Чи  потрібно посилатись на джерело інформації? Для журналістів розвинених демократичних країн це питання не стоїть. Адже, відтворюючи знайдену кимось іншим новину без посилання, журналіст привласнює чуже, фактично – краде. Проте в Україні цього досі не розуміють: більшість електронних та друкованих ЗМІ просто не називають джерел інформації, особливо ж якщо воно належить до іншого типу медіа. Водночас, на багатьох каналах існує категоричне табу не лише на посилання, але й узагалі на згадування про конкурентів (або інші телеканали взагалі). Наприклад, повідомляючи про інцидент із побиттям знімальної групи СТБ Олегом Калашниковим, репортери говорили про «один із українських телеканалів»…

В Інтернет-виданнях, з огляду на гострий дефіцит оригінального контенту, епідемія крадійства триває вже не перший рік. Та останнім часом і поважні телеканали та видання, особливо так звані «ділові», теж не вважають таку поведінку моветоном. Чужа інформація часто-густо подається з припискою «як стало відомо». Наприклад, оприлюднені «Дзеркалом тижня» 30 червня статті Ігоря Пукшина, Юлії Тимошенко та Віктора Януковича, присвячені майбутньому української конституції, телеканали цитували, не називаючи джерела. Таких випадків можна назвати дуже багато.

«Детектор медіа» звернулася до експертів із запитаннями:

- Як ви вважаєте, чому українські медіа дозволяють собі не посилатися на цитовані джерела? Чи справді це має сенс із комерційного погляду? Як сприймає, на вашу думку, таку практику аудиторія? Яким чином можна побороти це явище в українських медіа?

Відповідають Юлія Мостова, Ігор Куляс, Віталій Гайдукевич, Наталія Влащенко, Максим Біроваш, Олексій Погорєлов, Віталій Портников, Володимир Мжельський, Юрій Зущик, Юрій Сторожук, Сергій Тихий, Олена Притула.

Юлія Мостова, заступник головного редактора «Дзеркала тижня»:

-  Я сталкиваюсь с этим постоянно. Очень часто и в течение многих лет материалы из «Зеркала недели» используют без ссылки, особенно в аналитических телепрограммах. Каждый раз после очередного плагиата мы собираемся написать: «Ссылка на «Зеркало недели» при использовании  наших материалов обязательна. Особенно для канала такого-то». Но к следующему номеру все забывается и руки не доходят, хотя когда-нибудь все-таки нужно будет такое сделать. Я считаю, что, как и в жизни, воруют те, кто не в состоянии нажить что-либо самостоятельно. Точно так же и в этих ситуациях при использовании чужой интеллектуальной собственности без ссылки эти люди расписываются в своей профессиональной несостоятельности.

Вопрос в том, что это делают не только журналисты, но и политики. Я очень хорошо помню, как Александр Мороз два материала из «Зеркала недели» использовал в своей предвыборной компании, распространяя их миллионными тиражами.

Мы сами, используя чужие материалы, обязательно указываем источник, вне зависимости от того, кто это - газета «2000» или «Украинская правда». По-моему, это абсолютно правильно. Нельзя не уважать своих коллег.

Чтоб изжить эту проблему, нужно родиться с возможностью испытывать чувство стыда за воровство, или, по крайней мере, иметь правильных родителей, которые могут его привить. В остальном, нужно знать существующие законы, которые защищают интеллектуальную собственность.

Віталій Гайдукевич, ведучий новин «ТСН», канал «1+1»:

- Причина в тому, що на українському медіаринку ніхто не встановлював спільних правил гри, правил журналістської чи телевізійної етики. Їх треба було визначити ще п’ять–десять років тому на якомусь спільному симпозіумі. Наприклад, якщо той чи інший політик щось сказав в ефірі «Інтера», і ця пряма мова потрібна 5 каналу чи «1+1», то ми даємо його цитату, але вказуємо, де саме вона прозвучала. З іншого боку, нема жодного криміналу, коли в ефірі пройде сюжет з посиланням «на один з національних каналів».

Крім того, існують приватні домовленості. Наприклад, мені потрібна картинка, яка пройшла в ефірі одного з каналів. За неписаними правилами, я можу передзвонити своїм знайомим, котрі там працюють, та сказати: «Мені потрібно такий-то запис. Можете дати?». Якщо це, звісно, не ексклюзив, який вони народили і не віддадуть за жодні гроші.

