі «Детектор медіа». Так от, анекдот про бордель їм сподобався, від анекдоту про наркоманів вони скривилися, а жарт про Юру-музиканта не зрозуміли. Довелося пояснювати, навіть показувати фрагмент дискусії Путіна з Шевчуком, та, по-перше, типових «простих» людей це не вразило, а по-друге, якщо анекдот треба пояснювати 15 хвилин - це вже не анекдот.

Нарешті, помилкою буде оминути увагою прем'єру комедійного серіалу «Рюрики» - цього разу на комерційному IСTV (22 cічня, 22.25), зйомки якого вже анонсувала «Детектор медіа». За першим випуском важко скласти об'єктивне враження. Хоча автор, продюсер і головний актор серіалу Андрій Молочний, як і його старший колега Віктор Андрієнко, орієнтований на втілення власних ідей та внутрішнього споживача: цього разу кумедні ситуації відбуваються в невеличкому селі Рюрики (очевидно, на Київщині), куди приїздить молодий учитель історії та починає травити псевдоісторичні байки нечисленним учням та продавщиці місцевого сільмагу. Робиться все, аби було хоч трошки смішно. І скетчі на історичну тематику, які ілюструють байки педагога, нагадують одночасно «Всесвітню історію» в обробці авторів знаменитого дореволюційного журналу «Сатирикон» та ті італійські комедії з серії про Фантоцці, складовими яких є аналогічні епізоди.

Загалом «Рюрики» орієнтовані на аудиторію, яка звикла дивитися «Файну Юкрайну» чи «Комеді клаб» (проте в жодному разі - не «Вечірній квартал»). Але Молочному тут явно не вистачає пари, як це було в тандемі з Антоном Лірником чи Сергієм Притулою. Оточений акторами, він помітно не витягує соло. Йому просто ніхто не підігрує відповідним чином, особливо у скетчах. І кумедне та оригінальне в результаті гомеричного реготу не викликає, хоча саме на такий миттєвий ефект розрахований «комерційний гумор». Та все ж таки з однозначними оцінками не поспішатиму, бо попереду - інші серії, ось вони й допоможуть скласти більш цілісне уявлення.

А підсумок такий: гумор смішний тільки тоді, коли його розуміє той, на кого жарти орієнтовані. І той, хто готовий прийняти та сприйняти старання гумористів.