Журналісти стають «товариством придурків»?
Провокації в дусі поганої шкільної художньої самодіяльності стали для багатьох вітчизняних журналістів ознакою професіоналізму. Історія Нового каналу – не єдиний приклад…
Пограбування банку, інсценоване невідомим «Товариством придурків» за участю знімальної групи Нового каналу, яка готувала сюжет про безпеку у банківських відділеннях, спричинило дискусію як у широких, так і в експертних навколомедійних колах. Чи етичними і професійними були дії журналістів, і чи виправдовує їх насправді соціальна значущість піднятої теми? Чи завжди журналісти, проводячи журналістські розслідування або експерименти, впевнені у коректності та законності засобів і методів, якими користуються? Де межа, яку журналіст не повинен переступати в пошуках ексклюзивної інформації та яскравої картинки? «ТК» вирішила звернутися до експертів із запитаннями та закликати наших авторів та читачів до відкритої дискусії. Першим свою думку з цього приводу висловлює Андрій Кокотюха.
Дано: детектив. Протягом 2007 року із сюжетів теленовин різних каналів ми дізнавалися про серію зухвалих та успішних пограбувань банків. Жодного повідомлення про таке ж успішне розкриття цих злочинів, і взагалі – успіхи рідної міліції, не звучало. Натомість самі сюжети не вирізнялися яскравою «картинкою». Хоча зрозуміло, що для телевізійника «картинка» – на першому місці.
Потрібно: покритикувати міліцію за бездіяльність. Благородна мета. У нашої міліції не все гаразд, хоч хто нею керує. І про це слід не те що говорити – кричати. Але навіть критично-аналітичний сюжет, побудований на загальних фразах, треба чимось ілюструвати і наповнювати. Адже журналістам платять, перш за все, не за те, аби вони пропонували різні версії, робили певні висновки. Перш за все треба яскравого видовища.
Тому журналісти Нового каналу взялися за так зване «розслідування» – дивилися та фільмували, як лякає жіночок та бабусь у Ощадбанку несправжнє пограбування. Причому інсценували вони його не власноруч (що було б чесніше!), а за допомогою «третіх осіб» – такого собі «Товариства придурків». Потім іменують цю художню самодіяльність «радикальними методами», міліцію – «пацієнтом, якому для виживання треба зробити укол». А потім жоден із керівників програми «Репортер» чи Нового каналу офіційно не бере на себе персональну відповідальність за дане журналістам «добро» на співучасть у провокації. Замість цього звучать безіменні посилання на «аналогічний досвід українських та іноземних колег» (всюди до послуг преси і телебачення – філії «Товариства придурків»?).
Натомість ЦГЗ МВС України в м. Києві щонайменше два дні, 7 та 8 лютого, перебуває на піку популярності. Міліцейська структура, яку цивільні журналісти люблять критикувати за неефективну роботу та часті відмови в наданні ексклюзивної інформації про резонансні злочини, ефективно виконує свої прямі обов’язки: дає критичну оцінку діям журналістів Нового каналу. На думку керівника ЦГЗ УМВС України в м. Києві Володимир Поліщука, вони «перейшли межу» і якби не були журналістами, їх могли б судити за напад на відділення Ощадбанку. А так відповідальність буде лише за хуліганство. І то – за співучасть. Бо працівники популярного телеканалу справді не бігали з жіночими панчохами на головах, граючись у фантомасів, і не лякали бабусь особисто. Основний тягар вини – на «Товаристві придурків». Тільки коли в нас за щось серйозно карали придурків?
Проти чіткої позиції правоохоронців та Комісії з журналістської етики, яка, фактично, стала на їхній бік – не менш чітка позиція випускового редактора Нового каналу Олега Величка: «Наші дії відповідали базовому завданню журналістики – відображати реальність. Журналісти знімали, а це – їхній прямий обов’язок, за який їм платять гроші. Наша знімальна група не порушувала громадський спокій, а те, що це робили інші люди – це вже проблема цих людей, а не Нового каналу». Але чесний випусковий редактор, тим не менше, не взяв на себе прямої відповідальності за все, що відбулося. Правильно: журналісти отримують зарплату за те, що знімають придурків. Або – лякають людей в інший спосіб. Це називається «відображенням реальності».
Колись редактор однієї з газет, де я працював, зібрав журналістів і дав завдання: піти до великого супермаркету. Зробити якісь покупки. Влаштувати скандал біля каси: «Обрахували! Обдурили!». Змусити касирів покликати менеджерів, старанно все зафіксувати і потім підготувати спільний репортаж на тему: «Як дурять народ у супермаркетах і як реагують на обурених покупців». На запитання: «А якщо не обдурять?» – була відповідь: «Значить, ви поганий журналіст і не виконали завдання редакції». Тобто, не відробляєте своєї зарплати. На превеликий жаль нашого керівника, супермаркети працювали чесно. Ми звітували чеками та цінниками, аби підтвердити власну спробу провести акцію, яку колеги чомусь іменують журналістським розслідуванням та відображенням реальності.
