Передвиборна кампанія де-факто розпочалася. В агітаційний бій вступили важковаговики. І на телебаченні, й на радіо повсякчас лунають рекламні ролики Партії регіонів та об'єднаної опозиції.

Регіонали переконують: два роки пішло в них на те, щоб подолати наслідки правління помаранчевої влади. Вони, мовляв, не очікували, що так довго, але знадобилося аж два роки. Але от тепер, коли наслідки подолано, все піде, як належить. Такий от несподіваний вийшов збіг обставин: тільки-но подолали наслідки, аж тут якраз вибори. Це ж треба!

Опозиціонери натомість демонструють фрагменти з мітингових промов Арсенія Яценюка та Юлії Тимошенко - в мітинговій же стилістиці та з мітинговим же змістом: «Ми подолаємо, ми будемо, ми змусимо, ми реформуємо». Суцільний майбутній час.

Партія регіонів показала те, що й завжди: хай вона є геть недолугою, коли мова заходить про матеріальну складову політики, але вона демонструє неабияку винахідливість (чи, принаймні, адекватність), коли йдеться про складову технологічну. У даному разі ПР просто виявила здоровий глузд: перебуваючи при владі, годувати виборців подальшими обіцянками у стилі «ми зробимо, ми збудуємо» було б недоречним. Бо викликало б зустрічні запитання: а чому не зробили й не збудували досі?

Отож і вирішили регіонали проводити агітацію у формі звіту про проведену роботу. І хай їхні досягнення видаються вигаданими від початку й до кінця, хай сама ПР не поспішає довести або аргументувати свої твердження про «подолання наслідків», хай вона навіть не уточнює, як виглядає на практиці це «подолання» й у яких одиницях його вимірюють - а заперечити пересічним громадянам теж нема чим. Життя не покращилося, як обіцяв Віктор Янукович? То от же вам і пояснення; почекайте ще зовсім трішечки, проголосуйте, як треба - й побачите його в усій красі.

Цілком за принципом Шахеразади: завершення казочки почуєте потім - якщо поводитиметеся правильно.

Звітна стилістика агітаційних роликів Партії регіонів є виграшною через свою несхожість на інших. Вона вирізняє її з-поміж усієї решти політичних сил. Здавалося б, опозиція мала б також демонструвати винахідливість та оперативність реагування.

Партія регіонів стверджує, що «подолала наслідки»? Опозиція тут само мала б запустити в обіг ролик, який переконував би: «подолання» це - дуте. Чи, принаймні, голослівне, нічим не підтверджене. Партія регіонів стверджує, що помаранчева влада залишила Україну в тяжкому стані? Якщо це не так або не до такої міри, опозиція мала б підготувати серію агіток, які доводили б неправдивість тверджень влади на цифрах і фактах. І, звісно ж, опозиція мала б не обмежуватися самою лише критикою влади, а й демонструвати власний конструктив. Повторю: винахідливий конструктив.

Що ж ми бачимо насправді? Агітаційні ролики об'єднаної опозиції витримано не лише в безнадійно майбутньому часі, а й у стилістиці загальних обіцянок. Вони ніяк не вирізняються з-поміж агітації інших політичних сил, що позиціонують себе як непровладні. Те саме ми спостерігаємо й в «Україна - вперед!» Наталії Королевської (до речі, українською мовою мало б бути «Україно, вперед!»), і в «Українського вибору» Віктора Медведчука. Ніякої родзинки, ніякої індивідуальності. Те, що українці вже бачили й чули сотні разів у найрізноманітнішому виконанні.

Але насправді відмінність є. Нинішня опозиція вже була при владі. Тож усі обіцянки «зробити», «збудувати» й «утілити» наштовхуються на те саме зустрічне запитання: а чому ви не зробили, не збудували й не втілили тоді, коли були при владі?

Та сама Королевська так уже безпосередньо з колишньою владою не асоціюється. «Український вибір»? По-перше, на його білбордах (якими поки що обмежується його публічна комунікація) немає імені Медведчука, лише портрет, але далеко не всі пам'ятають його обличчя. А по-друге, Медведчук завжди зможе відповісти: «А я? А що я? Я був лише головним канцеляристом, скріпками та кнопками завідував». Роль Медведчука як голови президентської адміністрації часів Кучми давно вже вивітрилася з пам'яті в багатьох людей, тим паче в подробицях.

Опозиція нещадно критикує мовний законопроект Колесніченка - Ківалова. Але й тут постає те саме зрадницьке запитання: а що зробили ви, коли були при владі, щоб українська мова була державною не лише на папері? Чи могли ви зробити, щоб чиновники різних відомств системи Кабміну розмовляли з громадянами українською? Чи отримав хоча б догану бодай один чиновник, який українською мовою з громадянами не розмовляв? Якщо й так, подібні факти не є загальновідомими. І тут Ющенко заважав? На екс-президента можна тепер вішати будь-яких собак (схоже, сам він отримує від того лише задоволення, бо й не намагається заперечувати), але русифікатором він уже точно не був.