Аудиторії байдуже - це внутрішня справа журналістів. Глядачі, за великим рахунком, часто не ідентифікують, де вони бачили той чи інший сюжет. Люди дивляться два чи три канали і наступного дня відсотків сімдесят не згадає, що почули ту чи іншу новину саме на «1+1». Він може назвати ведучого, якщо той є улюбленим або довго працює на телевізійному ринку. Але найчастіше глядачі або не називають, або плутають канали.

Що ж до вирішення цієї проблеми, то треба винаходити велосипед. Побороти це можна, тільки встановивши єдині правила для всього ринку, як для великих гравців, так і для малих. Інакше довести, що я використовую інформацію, яка прозвучала на іншому телеканалі, практично неможливо. Наприклад, я можу сказати, що маю зв’язки в політичних колах, і знав це ще до того, як вона вийшла в ефірі конкурентів. І ви не доведете, що я не правий.

Ігор Куляс, тренер МГО «Інтерньюз-Україна»:

Коли політик щось каже в публічному місці, там присутні різні теле-, радіокомпанії та газетні журналісти. Така заява цілком може цитуватися з посиланням лише на першоджерело. Якщо йдеться про ексклюзивне інтерв’ю політика чи чиновника якомусь ЗМІ, то наводити цитати з цього інтерв’ю і не надавати посилання на ЗМІ є, з моєї точки зору, грубим порушенням, по-перше, журналістської етики, а по друге – стандарту достовірності інформації.

З комерційного погляду вкрасти, мабуть, має сенс. Вкрасти завжди дешевше, ніж купити, як кажуть. Тому, звичайно, я багато разів стикався із ситуаціями, коли наші колеги просто один в одного щось крадуть. Нічого, крім огиди, звісно, це викликати не може.

Аудиторія не може звертати уваги на те, що від неї приховане. А влаштовувати публічні «розбірки», хто в кого що вкрав – це трохи нижче гідності нормального журналіста, який працює по стандартах і дотримується професійної етики.

Можливо, якби за плагіат, за крадіжку в нас людям переставали подавати руку, з одного боку, і з другого -  якби потім не брали на роботу в поважні ЗМІ, це явище само собою зійшло б нанівець.

Олексій Погорєлов, генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси:

-  Я не знаю, чи це має сенс з комерційного погляду. Я вважаю, що некоректно навіть говорити про це, бо є цивілізована практика цитування і, крім того, існує авторське право, яке передбачає цитування в тому випадку, коли інформація не є твоєю власністю. По-перше, це некоректно з точки зору закону про авторське право, а по-друге – з точки зору роботи журналіста, адже журналіст відповідає за ту інформацію, яку він доносить до свого глядача-слухача-читача. І якщо він не перевірив її достовірність самостійно, то має послатися на більш відповідальні джерела інформації. Тобто, я не бачу в цьому комерційного зиску. Якщо це «піратство» – просто використання чужої інформації – то називайте це «піратством».

Я вважаю, що людям набагато важливіше отримувати достовірну, якісну інформацію, ніж фіктивну, швиденько зроблену і розповсюджену. І ще одна позиція, що також важлива для аудиторії, – різноманітність інформації. На багатьох каналах новини повторюються. Вони всі кажуть про одне й те саме і майже одними й тими самими словами.

Захистом від піратства має опікуватися передусім власник інформації: Якщо мої матеріали хтось опублікував без посилання на джерело, я можу, звичайно, звернутися до суду. Це перший варіант боротьби. Другий – читач-глядач-слухач сам має вирішувати, який із ЗМІ якісніший. Тобто, має йти боротьба за нього – і це завдання журналістів. Потрібне виховання цивілізованої медіаспільноти, професійних редакторів, журналістів, які би працювали так, як вони мають працювати: шукати інформацію, власні джерела, підтримувати контакти з ними, виховувати в собі розуміння того, що об’єктивна інформація – це саме те, що хочуть отримувати люди.