Ну, це так, до теми. Бо прес-служба Нового каналу повідомила: керівництво не поділяє чесну громадянську позицію свого колеги. Але далі – суцільні неясності. Керівництво, не називаючи своїх прізвищ, спілкується через прес-службу. Правильно, за це працівникам прес-служби теж платять гроші. Проте прес-служба не повідомляє: а) чи було безіменне «керівництво» Нового каналу в курсі планів випускового редактора Олега Величка; б) чи справді на Олегові Величку лежить вся відповідальність за прикрий інцидент, чи він – «стрілочник», цап-відбувайло; в) чи завжди Новий канал був проти відображення реальності в такий спосіб, чи лише тепер, коли грім прогримів.
Бачите, мета, якою б благородною не була, засобів не виправдала. Конфлікт між міліцією та журналістами Нового каналу – це не улюблений народом конфлікт між чесною сміливою пресою та неповороткою владою. Про соціально значиму тему сюжету з інсценованим пограбуванням (будь він неладний!) ніхто навіть не говорить, хоча її всюди згадують. Обговорюють не вкотре поставлену проблему нашої з вами незахищеності, а журналістів, котрі за допомогою придурків намагаються змінити світ. Колеги розділилися на два табори. Одні кажуть: так тримати, всім гадам давно потрібна гарненька клізма. Інші апелюють до згаданої вже журналістської етики. Мовляв, так не можна. Або – можна було не так.
Автор цих рядків у професії вже 18 років. За цей час остаточно втратив навіть мінімальні ілюзії, зробився досить цинічним і не вважає доцільним черговий раз порушувати на повному серйозі проблеми журналістської етики. Варто почати це робити – і слова перетворяться на гасла. Їх підхоплять справді неморальні люди, вони дуже люблять усе підхоплювати. До того ж там, де починаються гасла і моралізаторство, зникають логіка та здоровий глузд. Я також не вважаю себе зразком моральності, аби комусь махати пальцем і казати: «Ай-ай-ай!». За роки роботи в пресі та на телебаченні я помилявся і не всі помилки охоче визнавав. І нема гарантії, що я не робитиму їх далі.
Але вся суть у тому, що в даній ситуації йдеться не про помилку, невдалий матеріал чи непрофесійний підхід до справи. Навпаки: подібні речі стали чомусь ознакою професіоналізму. Мова тут – про загальні тенденції в нашій журналістиці, найвищим виявом яких сьогодні стала ця некрасива історія. На це або щось подібне колеги наривалися вже давно, питання лише в часі. Тому особисто я проти, аби когось звільняли з роботи: на його місце прийде інший, який відроблятиме зарплату в такий самий або подібний спосіб.
Не далі як у вівторок, 5 лютого, у вечірньому випуску «ТСН» (канал «1+1») пройшов черговий сюжет із Донецька із серії «Полювання на маніяка». Журналісти роблять абсолютно правильно, застерігаючи батьків не лише на Донбасі, а й по всій Україні бути пильними і при потребі взяти охорону дітей у свої руки – так надійніше, ніж довіритися міліції. Але в тому ж сюжеті журналісти підганяють машину, схожу за описом на ту, в якій їздить педофіл, до однієї зі шкіл. Їм хочеться подивитися, як реагуватимуть правоохоронці. Їм хочеться, аби їх запідозрили та затримали. Нічого не сталося, і журналісти не приховують розчарування. Ще трохи, і вони підуть далі: запросять у Донецьк когось із «Товариства придурків», аби той став «ходячою темою» для сюжету. Замаскувався під педофіла і ходив біля шкіл, ласо зиркаючи на дітлахів. Пугало для дітей та вчителів, «живець» – для міліції та батьків, та головне – «картинка» для оператора.
Влітку 2005-го канал НТН застосував схожий прийом, правда, без кримінальної складової: організував візит баби Параски Королюк із Тернопільщини до Києва. Аби вона кілька днів намагалася прорватися до «синочка» Віктора Ющенка і «донечки» Юлії Тимошенко з метою помирити «дітей». Весь цей ексклюзив перетворився на міні-серіал. Тоді керівництво названого каналу чесно визнало факт «підстави». Від якої, до речі, ніхто не постраждав. Навіть баба Параска отримала блакитний костюм із рук і, кажуть, за особисті гроші тодішнього речника Президента.
Прикладів я готовий навести більше. Вони підтвердять лише один факт: хтось – або власники ЗМІ, або редактори, або самі споживачі інформації – вимагають від журналістів не їхніх власних розслідувань та, врешті-решт, версій, аналізу, зведених докупи на підставі наявності чи відсутності певних фактів, а реаліті-шоу. Художньої самодіяльності, за яку, до речі, окремо ніхто не доплачує «акторам».
