На прес-конференції з приводу запуску проекту (а розмови про нього велися вже років зо два) було багато несподіванок. Перша й найбільша: головний тягар із фінансування взяла на себе – хто б ви думали? Індустріальна спілка Донбасу та її засновник і співвласник Сергій Тарута особисто. За словами присутнього на прес-конференції представника ІСД Олександра Пилипенка, головний інтерес донецьких бізнесменів – прибуток від комерційно успішного фільму. Він навіть попросив називати ІСД не спонсорами, а інвесторами – тобто йдеться про те, що вкладені кошти повинні повернутися. Безперечно, участь у такому пафосному проекті спричиниться і до чудової корекції іміджу організації та пана Тарути, яких часто (і помилково) пов’язують з Партією регіонів.

Несподіванка друга: разом із донецькою компанією участь у проекті візьме і – хто б ви думали на цей раз? Очолюваний Катериною Ющенко фонд “Україна-3000”. Приєдналися до “Кобзарів” і Голлівудська фундація “Тризуб” (Hollywood Trident Foundation), яка об’єднує американських кінематографістів українського походження, і (як технічний партнер) київська компанія “Фільмотехнік” – це її засновник і директор Анатолій Кокуш одержав кілька тижнів тому два Інженерно-технічні призи Американської кіноакадемії, так звані “технічні Оскари”. Також ведуться, і частково завершені, переговори про участь у проекті великих голлівудських студій та дистриб’юторів. Олесь Санін стверджує, що український фільм зможе потрапити на екрани українських кінотеатрів і мати успіх тільки через американську дистрибуційну мережу.

Очевидно, що після цього присутність віце-прем’єра України з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка не дивувала, як і повідомлення про те, що частково фільм фінансуватиметься з державного бюджету.

Щодо фінансових питань, то і Санін, і решта учасників проекту наголошують, що ще зарано казати про бюджет стрічки, з приводу якої не завершено всіх переговорів. Але планують, що “Кобзарі” коштуватимуть десь близько 14 мільйонів доларів (з них державна частка становитиме приблизно 4 мільйони). Це навіть більше, ніж вкладають зараз у пересічний російський “блокбастер”, але менше, ніж коштує аналогічний голлівудський проект. Для українського кіно ці гроші просто безпрецедентні. До порівняння: “Прорвемось” обійшлися в 1,5 мільйони доларів.

За словами Саніна, “Кобзарі” стануть справжнім проривом України у цифрові кінематографічні технології ХХІ століття і запровадять нові стандарти зображення і звуку (саме для цього і запрошено до співпраці компанію “Фільмотехнік”). Йдеться не про складні спецефекти, яких стрічка навряд чи потребуватиме, а про цілковиту зміну технології виробництва, яка в найближчі роки здобуде остаточну перемогу в світі і яка ґрунтується головним чином на відмові від використання плівки на знімальному майданчику та переходу до цифрових носіїв.

Олесь Санін виступає як режисер та співавтор сценарію (інші сценаристи – як запевняють, американські суперпрофесіонали, які працювали з багатьма класиками сучасного Голівуду, хоч поки що їхні імена не розголошують). Оператором фільму стане Сергій Михальчук, який своїм бездоганним відчуттям кадру великою мірою і забезпечив свого часу успіх “Мамая”.

Можливі несподіванки і з кастінґом – в тому сенсі, що у фільмі можуть з’явитися зірки світового масштабу. А головну роль має зіграти володар “Оскара” Джек Пелланс, який вільно володіє українською мовою і справжнє ім’я якого – Володимир Палагнюк. Українець з Пенсильванії, колишній шахтар і професійний боксер, він народився 1920 року і встиг повоювати у Другій світовій війні (горів у бомбардувальнику). У кіно він почав зніматися ще півстоліття тому; серед найвідоміших фільмів за його участю – “Раптовий страх” (1952), “Шейн” (1953), “Бетмен” (1989), “Танґо і Кеш” (1989). Пелланс має зірку на Алеї Слави.

