Інтернет справді є потужною соціальною силою. Збурення у Всесвітньому Павутинні, спричинене записом російського політика та менеджера Леоніда Гозмана у ЖЖ про фактичну тотожність СС та СМЕРШу і неприпустимість героїзації останнього та відповіддю на нього журналістки «Комсомольской правды» Уляни Скойбєди стосовно того, що ліберали - це така ж підривна антидержавна сила, як нацистські диверсанти, вихлюпнулося не лише за межі Росії, а й за межі віртуальності. Державна Дума Росії вже зайнялася питанням, чи сумісне висловлювання Гозмана з його перебуванням на державній службі, «Комсомолці» винесено офіційне попередження за порушення «антиекстремістського закону», а дехто з російських лібералів уже написав заяву на Скойбєду до прокуратури. Мовляв, вона публічно виступає з антисемітських позицій.

Річ у тім, що спочатку підзаголовок статті журналістки був таким: «Порою жалеешь, что из предков сегодняшних либералов нацисты не наделали абажуров. Меньше бы было проблем». Потім редакція газети зняла його з сайту, але він залишився в інтернеті. Та й пізно було - буча вже здійнялася, десятки, якщо не сотні тисяч людей прочитали текст у його первинному вигляді. Отож не дивно, що заступник московського градоначальника Леонід Печатников під час прес-конференції відмовився відповідати на запитання журналіста «Комсомолки»: «Видите ли, вы здесь совершенно ни при чем, но поскольку из кожи моей бабушки немцы успели сделать абажур, мне очень жаль, что я нашел этот абажур в редакции вашей газеты, поэтому позвольте, мы сегодня не будем отвечать на ваши вопросы, извините».

Дискусія в російському сегменті інтернету стосується в основному трьох моментів: чи містить стаття Скойбєди відверто антисемітські твердження; якщо містить, чи слід звертатися до правоохоронних органів із вимогою кримінального переслідування і покарання авторки; і, зрештою, головне - чи є історичні та моральні підстави для порівняння СС та СМЕРШу. В Україні теж точаться дискусії, але іншого ґатунку. Скажімо, станом на 20 травня ніхто з учасників інтернет-форуму на відповідному сайті не заперечував висновку, якого дійшов блогер Любко Петренко на Zaxid.Net - що, мовляв, «хоч би якою "жовтою" вважалася російська газета, вона мусить чітко проводити інформаційну політику, вироблену Кремлем і спущену до ЗМІ через їхнє керівництво. У такому руслі й варто сприймати їхні публікації». Дискусія там точиться навколо проблеми ставлення до «хорошого» (радянського) та «поганого» (німецького) тоталітаризму та їхніх репресивних органів.

Але все ж, як на мене, попри цю проблему, головним для українського загалу тут мало би стати осмислення та обговорення моральних аспектів цієї дуелі в інтернеті та відповідальності авторів і редакторів ЗМІ, нехай і жовтих.

Щоб подальша розмова стала більш предметною, наведу повністю запис Леоніда Гозмана в ЖЖ:

«Подвигу солдат СС посвящается...

На федеральные телеканалы выходит новый сериал о войне - «СС». Его герои - не палачи из Освенцима, не садисты и не насильники. Об ужасах, которые творят выродки в такой же, как у них форме, они даже не знают. Это простые ребята, попавшие во фронтовые дивизии СС случайно, может быть за лучшую, чем у других физическую подготовку или более арийскую внешность. В страшной мясорубке войны они честно сражаются с врагом, проявляют чудеса храбрости и самопожертвования, спасая товарищей. Многие из них погибают, но погибают с честью. Этот сериал - гимн солдату.

Конечно, я все это придумал, извините. Не может у нас выйти такой фильм, да еще и с таким названием. И в Германии не может - немцы, родившиеся через много лет после того кошмара, до сих пор стыдятся мундира СС.

Но вот в прошедшие праздничные дни на наши экраны вышел - действительно, вышел! - сериал СМЕРШ, Смерть Шпионам, кто не помнит, как расшифровывается аббревиатура. У СМЕРШ не было красивой формы, но это, пожалуй, единственное их отличие от войск СС. Впрочем, есть еще одно - боевых частей у СМЕРШ не было, СМЕРШ специализировался только на борьбе со шпионами и внутренними врагами - в атаку они не ходили. Я не знаю, скольких они расстреляли, скольких отправили на смерть в наши лагеря? Я не знаю, сколько среди этих расстрелянных и арестованных было совсем ни в чем не повинных? Много. Не сомневаюсь, при этом, что и в СМЕРШ были честные солдаты. Вот только случилось так, что служили они в структуре, не менее преступной, чем СС. И само это слово - СМЕРШ - должно стоять в одном ряду со словами «СС», «НКВД» и «гестапо», вызывать ужас и отвращение, а не выносится в название патриотических боевиков.