Більше того. В голови рядових журналістів, як правило – молодших колег, вбивається беззаперечна істина: «Саме подібні прийоми та методи є ознакою професійності, вищим пілотажем професії та прийняті в світовій журналістській практиці. Нехай боягузи називають їх провокаціями». Звичайно, колеги прагнуть світового рівня фаховості й аналогічного, світового ж, визнання. Безпристрасний аналіз ситуації, який завжди вимагався і цінувався в людях нашої професії, підміняється постановочними зйомками. Хоча відтворення подій практикується насамперед у документальному кіно, і СТБ досить успішно це робить. Новини ж забуваються наступного дня, коли з’являються інші новини. Але колегам хочеться зробити свої новинні сюжети вічними та незабутніми…
Хто виграв від того, що міліція затримала журналістів, звинувативши в потуранні провокації? Чи легше нам із вами від того, що міліція не може зловити і не скоро зловить грабіжників банків? Признайтеся кожен собі: невже ми високої думки про рідну міліцію? Зате тепер замість серйозних розмов про важливі речі, якими є незадовільна ефективність роботи міліції, вкотре завелися настільки ж пафосні, наскільки пустопорожні розмови про етичні принципи, моральні засади та, зрештою, черговий випадок дискредитації нашої професії.
Адже рівень поваги та довіри до журналістів все ж таки трошки вищий, ніж до міліціонерів, податківців, політиків. Не хочеться писати у попередньому реченні слово «був»…
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
8
жовна
6155 дн. тому
Те, кто начинал с формата "учат, как кому давать". перешел на поучения, как брать банки и сберкассы. Пьявильной доёгой идёте, товаищи! Сьедующим закономейным шагом Хоёшковского, Фийтаща и Бесчеёвечной будет по московской натыйке показать, как тьюдящимся массам бьять Банковую, Гьюшевскаго и Садовую. Опа-па! Вчея биё яно, завтья будет поздно!
пан кокотюха
6158 дн. тому
пояснюю для особливо т.... цікавих: журналістський експеримент - це коли журналіст добу працює охоронцем у банку чи касиром у тому ж банку. або стоїть із смугастою паличкою на проблемному перехресті. або йде до сумнівної ворожки в якості клієнта, а його знімає прихована камера, як це колись робили на К1. мета будь-якого експерименту - отримати додаткову інформацію, а не дебільну картинку. якщо журналісти відмовлятимуться ходити на "експерименти", про які йдеться в тексті, їм справді перестануть платити, виженуть і знайдуть інших, амбітніших і дурніших водночас. колись ми з колегою відмовилися зображати придурків на похоронах. керівництво хотіло подивитися, що з цього буде, як поведуться родичі покійного. наступного дня після нашої відмови нас попросили з роботи. ми це пережили. тим більше, що редакції, яка ратувала за подібні експерименти, вже не існує кілька років, не знайшла дурних. тим часом ми з колегою, слава Богу, працюємо...
спеціально для нтн
6159 дн. тому
Товариші, читайте "Телекритику" від 28.08.2005. Аби довго не шукати, в цьому тексті є посилання. Там тодішній головний редактор НТН признається, що сюжет про Параску Королюк - не журналістське щастя і не розслідування, а наперед продуманий і спланований крок.
Цікавий
6159 дн. тому
А чим, власне, завинили організатори журналістських експериментів перед паном Кокотюхою? Журналістика різна потрібна - і така теж. Не всім же аналізувати дії колег і повчати їх. Лізеш до банку - ризикуєш наразитися на кулю або на кримінальне переслідування. Не хочеш наражатися - не лізь. Попався - не плач. Питання в тому, що їм ніхто не доплачує, як твердить автор? То хай не ходять, якщо за це не платять. Проблему висмоктано з пальця, якщо не з якогось іншого органу.
НТН
6159 дн. тому
Таварищи, яка пыдстава ыз параскою Королюк, яке керівництво і що визнало?. Що за ....знову починається?
Шоколадный Заяц
6159 дн. тому
А социал нынче не в почете. В почете - желто-коричневая чернуха. Так что с этйо точки зрения заказ выполнен.
guest
6159 дн. тому
Муляж - це не живі люди.
А взагалі наші журналісти стали прес-секретарями політиків. А показати щось соціальне - ні, ні... що ж шоколадний чи не дуже заяць(а може і не заяць) скаже...
Дуболом
6159 дн. тому
Перед началом Олимпийских игр в Афинах журналисты (особенно британские это любят) устроили настоящую охоту на спортивные объекты, места массового скопления людей - проносили муляжи взрывных устройств, показывая несовершенство охраны стадионов. Как по-вашему, действовали ли они профессионально? Как по-вашему, не подталкивали ли они террористов на аналогичные действия?
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