То, може, хоч тепер, у переддень виборів, коли українська мова опинилася під загрозою, опозиція представила комплексну програму розширення сфер функціонування української мови? Чи, може, бодай заявила, що така програма в неї є? Чи, може, нарешті опозиція працює над запровадженням позитивної мотивації розмовляти українською мовою - зацікавити, заохотити, спонукати? Ні, про це нічого не чути.

Але ж попередні президентські вибори довели, що на самих лише двох тезах: «Вони - погані, ми - не вони» виборів не виграти!

Про мовне питання я згадав не випадково: у даному разі воно безпосередньо стосується всієї публічної риторики опозиції. Не секрет: найпотужнішим чинником відродження української мови стали б успіхи України порівняно з Росією. Успіхи, які наочно доводили б: ми - не росіяни, в нас краще. Вони ж самісінькі доводили б: звинувачувати помаранчеву владу в суцільних провалах - щонайменше, несправедливо.

І такі успіхи є! Чи, принаймні, поки що є або донедавна були. От тільки про них опозиція мовчить. Хай стосуються вони не суто матеріального виміру життя, але однаково є важливими для дуже багатьох українців.

Про що йдеться? Якось у Вінниці на вокзалі спостерігав картину: обмінний пункт, росіянин простягає операторці паспорт. Та не надто ввічливо відповідає: «В нас обмін валют, паспорти ми не міняємо». На обличчі росіянина - повна розгубленість, він не розуміє, чого від нього хочуть. Здається, ніколи ще я так не пишався Україною. Бо то в Росії валюту міняли за паспортами, а в Україні - вільно. Тепер, завдяки старанням нинішньої влади, це вже в минулому. То чи для опозиції це не важливо?

А ще в Україні не треба (поки що?) пред'являти паспорт усім і скрізь - для користування послугами інтернет-кафе, для купівлі сім-карти для мобільника, просто на вулицях першому-ліпшому міліціонерові. В Росії це давно вже є буденністю; небачена й неочікувана свобода в Україні ще донедавна викликала захват і подив російських туристів.

А ще в Україні можна було вільно їздити всією країною й не бігти реєструватися, випрошувати в чиновників дозволу перебувати поза межами свого постійного місця проживання. Неодноразово читав на інтернет-форумах, як росіяни допитувалися: якою є в Україні процедура реєстрації? А коли довідувалися, що ніякою, спочатку не вірили, а потім щиро дивувалися: чи таке може бути? На пострадянському просторі? Що ж, уже лунають владні голоси з вимогою запровадити реєстрацію на російський взірець.

На відміну від Росії, в Україні немає закритих для вільного відвідування територій. Наголошу: не об'єктів, а територій. За винятком Чорнобильської зони - але тут об'єктивні причини. Тимчасом як у Росії є не лише так звані ЗАТО («закриті адміністративно-територіальні одиниці»), які насправді є широчезними шпаринами для маніпуляцій із податками, а й прикордонні смуги, які оперезують усю територію країни за її периметром. Доходить до анекдотичних ситуацій. Є в Ростовській області місто Донецьк, на самому кордоні з Україною, за 18 км від українського Краснодона. Так от, усі ми, з українськими паспортами, можемо вільно перебувати в цьому місті. А от росіянам для в'їзду в Донецьк потрібно або оформлювати спеціальну перепустку, або доводити, що вони їдуть до України й проїжджають місто транзитом.

Уже лунають поки що обережні голоси про запровадження прикордонних закритих зон і в нас.

Нарешті, справжнім сюрпризом для росіян виявляються звичайні українські вуличні телефони-автомати. Ті самі, з яких вільно можна телефонувати по всьому світу, хоч до Нової Зеландії. Ті самі, на яких написано їхній номер і на які можна зателефонувати. Російські студенти, що відпочивають у Криму, мов таємне знання, переказують одне одному: з таксофона можна подзвонити додому, швиденько продиктувати номер, почекати хвилинку, поки зателефонують тобі - й не витрачатися на зв'язок.

«Немов у справжній Європі, немов у цивілізованому світі», - не приховують свого подиву й захвату росіяни - навіть переконані «єдинонеділимщики». Втім, у двох областях більшість вуличних таксофонів відключено від виходу на міжміський зв'язок. Які це області, треба уточнювати? Донецька та Луганська.

Усе це не якась «висока політика». Все це - те, що оточує українців повсякчас, їхнє буденне життя. Все це було за минулої влади й відійшло або загрожує відійти за нинішньої. Ми просто не звертаємо на це уваги, не цінуємо всього цього: а як же, звична буденність! Звична свобода! І ніхто нам про це не нагадує. Нема кому нагадати?

То чому згадок про всі ці власні досягнення немає в агітації опозиції? У її публічних зверненнях до суспільства? Невже нинішню опозицію це не цікавить? Невже навіть тими козирями, що лежать просто під рукою, вона не може до пуття скористатися для власної ж користі? А чи питання свободи опозиція не вважає за першорядні, визначальні?

Фото - chernivtsi.comments.ua