Телевізійний серіал «Котовський», українська прем'єра якого пройшла на «Інтері» (13-16 грудня, о 21.30) давався виробнику, компанії Star Media, нелегко. Преса писала, що по проекту вдарила криза, і зйомки було на якийсь час призупинено. А потім, коли стрічка нарешті була готова та вийшла на російські телеекрани в березні цього року, прем'єра радісною не була: її не дочекався виконавець ролі Григорія Котовського, передчасно й трагічно померлий актор Владислав Галкін. Думаю, високий рейтинг на старті «Котовському» не в останню чергу забезпечило бажання мільйонів прихильників актора вшанувати таким чином його пам'ять. А продюсер Владислав Ряшин визнав: другий сезон без Галкіна навряд чи доцільний.

Вже перша серія дає зрозуміти: до стрічок типу «Єсенін», «Галина» чи «Вольф Мессінг», де є претензії на начебто буквальне відтворення життєвого шляху відомих людей, пропонований серіал не належить. «Котовський» - це авантюрно-пригодницька історія про благородного розбійника, який грабує, але принципово не вбиває. Причому налітає на ювелірні крамниці та багаті квартири з неабияким артистизмом, і ця схильність до перевдягань дає Галкіну як усякому хорошому актору безліч можливостей грати кілька ролей одразу. Дотримуючись принципу спочатку складати власне враження про фільм, а вже потім - читати відгуки та коментарі з цього приводу творців, я цього разу переконався: суб'єктивні висновки цілком співпадають із метою авторів проекту. Виявляється, саме таким бачив своє кіно режисер Станіслав Назіров.

Фільм про бессарабського опришка принципово, навіть демонстративно розважальний. Взяти хоча б банду Котовського. Вірні побратими Григорія - майже опереткова парочка Арон та Йося, причому пістолет у руці маленького Йосі постійно тремтить. Кучер Вася сипле народними примовками. На бандита схожий тільки Мишко, котрий уже в першій серії проливає кров. Щоб потім робити це далі, прикриваючись іменем Котовського, за що отаман оголошує колишньому спільнику війну. Суддя навіть дивується, чому жертви віддавали бандитам усе за першою вимогою, відразу після того, як елегантний голомозий ватажок представлявся: «Здрастуйте, я - Котовський!»

Проте, повторюся, подібне змістове рішення не дратує і не ставить запитань. Бо перед нами - не реальна біографія, а лише фантазія на тему життя Григорія Івановича Котовського до 1917 року, поки він ще не влився в лави Червоної армії. І не почав ганяти по степах загони героїв українського руху опору Нестора Махна та Симона Петлюри. Більше того: пригоди Котовського-бандита в серіалі максимально деполітизовано. Чого не скажеш про інші, радянські спроби екранізувати біографію відомого авантюриста. А тема протистояння Котовського та друга його юності, а згодом - жандармського офіцера Зільбера (хороша і, як на мене, дуже серйозна робота актора Івана Стебунова) чи не найкраще прописана та загалом вигідно відтіняє окреслену вище іграшковість кишеневських гопників.

Тут варто пригадати, що глядач віку «за 40» знає про Григорія Котовського. Найперше зринає в пам'яті героїчна стрічка «Котовський», знята в 1942 році Олександром Файцимером. Вона запам'яталася наказом: «Ноги на стол, я Котовский!», ефектними сценами тюрмі, коли Котовський завойовує авторитет, і фразою, яка на деякий час поповнила радянську усну народну творчість: «В камере был какой-тю шюм, или мине послышялось?». Потім був молдавський вестерн «Останній гайдук», де розбійник Котовський постійно повторює: найдорожче для гайдука - кінь, рушниця та вільний вітер. Ще - анекдот про лисину Котовського, на якій послизнувся Фрунзе в черзі за горілкою, коли ліз по головах, та комедія «Весілля в Малинівці», де колишнього грабіжника, а нині - комбрига згадують наступним чином: «А вы, наверное, сам товарищ Котовский? - Нет, это Вася!». Нарешті, абзац у підручнику «Історія СРСР», де написано, як петлюрівець налетів на Котовського з пикою, але комбриг затиснув її під пахвою, і поки петлюрівець намагався вирвати зброю, червоний командир перерубав ворога трудового народу навпіл.

Як бачите, Григорій Котовський сприймався і, напевне, сприймається дотепер персонажем, подібним до Василя Чапаєва. Думаю, це ще одна причина, яка змусила творців серіалу «Котовський» максимально відступити від біографії реальної людини, показавши його таким собі молдавським Робін Гудом - в реальність «смотрящего» за Шервудським лісом теж чим далі, тим менше віриться.