Это так историю восстанавливают, да еще и, наверняка, «по просьбе ветеранов»? Спросите оставшихся в живых фронтовиков, как относились они к особистам? Что думали о заградотрядах? На фоне державного звона, на фоне всего, происходящего в последние годы героизация СМЕРШ абсолютно логична. Но от того не менее омерзительна».

Ось такий справді украй різкий запис. Ясна річ, він мусив поставити дибки всіх неосталіністів сучасної Росії і не сподобатися переважній більшості тих, хто про діяльність армійської контррозвідки судить за романом Володимира Богомолова «У серпні 1944-го» та однойменним фільмом.

Чи можна полемізувати з Гозманом? Звісно, можна. І навіть потрібно, але виходячи з фактів. Так, як це зробив московський історик Борис Соколов. Він, як то кажуть, «на пальцях» описав історію військової контррозвідки в роки війни та показав завдання СМЕРШу: «За победоносной Красной Армией нужен был глаз да глаз. И Сталин теперь собирался получать сводки о настроении Красной Армии и особенно ее высшего комсостава непосредственно от Абакумова, без посредничества Берии». Тобто реально Сталін найбільше боявся не німецьких шпигунів та диверсантів, а появи «червоного Бонапарта» та зростання опозиційних настроїв у війську. Отож й арештовували червоноармійців, офіцерів та генералів - здебільшого не за реальні злочини, а за анекдоти чи спересердя сказані на адресу командування неввічливі слова, а то й узагалі без реальних підстав - щоби «зварганити» шпигунську справу й заробити собі бойові ордени. А ще СМЕРШ брав участь у депортаціях народів Кавказу й Криму, в насильницькому виселенні жителів Західної України, у «фільтрації» звільнених із нацистського полону та остарбайтерів, у перевірці партизанів, у зачистці зайнятих Червоною армією європейських країн від «небажаних елементів» тощо. Отже, доходить висновку Соколов, з СС слід порівнювати НКВД у 1941-43 роках, до виокремлення з нього НКҐБ та СМЕРШУ, остання ж організація «имеет больше общих черт с айнзацгруппами СД, которые действовали вместе с вермахтом и занимались в первую очередь "окончательным решением еврейского вопроса", уничтожением цыган, а также выявлением представителей партийно-советской номенклатуры, борьбой с советскими разведчиками, диверсантами и партизанами. В составе айнзацгрупп практически невозможно выявить тех, кто был бы причастен только к законным контрразведывательным операциям, но не имел отношения к военным преступлениям и преступлениям против человечества. И точно так же среди смершевцев трудно найти "чистого контрразведчика", непричастного ни к незаконным депортациям, ни к бессудным расстрелам, ни к фальсификации шпионских и других политических дел. И в этом смысле сравнение, проведенное Леонидом Гозманом, представляется в целом корректным».

Загалом за два з половиною роки армійський СМЕРШ затримав - за мінімальними оцінками - 700 тисяч осіб, із них 10% було розстріляно, значну частину інших відправили до ҐУЛАҐу, штрафбатів, в'язниць тощо. Скільки було застрелено «ворогів» без формальних вироків і без документування - невідомо, але зрозуміло, що рахунок тут іде на тисячі, якщо не на десятки тисяч осіб. Не всі затримані й убиті були червоноармійцями, але абсолютна більшість. У кожної критичної та вдумливої людини неодмінно має постати запитання: як це нацисти змогли завербувати й закинути десятки тисяч шпигунів та диверсантів? І що ж це за така штука «радянський народ», якщо тільки СМЕРШ винайшов серед нього стільки «ворогів народу»?

