Загальновідома річ: минулий січень став точкою невороття, що змінила Україну, її політичний та соціальний ландшафт. Такою, якою була, країна вже ніколи не буде. Такою, якою була, ніколи вже не буде українська медіасфера - ані самі медіа, ані політичні ньюзмейкери - й їхні дії, й ставлення до них.

Змінилося геть усе: способи й методи (й тяжкість наслідків) політичного та ідейного протистояння, зміст і спосіб взаємин суспільства з державою, інформаційні (точніше, дезінформаційні) спецтехнології, політичний піар - перелік цей можна продовжувати дуже довго. Змінилися не кількісно - якісно. А саме - знято маски. І з політиків, і зі ЗМІ. Грати в демократію більше немає сенсу - бо ніхто вже не сприйматиме таку гру за чисту монету. Керована демократія, маніпулятивна демократія, імітаційна демократія - називайте її, як хочете - в Україні вичерпала свій ресурс і добігла кінця. В інформаційній сфері зокрема. Коли пролилася кров, більше немає підстав, та й змоги, вдавати з себе «нейтральність», «рівновіддаленість», «незаангажованість»: усі ці високі словеса нині означають одне-єдине - байдужість. Політики нині актуалізували тему фашизму й боротьби з ним. Тим самим вони змусили замислитися й намагатися провести паралелі, намагатися уявити: як би виглядала «неупередженість» і «рівновіддаленість» за часів Другої світової війни? Як би виглядали ЗМІ, що подавали б інформацію у стилі: «А Сталін сказав - а Гітлер сказав»?

Зважаючи на потужні потоки - скажімо якомога м'якше - неправди, що ллються з владних інституцій, на не такі потужні, але помітні потоки неповної й вибіркової правди, а ще недомовок, помилок і різнотлумачень від офіційної опозиції, - так от, зважаючи на них, стала неможливою мила нашому серцю ретранслятивна журналістика. Ретранслювати в чистому вигляді твердження політиків і високих чиновників - сьогодні це означає навіть не дезінформувати, а не інформувати, ухилятися від своїх прямих обов'язків. Бо з офіційних висловлювань нині неможливо бодай щось зрозуміти, неможливо скласти навіть приблизну картину того, що відбувається. Навіть за умов бездоганного дотримання збалансованості та відстороненості єдине, що несли б аудиторії звичні й любі для нашого традиційного телебачення добірки синхронів політиків, - це набори слів та фраз, які нічого не означають.

І ще одна принципова зміна, за якою немає вороття: коли пролилася кров, стали неможливими товариські дискусії. Стали неможливими й навіть аморальними ідейно-політичні «симпозіуми й консиліуми»: криваві ріки не мають броду.

Змінилося геть усе. Єдине, що не змінилося, - це телевізійні ток-шоу. Ні, навіть не зовсім так. Змінилися озвучувані в них меседжі, змінилися інтонації учасників. Але це й усе.

Що більше спостерігаєш за телевізійними політичними ток-шоу, то виразніше постає одне й те саме запитання: навіщо? Навіщо представники опозиції приходять до студій і ведуть високочолі дискусії з представниками влади? Навіщо представники влади - ті, які щиро, саме щиро, а не кон'юнктурно, вважають майдан за «розгул фашистського екстремізму», за прагнення опозиції дістатися влади, не гребуючи засобами, - навіщо вони приходять до студій і підтримують інтелектуальні дискусії з тими-таки представниками опозиції? Усе це дедалі більше нагадує дружню гру в шахи, коли на дошці замість фігур - живі люди. Гру середньовічних феодалів долями й життями своїх підданців. Хрестоматійне «пани дискутують, пани філософствують, а в хлопів чуби тріщать».

Чи можна вести інтелектуальні бесіди з тим, кого вважаєш і називаєш співучасником убивства, а то й убивцею? Чи можна, немовби нічого не сталося, потискати руку тому, хто, як ти щиро віриш, веде війну проти власного народу?

Можна, звісно ж, шукати в усьому тому різноманітні плюси. Участь у ток-шоу для опозиціонерів - це нині рідкісний шанс донести до українців свою думку з телевізійних екранів, бо на «головних каналах країни» їхні синхрони тепер лунають лише у двох випадках: або коли вони, вирвані з контексту й подеколи вправно змонтовані, виставляють опозиціонерів у невигідному світлі, або ж коли вони так само вирвані з контексту й вправно змонтовані, підтверджують слова представників влади.

Це можна було би вважати за поважний аргумент, якби не одне «але»: на тих самих «головних каналах країни» ніяких ток-шоу тепер немає. А на тих, де вони є, сяка-така паритетність влади та опозиції ще зберігається. Ба більше: на тому ж таки ТВі опозиційні політики - часті й бажані гості. Що змушує їх сідати з представниками влади за дискусійний стіл у випусках «Сьогодні про головне», збагнути важко.

Ще один можливий аргумент «за»: дискусії в ток-шоу - це прообраз, репетиції переговорів. А як насправді? А насправді так, як і завжди: всі учасники ток-шоу, як і зазвичай, штовхають монологи, щосили таврують одне одного, називають одне одного злочинцями, але, як і завжди, ніхто нікого не чує. Всі чують лише себе й виголошують, мало не за конспектами, домашні заготовки. Принаймні, здебільшого буває саме так. Наприклад, формат «Свободи слова» на ICTV яким був, таким і залишився: хтось виходить до мікрофона й говорить ледь не півгодини, решта присутніх хіба що ставлять йому запитання навздогін. Ловити на слові, хапати за руку (чи за язика?), спростовувати брехню мало хто береться. Подеколи буває - але часто непереконливо й безсистемно. А тільки-но з'являється натяк на протилежне, як у кадрі з'являється ведучий із регламентом...

І ще одне: ті, хто представляє в ток-шоу Партію регіонів, є майстрами з софістики й словесної еквілібристики, чарівниками доводити, що біле є чорним, - але рішення ухвалюють зовсім не вони. Від них та їхніх гіпотетичних телевізійних домовленостей із опозиціонерами насправді не залежить нічогісінько. Поговорили-побалакали - ото й усе. Власне кажучи, вони виконують функції головомовців, піарників, і не більше. Дуже цікавий, до речі, феномен: варто-но було колишній примі ток-шоу Інні Богословській вийти з Партії регіонів, як миттю разюче змінилися її лексика, інтонації, поведінка - та геть усе змінилося. З цього факту не може не виникнути припущення: виступи представників влади в ток-шоу піддаються істотному режисуванню - не лише стосовно змісту, а й стосовно форми та способу виступів у ток-шоу. І що притаманна багатьом представникам ПР - завсідникам ток-шоу однакова, дуже м'яко кажучи, неінтелігентність, абсолютно однакові ораторські й поведінкові прийоми насправді є не так віддзеркаленням їхніх особистих якостей, як партійною лінією.

Ведучи мову про суспільні протести й суспільну непокору, самі опозиціонери не бажають продемонструвати найм'якшого й найелементарнішого протесту - не потискати руки тому, кого ти тільки-но звинувачував у злочинах або у схваленні й підтримуванні тих злочинів. Не підтримувати з ним діалогу, відповідати мовчанням - тим паче напевне знаючи, що у відповідь чергового разу стикнешся з дискусійним крутійством і нічим більше.

Але... Чи лише здалося кілька разів: тільки-но учасники ток-шоу вважають, що вони - поза досяжністю мікрофона, як ті, хто щойно таврували одне одного, звертаються одне до одного на «ти» - з цілком приятельськими інтонаціями? Чи це я просто щось недочув?

Фото - blog.i.ua