В міжнародному прокаті фільм матиме назву “The Guide” (“Поводир”), для української версії назву ще не вигадали; тобто “Кобзарі” – це загальна робоча назва не фільму, а всього проекту, в рамцях якого Олесь Санін пообіцяв появу ще декількох документальних стрічок. Наскільки можна зрозуміти з наданої інформації, за жанром картину задумано як розлогу епічну драму на тлі масштабних історичних подій, яка поєднає у своєму часопросторовому континуумі сучасні США і Україну, Монголію, СРСР часів розквіту Непу і першої половини 30-х років. Варто процитувати дослівно: “В основі сюжету – історія американського хлопчика Пітера, який разом з батьком наприкінці 20-х приїхав до України. Батька вбили і хлопець залишився сам. Він зустрічає сліпого бандуриста Івана Кочергу. Вони разом подорожують по Україні, де Пітер – тепер Петро – швидко дорослішає, переживаючи радощі, жалі, людське горе, бачить смерть... Тут, в Україні, Петро зустрічає і своє перше кохання. Взимку 1934 року Івана Кочергу, разом із кількома сотнями інших кобзарів і лірників, страчують під Харковом, куди вони всі зібралися на сумнозвісний З’їзд кобзарів. Пітер лишається єдиним живим свідком цих подій...”

Думаю, що відразу варто відкинути прогнозовані звинувачення в шароварності сюжету чи теми. Шароварність – це аж ніяк не сюжет і не тема, це спосіб їх подачі: сукупність прийомів, що визначають спрощеність, карикатурність і примітивізм наративу, характерні для частини українського мистецтва (література чи кіно – тут байдуже). Знаючи вміння Саніна викручуватися з цупких обіймів позірно “шароварних” тем, показане ним з усією повнотою в “Мамаї”, можна припустити, що фільм буде, навпаки, радше поступкою в бік масового кінематографу, яким його знає Америка. Якщо фільм вийде таким, як про нього розповідають учасники проекту, то він започаткує в Україні традицію, аналогічну американській традиції “фільмів про голокост”: щось від “Піаніста”, щось від “Списку Шиндлера”, накладене на ґрунтовку в стилі “Олівера Твіста” (адже частина подій відтворюватиметься через бачення дитини). Очевидна тема крос-культурності, взаємодії американської і слов’янської цивілізацій наводить на думку про фільми Міхалкова, які відіграли виняткову роль у становленні сучасної російської ідентичності (“Втомлені сонцем” і “Сибірський цирульник”); прагнення віднайти власне бачення себе і своєї історії резонує з пошуками польського кіно, передусім Вайди і Гофмана.

Передбачаючи можливість скепсису щодо блокбастерного потенціалу історії про кобзарів, автори фільму наголошують: з-поміж багатьох сценаріїв цей варіант обрала саме американська сторона. Разом з прес-релізом журналістам роздавали аркуш зі словами Шостаковича, де він згадує про моторошну розправу над кобзарями і лірниками у 1934 році, – і це теж створює принципово антишароварний контекст, як і демонстративна прагматичність, зорієнтованість на комерційний успіх та міжнародну аудиторію.

Важливо, що це буде фільм не про історію країни, а про особисту історію однієї людини – зрештою, саме через таку, приватну історію можна розказати історію загальну. Це єдино можливий спосіб зняти вдалий історичний фільм, фільм, насправді, не про зло тоталітарного режиму, а про конкретне, одиничне, людське зло, добро, любов, ненависть і смерть – традиційний набір найзагальніших вартостей, якими оперує кіно від свого початку. Олесь Санін це добре розуміє, і – що ще важливіше – вчасно це проговорює.

Щоб зняти гарний фільм, треба мати гарну історію. Отже треба мати що розповісти – цього не усвідомили до кінця автори “помаранчевого кіно” під час роботи над своїми фільмами, і тому змушені були усвідомити це на болючому досвіді напівпорожніх залів (сподіваємось, що тепер вони вже навчені і врахують це надалі). Тому й успіх “Кобзарів”/“Поводиря” залежатиме від вдало складеної історії (в тому, що Санін з Михальчуком зможуть вдало її розказати, особисто я майже не сумніваюся). Зрозуміти потрібність вдало складеної історії – це вже значить наполовину її мати, так що, як на мене, є більше підстав вірити аніж не вірити в те, що нова стрічка Саніна стане, хоч і через кілька років, нашою запізнілою відповіддю російському кіно, яке давно рефлексує над російською історією, свідомо чи несвідомо зараховуючи до неї і нас. Нашу історію буде розказано. Отже, вона почне існувати.