Студія «Укртелефільм» переживає не найкращі часи: «Детектор медіа» повідомляла про конфлікт, що виник між Держтелерадіо та колишнім керівництвом студії. Проте, не слід забувати, що «Укртелефільм» –  це ще й осередок української культури. Своїми спогадами про життя студії ділиться колишній оператор «Укртелефільму» Валерій Павлов.  

Це було, швидше за все, у грудні 1987 року. Ми з Миколою Марковським, також оператором студії «Укртелефільм», були вже досить близько знайомі з Євгеном Сверстюком. Наші кінонаміри потроху конкретизувалися: героями підпільного фільму під назвою «Постаті» мали стати шістдесятники, імена яких постійно звучали на радіо «Свобода». Чому «підпільного»? Бо надто ще промерзлим для горбачовської перебудови, що вже почалася у Москві, був тоді ґрунт в Україні. Одразу скажу: з тим кіном, на жаль, нічого не вийшло – нам вдалося зняти лише один кадр, але, мабуть, і про це варто розповісти.

Євген Сверстюк після ув’язнення й заслання був під наглядом і працював столяром у Дарницькому будинку побуту на Ленінградській площі. Ми хотіли відзняти його під час виконання примусової фізичної роботи, на яку в нього, одного з найбільших українських інтелектуалів, пішли роки і роки життя. Треба було встигнути, бо Євген Олександрович – так ми його тоді називали – невдовзі мав піти на пенсію за віком. Час уже, казав він, братися за справжню працю.

Укинувши в господарську сумку камеру «Конвас», ми навпростець через залізничні колії вирушили на об’єкт. Розраховували, що в обідню перерву найменше шансів потрапити на очі столярному начальству. Погода, однак, не сприяла: небо всуціль затягнулося хмарами, брудний сніг підсилював відчуття промерзлих сутінок. Тим часом шосткінська плівка ДС-5 у наших касетах тягнула щонайбільше на 12 одиниць світлочутливості (для порівняння: нині навіть для яскравого денного світла нормою вважається «сотка»).

Зазирнувши у цех, ми зрозуміли, що тут, біля верстатів, наша підсліпувата плівка взагалі нічого не побачить. Хоч якось провести зйомку можна було тільки «на натурі» – з надією, що витягнемо матеріал проявкою.

– То яку вам роботу зазвичай дають надворі? – запитав я пана Євгена. – Годиться будь-яка фізично виразна дія, хоч би й підмітання.

І тут Марковський придумав кадр із дошкою (треба сказати, що Микола й донині лишається неабияким генератором ідей). Кадр, загалом, типовий: саме з цього у столярці починався робочий день.

Уся зйомка разом із вибором натури тривала не більше п’яти хвилин. Склад дошок був у глухому кутку двору, і ми зняли, як Євген Сверстюк довго-довго тягне по снігу довгу-довгу дошку – щось таке ніби життєвий хрест – але зовсім не робить із цього трагедії.

Уже потім, здається, з’явився начальник цеху, грубої постави чоловік, що був приставлений за Сверстюком наглядати і мав українське прізвище Саломаха. Він щось запідозрив і рвався доповісти начальству, а ми, киваючи на темне небо, запевняли, що приходили лишень оглянути місце можливої зйомки.

За півгодини 60 метрів знятого матеріалу вже було сховано в надійному місці на «Укртелефільмі». А ще за кілька хвилин ми вже стояли перед зблідлим від хвилювання директором студії Леонідом Петровичем Мужуком.

– То що це ви, хлопці, там надумали, що мені ДЗВОНЯТЬ, – він багатозначно ткнув пальцем кудись убік, – дисидентів знімати?..

– Ми нічого не знімали, тільки дивилися… Що можна робити в таку погоду з цією плівкою? А хто дзвонить, звідки? Невже з КДБ?

Мужук аж засоромився від такої кричущої нетактовності і проказав щось на зразок «куратор наш дзвонить із комітету». Я ще спробував розпитати про «куратора», але директор був стривожений не на жарт і тільки вимагав знятий матеріал «осюди на стіл».

Тим часом до кабінету зайшов якийсь чоловік і впевнено розташувався осторонь біля вікна. Марковський, у свою чергу, почав добиватися, хто ця людина і що вона тут робить. Але отримав лише відповідь, що це, мовляв, не наше діло, а наше діло принести негайно що ми там назнімали.

Розмова в такому дусі велася довго і нудно, незнайомець не втручався і мовчки слухав. Кінець кінцем нас відпустили. Гадаю, невидимі «куратори» зрештою повірили, що зйомка не відбулася – надто вже темно було надворі того дня. Втім, нас потім ще двічі викликали «нагору», вимагаючи віддати знятий матеріал. Мабуть, про всяк випадок.

Як і на будь-якій іншій студії, цех обробки плівки був у нас переважно жіночим. За кілька тижнів, коли все заспокоїлося, дівчата-лаборантки зробили неможливе і таки витягнули негатив до норми. Установниці скоригували колір, що «поповз» було від інтенсивної обробки, проявщиці вишукали шматок дефіцитної позитивної плівки, надрукували й обробили позитив...

Металева коробка з двома рулонами, похована в купі різного кінотехнічного мотлоху, пролежала в операторській кабіні Марковського майже двадцять років.

***

За цей час багато чого сталося. У 89-му після бурхливих зборів майже весь колектив студії приєднався до Руху, і Леонід Петрович Мужук знову на кілька днів зблід. У коридорах він брав мене за ґудзик і благав не давати в «Літературну Україну» інформацію про наші збори. Вам-то все одно, повторював він, а мене звільнять з роботи. Згодом, трохи оговтавшись, при зустрічі на сходах ручкався: «Ми тепер з вами колеги – обоє функціонери». (Я був членом першої координаційної ради Руху.)

Втім, у функціонерах (як, власне, і в кіношниках) я відтоді ходив недовго, а от Леонід Мужук очолював «Укртелефільм» ще не один рік. Студію було розвалено і розкрадено вщент. Марковський із кількома товаришами протестував і судився – власне, й досі судиться – але добився тільки того, що Леонід Петрович пішов на підвищення: при Кучмі, в період, коли культурою відав зачинатель Руху Іван Драч, Мужук був його правою рукою з питань кіно. А на останньому з’їзді навіть намагався стати головою Спілки кінематографістів України.

Євген Сверстюк написав багато книжок і вже з десяток літ випускає релігійну газету «Наша віра». Редакційне приміщення газета отримала від патріарха Української автокефальної православної церкви Димитрія, але його наступник, людина Кучми і прихильник Януковича, мав щодо газети власну думку. Владика, втім, виявився довготерпеливим: Сверстюка з усім манаттям – влаштувавши погром у редакції – на вулицю викинули вже після «Помаранчевої» революції. За напад нікого не притягнули і, судячи з усього, не притягатимуть.

Дівчата з цеху обробки плівки (більшість уже має онуків) наостанок влаштували у спорожнілих стінах прощальну вечірку – невдовзі найсучасніший в Україні цех, де колись оброблялися кіноматеріали чи не з десятка союзних республік, знесли, і на території студії «Укртелефільм» тепер будують елітарні житлові будинки з видом на «київську Венецію» – Русанівський канал.