Але такі запитання не постали перед Уляною Скойбєдою. А тому вона своєю відповіддю Гозману фактично підтвердила його правоту: «Но мне есть что ответить либералам. Советский Союз не равен Гитлеровской Германии просто по праву победителя. Как бы ни началась война и как бы она ни велась, мы победили, и будем устанавливать свои правила. Установили их в 45-м. В пересмотре не нуждаемся». Агов, чим це відрізняється від стилю геббельсівських промов? Як і наступне: «Зачем либералам это надо - пересматривать историю? Зачем они выбивают у страны почву из-под ног: переоценивают и оплевывают все, что связано с войной - самое святое, что осталось у пережившего крах СССР народа? Зачем гозманы ведут нас от Победы - к лузерству? К никчемности? К неполноценности?... Россию вводят в роль жертвы... А, знаете, ведь деятельность либералов, в таком случае - подрывная. Диверсионная. Что там спецслужбы-то наши? Не хотят вспомнить опыт СМЕРШа?»

Адольф Гітлер, коли він ішов до влади, говорив про німецьких лібералів (і «гозманів» також) щось подібне - про «удар у спину», про «підривну діяльність», про те, що «опльовують святе» - і про «неминучість покарання».

До речі, далеко не вперше Скойбєда вживає у своїх стаття в «Комсомолці» прізвища лібералів «неправильного» етнічного походження з малої літери. Так, торік вона надрукувала опус із довгою назвою «Трясущиеся подрабинеки стали силой, а государственники - нерукопожатными». З такою приміткою: «Подрабинеки - нарицательное название либералов, радикальных правозащитников». Цікаво тільки, чому обрано для загальника щодо лібералів в обох випадках єврейське прізвище? Утім, дисидент ще пізньорадянських часів Олександр Подрабінек відреагував на це спокійно й саркастично: «Правда раньше в своей комсомольско-партийной прессе (а другой в нашей стране тогда и не было!) они все больше величали меня не любящим света оборотнем, торговцем клеветой, продавцом родины, мошенником, англо-американо-израильским шпионом-сионистом, антисоветчиком и т.д. Теперь я перекочевал у них в имя нарицательное».

Що ж, очевидно, досвідчений антирадянщик має рацію, коли вважає «їх», тобто провідні мас-медіа сучасної Росії, прямими спадкоємцями трубадурів «правильного» тоталітаризму. Адже річ не в тому, що Скойбєда пише про «гозманів» і «подрабінеків» подібні речі, а в тому, що «Комсомолка» їх друкує. Як і заключні пасажі з дуже своєрідного «вибачення» журналістки за «абажури»: «...У большинства другая позиция: "Если бы победили фашисты, из евреев сделали бы абажуры и не только, что не так? Советская армия во главе со Сталиным спасла евреев от поголовного уничтожения. Цели у таких как Гозман две. Первая - финансовая, вторая - окончательно сломить российский дух победителя, уничтожить морально, унизить"... Если бы господа либералы знали, как сильно "достали" людей своей антироссийской пропагандой, если бы они хоть раз открыли уши, заткнутые "лопухами злобы" к своей стране, то узнали бы, как ненавидит их Россия. И навсегда раздумали бы открывать рот на нашу Победу».

Та сама стилістика, що й у текстах 1970-х, спрямованих проти Сахарова й Солженицина, тільки з'явився Сталін (тоді про нього соромилися згадувати) і з'явилося слово «ліберали», яке позначає уособлення світового зла...

Зрештою, чогось іншого було б дивно чекати від газети, хай і «жовтої», яка зберегла наймення «Комсомольська правда». І має рацію Юлія Латиніна, коли каже у своїй програмі на «Эхо Москвы»: «Очень характерно, за кого обиделась Скойбеда. Она обиделась не за русских мужиков, которые погибли из-за СМЕРШа, а она обиделась за тех, кто расстреливал русских мужиков». І про скарги: «Жаловаться на то, что кто-то что-то сказал, неприлично. Слово должно быть неподсудно. Даже если это является, то, что сказала Скойбеда, уголовной статьей по российскому законодательству, господа-леволибералы, не одалживайтесь у дьявола. Вот там кто-то из питерских либералов, господин Вишневский, мною уважаемый, обиделся на этот абажур, по этому поводу написал заявление в органы. Так вот помимо того, что это глупо и подло просить что-то у режима, так либо сфера слова неподсудна и любой кремлевский пропагандон имеет право писать что угодно, либо она подсудна и тогда, ребята, у нас большие у всех проблемы».

Власне, такою, мабуть, повинна бути й загальна настанова на розв'язання подібних проблем, що виникли з вітчизняними ЗМІ. З тією поправкою, що в нас «Комсомолка» є зарубіжним виданням з усіма належними наслідками...