Показово виглядає в стрічці спроба есерів залучити Котовського до своєї політичної боротьби: створюючи міф про благородного розбійника, якому чужа політика, бо це справа брудна та кривава, творці серіалу мимоволі денонсують радянський кіноміф про Григорія Котовського як авантюриста з комуністичними переконаннями. Він грабував багатих не через те, що вів із ними класову боротьбу, а тому, що обрав для себе професію бандита і йому це подобалося. Ризик, адреналін, гострі відчуття - саме такі потреби штовхали, штовхають і штовхатимуть людей на криву стежку. Й ось цим авантюрним духом серіал буквально пронизано. Хоча часом, особливо ближче до фіналу, є спроба показати втому героя від розхристаного життя та його самотність.

З огляду на пропоновану авантюрно-пригодницьку фантазію в серіалі «Котовський» є одна зайва сюжетна лінія, без якої, на мою думку, стрічка все одно б відбулася. Йдеться про любовну історію. Зрозуміло, мелодраму нині вводять усюди не з огляду на логіку розвитку сюжету, а насамперед тому, що «про любов» згадати треба обов'язково, бо телевізор дивляться жінки. Хто це придумав і де це написано, я не знаю і не бачив. Але, знову ж таки, сперечаючись про доцільність «любові» саме тут, апелюю не лише до реальної біографії Григорія Котовського, а й до згаданих вище радянських байопиків.

Якби в житті цього розбійника жінки справді мали таке значення, як, наприклад, у житті Джона Леннона, Джима Моррісона, Ларрі Флінта, Сергія Єсеніна чи Володимира Висоцького (біографічний фільм про нього вже знімається), або ж якби кохання, щасливе чи ні, визначало його життя, як це було в біографіях Боні Паркер та Клайда Берроу («Боні і Клайд»), Валентини Сєрової та Константіна Сімонова («Зірка епохи») або Галини Брежнєвої та всіх її знаменитих мужчин («Галина»), радянські кінематографісти цієї б теми не оминули. Знову ж таки, якби знімалося кіно не про Котовського, а про такого собі вигаданого розбійника, йому можна і, напевне, навіть треба було б придумати доречну любов. Тема кохання-ненависті Панночки та Хулігана житиме вічно, затребувана завжди і має безліч варіацій, згадайте хоча б подібну лінію в гангстерській «Бригаді».

Але тут - на початку Гришка Котовський із першого погляду закохується в Анну, наречену свого друга Алєся, проте любовного трикутника не виникає. Точніше, він намічається, але досить натягнутий, умовний та взагалі не з того боку. Тітка Анни, яку без жодної зацікавленості, з виглядом страшенної нудьги обслуговує в ліжку Григорій, по-своєму зрозуміла погляди, якими обмінюються молоді люди, і звинуватила коханця в крадіжці. Тим самим визначивши його подальший шлях. Далі вже бандит Котовський, не терзаючись муками сумління, йде грабувати квартиру Алєся, зовсім не заперечуючи, коли єдиний відморозок із його банди, Мишко, хоче зняти з Анни намисто з перлів. По тому запросто приходить до пограбованих друзів із квітами - вибачатися? Чує, як Анна дає йому цілком логічну погану характеристику, та йде. Пізніше вони мовчки зустрічаються в театрі. Нарешті, поранений Котовський ховається в Анни та Алєся вдома (ніби не їх колись грабував!), після чого Анна намагається врятувати його від шибениці через посередництво дружини генерала Брусилова. Хоча в реальному житті сам Котовський із камери смертників звертається із жалісним листом до цієї впливової дами.

Словом, мелодраматична лінія в «Котовському» практично не працює на основний сюжет, а місцями навіть заважає та зле впливає на динаміку, не вписується в калейдоскоп пригод благородного розбійника. Навіть у форматі чистої, без любовних «бонусів», авантюрно-пригодницької історії стрічка цілком може претендувати на достойне місце в сегменті саме «чоловічого» кіно, де немає місця сентиментам. Тим більше, що Владислав Галкін - актор, який протягом своєї, на жаль, недовгої кар'єри відомий насамперед ролями в «чоловічих» фільмах, героїко-пригодницьких стрічках. Де мелодраматичні настрої або їхня відсутність зовсім не впливали на якість історії (згадайте хоча б «По той бік вовків» або «Диверсанта»).

Та повторюся: якщо відкинути зовсім зайву і не надто цікаву навіть жіночій частині глядачів мелодраму, лишається цілком достойне та досить, між іншим, коректне по відношенню до реального Котовського кіно. Адже не треба, розвиваючи сюжет далі, після 1917 року, балансувати на вістрі двох правд - маю на увазі згадану вже участь комбрига Котовського у ліквідації махновського руху та боротьбі з військами Директорії. Яку в Росії однозначно визнають правильною, а українці - антинародною. І знову пішли б суперечки ні по що...