Віталій Портников, шеф-редактор холдингу «МедіаДім» і «Газети 24»:

-  Я думаю, що це проблема поганого розуміння журналістами професійної етики. Не посилатися на джерело можна лише в тих ситуаціях, коли інформація є публічною – скажімо, коли мова йде про прес-конференції, повідомлення прес-служб, результати переговорів, які оприлюднені для широкого кола журналістів. Очевидно, така інформація є масовою, і навіть якщо уявити собі, що один ЗМІ бере цю інформацію в іншого, тим більше, якщо він є передплатником інформаційної агенції, це не є порушенням етики, навіть коли джерело не називається. (Хоча тут, звичайно, редакція теж може вирішувати зі своєї точки зору.) Коли ж мова йде про ексклюзивне інтерв’ю, що є результатом журналістської роботи певного колективу, певного автора, коли цей матеріал з’являється на шпальтах тільки цього видання, – як, скажімо,  ексклюзивні матеріали, надруковані в «Дзеркалі тижня», – тоді, звичайно, не посилатися на джерела інформації є кричущою неповагою до журналістики взагалі. Однак я думаю, що це не перший і не останній випадок кричущої неповаги до професії, який ми взагалі спостерігаємо в українській журналістиці. Для того, щоб називати нашу журналістику журналістикою, потрібен певний цивілізований рівень.

Я думаю, що аудиторії абсолютно байдуже, яким чином вона отримує інформацію. І тут проблема не в тому, як звертається до цього читач-глядач-слухач, а в тому, з якою повагою журналіст ставиться до самого себе і до своєї роботи. Бо якщо ти сам не можеш знайти актуального ексклюзивного матеріалу і займаєшся тим, що крадеш матеріал у когось іншого і не подаєш посилань, це аж ніяк не обіцяє нормального розвитку ані журналісту, ані засобу масової інформації, що дозолив собі таке. Простий приклад: коли ви купуєте в антикварній крамниці золоті ложки, вам, в принципі, не дуже цікаво, звідки вони взялися в магазині – вас цікавлять самі ложечки. Але якщо буде знайдено людину, що вкрала ці ложечки і продала їх в антикварну крамницю, її буде суворо покарано за чинним законодавством. Такі ж критерії морального і професійного права треба висувати до журналістів, які не посилаються на ексклюзивні джерела.

Боротися з цим явищем можна тільки наполегливою роботою самих журналістів, нормальною побудовою цивілізованого ринку ЗМІ, створенням відповідної корпоративної атмосфери і, найголовніше, народженням нової української журналістики, позбавленої як своєї радянської спадщини, так і спадщині останніх п’ятнадцяти років. Це час неповаги до журналістської професії і використання її з популістськими чи політичними цілями, якими відзначається більшість професійних колективів, що перебувають на українському ринку, і багато людей, які вважаються в Україні журналістами із серйозною репутацією.

Володимир Мжельський, шеф-редактор Нового каналу:

-  Головна причина – безкарність. Я думаю, що цитувати інше джерело без посилання в принципі нелогічно, непрактично і неправильно. А якщо ви не хочете на них посилатися – значить, ви просто не довіряєте іншому виданню. В такому випадку не треба взагалі озвучувати інформацію, джерелу якої ви не довіряєте. Якби постраждалі ЗМІ могли покарати ті, які користуються їхніми матеріалами, було би простіше. Але в нас немає жодної нормативної бази.

Насправді в усьому світі журналіст має посилатися на якісь інші видання. Якщо ж він цього не робить, видання має повне право висувати претензії.

В українських медіа за нашого життя, я думаю, цього ніхто не поборе. У нас завжди беруть те, що можна взяти, що лежить десь збоку і ніхто не побачить, – це суто український менталітет.

Юрій Зущик, оглядач журналу «Кореспондент», директор консультаційного агентства «Економічні і політичні експертизи»:

- Причина – в слишком мягких правилах СМИ, в котором работает нарушитель, или вообще в отсутствии такого правила. У нас, например, ссылаться на СМИ – твердое правило. Если журналист пропускает ссылку (такое бывает), его поправляет редактор. Признаюсь, бывает: иногда, очень редко, я не ссылаюсь – если политик что-то сказал на пресс-конференции и какое-то СМИ это привело. Но только очень РЕДКО – если нужно экономить на объеме статьи. Оправдываю себя тем, что это не эксклюзив.

Бороться с этим нужно, но только моральными способами. Конечно, можно подавать в суды на коллег. Но я бы так не поступал: свои же ребята, как ни крути, и в суд на них – слишком жестко.

Юрій Сторожук, медіаконсультант:

- Я не бачу особливої причини такої практики. Є вимога до журналістів цитувати ексклюзивні інтерв’ю, які брали інші ЗМІ. Це навіть не варто обговорювати, це просто треба робити. Жодна причина не є достатньою для такої практики і не може бути виправданням.

