Тітушки. Це слово стало загальним поняттям, а сьогодні - мало не найчастіше вживаним у найрізноманітніших матеріалах ЗМІ. Його використовують журналісти й політики, воно потрапило до іноземних та іншомовних ЗМІ. Щоправда, протягом зовсім останніх днів почало зустрічатися слово «тонтон-макути». І все ж «тітушки» й надалі абсолютно домінують.

Раніше вживання слова «тітушки» якщо й викликало сумніви, то не такі вже й сильні. Сьогодні ж твердо переконаний: його час минув, настав час від нього відмовитися. Через низку обставин.

Перша - мабуть, остання за значенням, і все ж важлива. Людина не може нести відповідальність за те, чого не скоїла. Вадим Тітушко давно вже відбуває покарання й до теперішніх подій непричетний. Порівняно з тим, що відбувається сьогодні, він - так, важкий підліток і не більше. Тим часом кожне згадування його прізвища - це його й саме його моральна відповідальність, його й саме його публічна ганьба. Так, «прототип» - людина, не надто гідна сантиментів. Але річ не в сантиментах, а у принципі: якщо ми за європейську демократію й проти сваволі, тим самим ми - за персональну відповідальність і проти колективної.

Друга обставина. Ще можна - хоча й не без зусиль - повірити, що на момент засудження Тітушка, навіть ще тиждень тому, було ідентифіковано лише його, його одного - всі ж решта доморощених тонтон-макутів залишалися анонімними й невідомими; окрім Вадима Тітушка, нікого іншого за відеоматеріалами ніхто так і не розпізнав.

Але ж протягом останніх днів чимало «осіб спортивної зовнішності» було затримано протестувальниками, доправлено на Майдан; їх навіть змушували виступати зі сцени. Телеканали показували їх крупним планом, не бракує їхніх портретів і в інтернеті.

То невже й тепер ні про кого, окрім як про Вадима Тітушка, немає ніякої інформації? Невже більше нікого ніхто не впізнав? Невже більше нема кого назвати на ім'я та прізвище, не ховаючи за лагідним евфемізмом? Та ні, чимало з них там, на Майдані, самі називалися. Вимушено, але називалися. Це навіть десь показували - одноразово й маргінально. Тож список росте - але країна й досі знає самого лише Тітушка.

Публічно знеславлювати конкретних людей - це було б полювання на відьом? Можливо. Але що робити, якщо відьом зловлено на гарячому, й якщо вони становлять велику (й реальну!) небезпеку? Та й, зрештою, «увічнення» Вадима Тітушка - хіба ж не те саме? Хіба не прецедент? Принаймні, це могло би стати запобіжником: чимало хто б іще тисячу разів подумав, чи йти на цю невдячну «роботу», якщо існує небезпека вмить утратити анонімність?

Та й, знову ж таки, справа принципу: або оприлюднювати імена всіх, або нічиї - інакше це, даруйте вже на слові, зветься вибірковим правосуддям.

Обставина третя. Зберігаючи анонімність новітніх тонтон-макутів (це визначення теж викликає певні заперечення, про які нижче, але поки що обмежмося ним), ми шкодимо справі ще й із от якого погляду. Це створює ілюзію покарання, якого насправді немає. Створює ілюзію точності й конкретності, яких теж немає. Це боротьба з символами. Це те саме, що називати суддів-корупціонерів зваричами. Хто бере хабарі, хто топче правосуддя? Зваричі! Хто конкретно? Як це хто - от же вам прізвище: зваричі! А високопосадовців-махінаторів можна назвати лазаренками. Хто розкрадає бюджетні гроші? Лазаренки. Хто довів Україну до ганебного 137-го місця за рівнем ВВП на душу населення? Лазаренки. Чітко й конкретно. Чітко й конкретно?

І обставина четверта, найважливіша. Слово «тітушки» - це евфемізм. Тобто визначення, що, пом'якшуючи, приховує справжню сутність явища. Ще один подібний приклад - «рейдерство»: звучить інтелектуально-респектабельно, мало не як який-небудь «креативний менеджмент». Тоді як насправді рейдерство - це сукупність давно й усім знайомих дій, кожна з яких має свої чіткі й аж ніяк не респектабельні назви, зокрема й у Кримінальному кодексі, - розбійний напад, шахрайство, давання хабара, винесення завідомо неправосудного судового рішення тощо.

А отже, вживане у ЗМІ, слово «тітушки» заколисує аудиторію. І далеко не всім знайоме слово «тонтон-макути» - так само. Не дає їй до кінця зрозуміти, про що саме йдеться. Бо так само є відсилочним визначенням. У Кримінальному кодексі немає статті за «тітушизм», рівно як і за «тонтонмакутизм». Натомість є статті за злісне хуліганство, заподіяння тілесних ушкоджень, бандитизм, зрештою, тероризм: насильство (найчастіше, але не обов'язково застосовуване до невизначено широкого кола осіб) із метою залякування, - це й є класичне визначення тероризму. (А не спроби підірвати пам'ятник, як нас переконували зовсім нещодавно.)

То, може, краще було б називати речі їхніми справжніми іменами? Може, це справляло б більше суспільне враження, більший суспільний шок? Допомагало б аудиторії чіткіше усвідомлювати зміст і характер того, що відбувається?

Ну, а тим часом Вадим Тітушко спокутує гріхи своїх товаришів за ремеслом. Товаришів це цілком улаштовує. Політиків, судячи з усього, теж. А журналістів?

Фото - censor.net.ua