Переглядаючи матеріали, присвячені законопроекту про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення відповідальності за посягання на честь, гідність та ділову репутацію особи, вкотре доводиться аналізувати не те, про що ЗМІ розповідають, а те, про що вони не кажуть, а якщо й кажуть, то мимохідь.

Бо найцікавішим у цій ситуації є не сам текст законопроекту, а «Пояснювальна записка» до нього. Зокрема, «Довідка щодо відповідальності за поширення неправдивих відомостей, які принижують честь, гідність і ділову репутацію особи», у якій наведено приклади покарань за аналогічні правопорушення в інших державах.

Найперше, що приголомшує, то це дані про Німеччину: «Передбачена кримінальна (виділено авторами "Довідки". - Б.Б.) відповідальність. При цьому міра покарання різниться у залежності від виду злочину (наклеп, умисний наклеп, наклеп щодо політичних осіб)».

Якщо «наклеп» та «умисний наклеп» - це різні види злочинів, то виходить, що «просто наклеп» може бути незумисним? При цьому стаття 145-1 самого законопроекту дає таке визначення: «Наклеп, тобто умисне (тут виділено мною. - Б.Б.) поширення завідомо неправдивих відомостей...».

То й як можна співвіднести «Довідку» з самим законопроектом? Чи можливий узагалі «ненавмисний наклеп», а якщо можливий, то що воно таке? Ні, суперечок не може бути: цілком може статися, що незабаром наші законодавці збагатять світову теорію кримінального права такими видами злочинів, як «ненавмисне вимагання хабара» або ж «пограбування з необережності».

Але поки що доводиться пригадувати уроки права у радянській школі: у Кримінальному кодексі УРСР, як і всіх інших радянських республік (Кримінального кодексу СРСР не існувало), стаття за наклеп була. Учителі права наголошували: наклеп є ЗУМИСНИМ поширенням ЗАВІДОМО неправдивої інформації, тобто наклепник має від самого початку знати й усвідомлювати, що поширювана ним інформація є брехливою. Помилкова інформація наклепом не є й бути не може. Так само як і помилкове поширення інформації без наміру її поширювати - наприклад, хрестоматійна ситуація «переплутав конверти» (або помилково причепив не той файл до електронного послання).

Наші законодавці, судячи з усього, середніх шкіл не закінчували й про основи права мають дуже приблизне уявлення.

Шановна Діана Дуцик, до речі, зазначає: «За даними цієї організації («Артікл-19». - Б.Б.), в Європі залишилось лише дві країни, в яких за наклеп можуть засудити до тюремного ув'язнення - це Італія та Білорусь». (В липні закон про кримінальну відповідальність за наклеп ухвалила ще й Росія. Тож і тут ми бачимо сліпе мавпування російських нововведень, та ще й за принципом «бути святішими за Папу Римського». Адже в Росії здебільшого не йдеться про тюремне ув'язнення - лише про штрафи, які теж можуть бути різновидом кримінального покарання.)

А от «Довідка» стверджує, що в Німеччині за наклеп можуть позбавити волі - щоправда, не більш ніж на рік.

За «Довідкою», кримінальне покарання за наклеп передбачає й Австрія, там теж можуть позбавити волі (і теж не більш ніж на рік). І в Чехії теж. Ну, то й хто правий, а хто... умисно поширює завідомо неправдиву інформацію? Василь Кисіль, старший партнер адвокатського об'єднання «Юридична фірма "Василь Кисіль і партнери"», доктор юридичних наук, професор: «Станом на сьогодні я не пригадую, щоб у країнах Євросоюзу існувала саме кримінальна відповідальність за наклеп. Проблему розв'язують у межах цивільно-правової, майнової відповідальності. Більше того, у країнах Євросоюзу йдеться про відповідальність не журналістів, а засобів масової інформації. У більшості випадків це редакції, іноді й до власників дістаються. Ну, а редакції вже самі вирішують, яким чином і за якою процедурою має нести відповідальність недобросовісний журналіст».

Тут варто звернути увагу на одну важливу обставину. Цивільно-правову відповідальність може нести юридична особа - в даному разі газета або телеканал. Кримінальної відповідальності юридичних осіб не буває; злочинцем може бути визнано лише фізичну особу, в даному разі - конкретного журналіста. Чи є за наших умов гарантія, що власник того чи іншого ЗМІ та його шеф-редактор - повноважний наглядач від власника - стануть на бік журналіста, а не влади? Чи не збільшує новий законопроект міру залежності журналістів від власників і редакторів?