Комерційного зиску я тут не бачу, просто журналісти недбало ставляться до джерел і вважають, що політики і політологи так багато говорять і їх так забагато цитують, що можна просто «забути», де, хто і що говорив. Якщо є ексклюзивна цитата чи думка, отримана виключно одним засобом масової інформації, одразу помітно, коли її цитують без посилань. Бо в журналістському середовищі це завжди зрозуміло, адже кожен читає та аналізує іншого. А ось споживачу інформації не так важливо, хто першим взяв інтерв’ю. Тобто, це питання журналістської практики та етики.

У кожного засобу масової інформації мають бути вимоги до журналістів, редакторів, як у ВВС є guidelines, то в нас теж вони мають бути, і журналісти просто мають їх дотримуватися. Цього не можна навчити, це має бути перша вимога – цитуючи чужі ексклюзивні матеріали, посилатися на них.

Сергій Тихий, шеф-редактор «Газеты по-киевски»:

- Причина – елементарне жлобство. Набагато легше взяти результати чужої роботи, ніж робити свою. А ще - політика редакції. Редактор має перевіряти інформацію.

Жодних економічних причин я не бачу. Їх тут і не може бути. Інколи бувають випадки, коли за інформацію треба платити. Наприклад, коли крадуть в інформаційного агентства і таке інше. Хіба що в цьому є певний, так би мовити, економічний сенс.

Людям все одно, хто там кого процитував. 95% аудиторії цього не помічає, взагалі не звертає уваги на такі речі. Тут питання стоїть так: людям не видно, яка на вас білизна, але хотілось би, щоби вона була чистою, у ній не було дірок, я вже не кажу про мереживо. От це відчуття, якого бракує нашим колегам.

Олена Притула, головний редактор інтернет-видання «Українська правда»:

- Мы часто узнаем свои новости в теле- и радиоэфирах. Я думаю, что это делается, чтобы сократить саму новость. Хотя с этической точки зрения, конечно, гораздо правильнее, логичнее,  а для нас - приятнее, когда на «УП» ссылаются, используя наши материалы.

Честно говоря, я никогда не подозревала своих коллег в том, что они делают это специально, но после того, как вы задали этот вопрос, я подумала, что, возможно, в этом есть доля правды. В отдельных случаях им обидно, что они не успели достать эксклюзив, и, утаивая первоисточник, они повышают свою популярность, а обычные зрители не знают о том, кому на самом деле принадлежит материал.

Бороться с этим, думаю, бесполезно. На телевидение, пожалуй, нет резона звонить, просить о том, чтобы ставили ссылки на первоисточник. То есть, все зависит лишь от собственной морали и этики журналиста. Важна также политика редакции. Хороший редактор не позволит, чтобы в его газете перепечатывались чужие материалы.

Наталія Влащенко, головний редактор журналу «Публичные люди»:

- Я думаю, что причина в безнаказанности. У нас практически нет практики судебных преследований в области авторского права. Насколько я помню, был только один судебный процесс, связанный с газетой «Бульвар», когда они перепечатывали чужие статьи без разрешения источника. После этого Гордон вынужден был формально закрыть «Бульвар» и открыть «Бульвар с Дмитрием Гордоном». Но, к сожалению, у нас практически нет ни прецедентов, ни юристов, которые бы защищали права в этой сфере. Так что, думаю, это проблема журналистов и изданий. Если они видят, что кто-то беззастенчиво использует их материалы без ссылок, без разрешения, нужно отстаивать свои права в суде. Пока не появится эта практика, ничего не будет. Мы, как все цивилизованные страны, должны, наконец, начать цивилизованно защищаться.

Для украинского читателя и зрителя эта проблема остается за кадром. Если бы обворованное издание публично задало вопрос какому-либо каналу, зачем они это сделали, аудитория обратила бы на это внимание, и это стало бы уроком для других. Но мы стесняемся делать друг другу какие-то публичные замечания. Я думаю, этому нужно положить конец, ведь плагиатом грешат не только СМИ. Мы знаем одного известного политика, вся диссертация которого признана плагиатом. При этом он не стесняется появляться на экранах и что-то говорить. Красть в нашей стране деньги или чужую интеллектуальную собственность – не зазорно и не мешает делать карьеру.

Интеллектуальное творчество – самое дорогое в мире, поэтому, если у вас воруют ваш интеллект, тексты, новости, фотографии, на которые вы потратили деньги и человеческие ресурсы, их нужно отстаивать. Мы должны сами создать прецеденты.