Немає вже експертів, які б не констатували, що «Україна програла інформаційну війну». Ба більше, констатація цього факту вже свідчить не тільки про велику кількість спеціалістів із питань інформаційної політики, але й про національний мазохізм, який завжди шкодив і шкодить українській справі.

На жаль, для констатації діагнозу аргументів справді багато. З-поміж них один хоч і не безпосередній, але особливо для мене болючий. Першими, хто почав здаватися на милість російським окупантам, тобто став на бік ворога, були військові й окремі керівники державних телерадіокомпаній у Криму й на Донбасі. Цим, здається, все сказано. Залишилося знайти й покарати зрадників.

Однак не думаю, що є підстави для тотального песимізму.

Під час зустрічі з представниками української діаспори, які приїхали в Україну на вибори і, користуючись нагодою, зустрічалися з керівництвом країни, наводилися два конкретні дуже промовисті факти. Незважаючи на геббельсівську пропаганду російських каналів, більшість українців виявилися «незомбованими», а отже прийшли на вибори і проголосували «за перший тур». Це був серйозний удар по Путіну. Це була яскрава ілюстрація безпорадності російської пропаганди на теренах України.

Інший приклад: усі голосування в Раді безпеки ООН щодо українсько-російської війни були на користь нашої країни. І це при тому, що рупор російського іномовлення Russia Today доклав великих зусиль, щоб було навпаки.

Правда, тут треба віддати належне нашій діаспорі, яка довела, що інформаційні війни можна вигравати і без медійних ресурсів. Треба лише бути дієвим патріотом і переконувати західні уряди, що Путін, м'яко кажучи, велике зло для України і світу.

Російська інформаційна агресія змусила українців переглянути своє ставлення до інформаційної політики. Шило вилізло з мішка. Воно не так докучає, як ятрить рани. Невипадково одне з перших рішень РНБО України стосувалося необхідності формування нової державної інформаційної політики, посилення її безпекової складової.

І тут існує кілька рифів, які треба здолати.

Перший - інформаційний пацифізм. Експертне середовище, яке активно долучилося до розроблення Стратегії розвитку інформаційного простору і нової редакції Доктрини інформаційної безпеки, фактично поділене на дві приблизно рівні частини. Одні наполягають, що у зв'язку з україно-російською війною слід адекватно реагувати на інформаційну агресію Росії. Тобто не цуратися обмежувальних заходів щодо російських ЗМІ та контролю над вітчизняним сегментом інтернету.

Другі переконані, що війна не може бути приводом для утискання свободи діяльності ЗМІ, в тому числі іноземних, у тому числі російських в Україні, оскільки це суперечить європейським стандартам.

Щоправда, вони не мають відповіді на безліч питань, яких не існувало до цього часу. Скажімо, інколи ціна незаблокованого сайту екстремістів чи сепаратистів - життя українського патріота, адресу якого виставлено на цьому сайті. То блокувати цей сайт чи дотримуватися «європейських стандартів»?

Але реальні проблеми усе ж не в законах, які при бажанні можна зробити супердосконалими. Треба буквально в бойових умовах розв'язувати низку питань, передусім психологічно-морального характеру. Наприклад, до цього часу більшість вітчизняних каналів при висвітленні подій на Донбасі дотримуються принципу об'єктивності. Інколи правда ріже очі. На очах мільйонів глядачів відбуваються гострі дискусії.

Російські ж ЗМІ дотримуються принципу перекручування й неправди. Жодних дискусій. А тому мають успіх у Луганській і Донецькій областях, де люди вірять, що з ними воюють «американці», і як навіжені бездумно викрикують: «Расєя!».

Уподібнитися російським ЗМІ? Не думаю, що для нас це прийнятно. Навпаки, неприйнятно. Шляхетність і правдолюбство - це наші риси характеру. Ми через них не переступимо. Так само, як росіянам легко брехати, так і нам важко не говорити правду.

Так, треба визнати, що ключова проблема - неспроможність з огляду на інтереси соборної України інформувати людей, які страждають на захоплених російськими найманцями територіях. На мою думку, розв'язати цю проблему реально можуть агітатори із загонів територіальної оборони на зразок «Азова» чи «Донбасу». Вони - українські патріоти, знають мову людей, які потрапили під тимчасову окупацію, знають їхні звичаї і менталітет. Зрештою, принцип «добрим словом і револьвером можна досягти успіху скоріше, ніж просто добрим словом» ще ніхто не заперечив. Але й до такої роботи треба бути підготовленим, насамперед психологічно.

Україна ще ніколи не стикалася з такими серйозними інформаційними викликами. Але і їх вона здолає неодмінно.

Богдан Червак, директор департаменту інформаційної політики Держкомтелерадіо України

Ілюстрація - joyreactor.cc