Але йдемо далі. «Довідка» стверджує: у Франції «передбачена кримінальна (виділено авторами «Довідки». - Б.Б.) відповідальність виключно за образу Президента Республіки та особи, яка здійснює всі або частину його повноважень». А в Польщі «передбачена кримінальна (виділено авторами «Довідки». - Б.Б.) відповідальність виключно за зневагу до Президента Республіки Польща».

Оці п'ять країн у «Довідці» лише й фігурують. Прямо кажучи, дуже невелику поживу для роздумів надали депутатам автори законопроекту. Але скрізь старанно повиділяли слово «кримінальна».

І от тепер увага. «Образа президента», «зневага до президента»... Який стосунок усе це має до наклепів? «Образа», «публічне виявлення зневаги» та «наклеп» - це різні види правопорушень, різні види заподіяння моральної шкоди. Геть різні, цілковито різні. Для чого автори «Пояснювальної записки» пришпиндюлили посилання на Францію та Польщу (чиї правові системи, до речі, є аналогічними, бо поляки свого часу свідомо взяли за основу своєї правової системи французьку)?

Посилання на ці дві країни може мати єдине пояснення: метою законопроекту є зовсім не припинення ситуацій, коли якийсь жовтий листок оббріхує Софію Ротару. Не ми з вами, не прості громадяни, маємо отримати захист від наклепів. Президент, влада - от кого прагне захистити законопроект. Тільки в такому разі посилання на Польщу та Францію стають доречними. Додаймо до цього німецькі «ненавмисні наклепи» й отримаймо висновок: предметом регулювання законопроекту є зовсім не наклепи, а критика. Будь-яка некомпліментарна інформація.

Отже, що маємо в сухому залишку? Лише п'ять країн, підібраних тенденційно: про країни, де кримінальної відповідальності за наклеп немає, взагалі не згадано. Наскільки кримінальне покарання за наклеп (навіть якщо припустити, що інформація в «Довідці» є правдивою й не застарілою) є правилом, а не винятком, тенденцією, а не порушенням тенденції, - того з «Довідки» не можна зрозуміти й близько. До того ж, дві з п'яти країн у «Довідці» притягнуто за вуха - адже щодо них ідеться зовсім не про той вид правопорушення, який фігурує в законопроекті.

Якщо навіть припустити, що подана в «Довідці» інформація є правдивою, - чи є вона достатньою? Чи можуть на її основі депутати ухвалити виважене, компетентне рішення? Ба більше: чи не є «Довідка» відверто маніпулятивною?

«Довідка щодо відповідальності» є незаперечним речовим доказом справжніх намірів авторів законопроекту. То чи можна було геть обходити її увагою? Чи не варто було аналізувати передусім її й саме її?

Не можна було обходити увагою й інший факт. Кримінальна стаття про наклеп діяла за радянських часів - утім, як стаття приватного обвинувачення, діяла досить нечасто, бо пересічні радянські громадяни не мали звички з'ясовувати стосунки через суд. Саме слово «суд» навіювало на них страх. Найчастіше стаття знаходила застосування тоді, коли справа стосувалася представників влади, й обвинувачення з приватного перетворювалося на державне. Вона мала очевидно репресивне призначення.

А от у демократичній Україні стаття про наклеп практично не діяла. І вилучили її з Кримінального кодексу не лише з причини невідповідності її демократичному характерові держави. А ще й через те, що стаття ця була судово безперспективною: довести зумисність і завідомість найчастіше бувало неможливо. Обвинувачуваний посміхався й казав: «Вибачте, я помилився». І коли суд став не репресивним органом, що штампує заздалегідь надиктовані вироки, а справжнім судом, він у такій ситуації найчастіше не міг нічого вдіяти.

Василь Кисіль: «У даному разі доводити вину, усвідомленість дуже складно. З точки зору теорії доказів, ці моменти дуже важко довести. І якщо суд є неупередженим, у більшості випадків справи про наклеп тягнуться дуже довго й завершуються нічим. В об'єктивному судочинстві довести їх до розв'язання дуже складно, про це багато пишуть у науковій літературі».

Ще одна важлива обставина. У цивільних процесах про відшкодування моральних збитків, заподіяних публікуванням недостовірної інформації, слово «наклеп» найчастіше взагалі не лунає. Сам по собі факт оприлюднення недостовірної інформації вже є фактом заподіяння моральної шкоди. У кримінальних процесах, за законопроектом, обвинувачення муситиме доводити завідомість і зумисність - тобто, не дії, не факти, а наміри. Отже, якщо діятиме основоположний принцип презумпції невинності, постраждалим від наклепів стане важче домагатися відповідальності кривдників. От тільки здається, що принцип презумпції невинності, коли йтиметься про інтереси влади, не діятиме.

Повернення статті про наклеп може означати єдине: в моду знову входять вироки, надиктовані заздалегідь. Судам знову відведено репресивно-каральну роль.

І знову коментар Василя Кисіля: «Якщо проаналізувати країни, де існує кримінальна стаття за наклеп, то стане очевидним: у переважній більшості це країни, які не є демократичними, країни з тоталітарними рисами.

У багатьох європейських країнах, у нормальному судочинстві навіть під час цивільних процесів іде боротьба між порушенням прав - поширенням недостовірної інформації - й оцінюванням рівня заподіяної шкоди. Адже в Європі вважають: якщо ти пішов у політику, сидиш на шиї платників податків, і вони оплачують твої балаканину й патякання, ти повинен мати на увазі, що на всі твої вчинки може бути адекватна реакція тих, хто тебе утримує. Ти пішов у таку сферу діяльності, де чистота моралі є найважливішою.

Відомі навіть судові рішення, коли було доведено, що це був наклеп, але суд ухвалював рішення на користь журналістів на підставі не сліпого наслідування букви закону, а права в цілому. Так, закон було порушено, але суд доходив висновку: політик своїми діями сам спровокував це порушення. Законопроект Журавського, натомість, захищає не право, а парламентсько-депутатські інтереси політиків».

Це був один аспект проблеми. Існує й інший аспект. 22 вересня, 5 канал, програма «Час інтерв'ю». Пані ведуча (цитата не дослівна, але коректна за змістом): «Якщо закон про наклеп буде ухвалено, чи зможуть журналісти працювати?» А тепер спробуймо на мить абстрагуватися від контексту й вчитатися в цитату саму по собі, в її зміст.

Що може сказати глядач, не посвячений у деталі проблеми? А може він лише стиснути плечима й спитати: «То що, ваші журналісти відстоюють своє право на наклеп? Без наклепів вони й працювати не зможуть?».

А чи оббріхування саме по собі не є проблемою українських ЗМІ? Тих самих таблоїдів? Та й не лише їх: де квітне джинса, там не обійтися без наклепів - адже зводити наклепи чужими руками й від чужого імені так легко!

Але чи не більшість матеріалів, присвячених законопроекту Журавського, цю проблему сором'язливо обходять. Чим і знижують рівень довіри до матеріалів - адже чимало глядачів-читачів ставлять собі те саме запитання: то чи журналісти обстоюють своє право на брехню?

Тема боротьби проти законопроекту Журавського, як жодна інша, вимагає точності формулювань і повноти, всеаспектності викладення. Зокрема, журналісти мали б не замовчувати проблему свідомої брехні у ЗМІ, а натомість наголошувати: цивілізований світ розв'язує цю проблему засобами цивільного, а не кримінального права.

Проблема брехні у ЗМІ існує, але запропоновані законопроектом Журавського засоби її розв'язання є геть неадекватними. Ба більше: законопроект є облудним, бо його справжня мета є зовсім не тією, яку проголошено офіційно.

Сором'язливо замовчувати проблему - мовляв, щоб не давати прихильникам законопроекту приводу наполягати на їхній правоті - в даному разі недалекоглядно, адже проблема є загальновідомою й загальноочевидною. У разі «оминання гострих кутів» боротьба проти законопроекту виглядатиме в очах суспільства вузькоцеховою, а то й корисливою. Непереконливою.

Віталій Журавський (яким же переконаним демократом виставляв він себе двадцять років тому!) наразі відкликав законопроект. Але спокуса для влади убезпечити себе від критики залишається. Тож і вмивати руки зарано.