Чи з’їсть революція своїх дітей?
Наскільки відомо «Детектор медіа», зараз тривають перемовини Романа Скрипіна, який заявив у неділю, 26 лютого, про намір звільнитися з 5 каналу та власником мовника Петром Порошенком, топ-менеджментом. Втім, чим би ці розмови не завершилися, і не зважаючи на те, чи залишиться Скрипін на 5-му, чи піде – врешті решт, проблема кризи невідповідності реалій у нашому медіапросторі тим меседжам, з якими журналісти у 2002-2004 роках виборювали власне право на професію – очевидна. «ТК» буде повертатися до цієї теми ще на раз, сьогодні ж ми публікуємо «рефлексії з приводу» відомого журналіста Євгена Глібовицького. Власне, дуже хотіли б розпочати дискусію навколо останніх подій в нашій журналістиці – задаючи колегам одне головне питання: «Що з нами відбувається?!». Гадаємо, розшифровувати це питання для більшості з нас – не треба… Чекаємо на відгуки.
В такі моменти хочеться згадувати, як все починалось...Як після тривалого часу „нерозмовляння” через якісь побутово-робочі дрібниці ми восени 2002 переступили через особисте і вперше сіли за один стіл... Як вночі у Роми вдома в шість рук писали маніфест, на компі з повільним інтернетом у накуреній кухні... А потім день за днем проект і проекти... Як Шева весь час дзвонив, що він уже поруч, але приходив стабільно за півтори години з посмішкою натхнення і безтурботності... Як я накручував по 250 кілометрів в день по місту, щоб не говорити по телефону і прощався слоганом Nevseremos! мовляв, пишеться разом і з великої літери... Потім ми шарпали знайомих поляків, щоб вони 24 години на добу без перерв відписували нам новини з їхнього ефіру, а вони – очманілі від неспання і нашої наївної категоричності переправляли сюди касети авіакур’єром... Як Єґор Соболєв у Києві в неділю о пів на десяту вечора шукав (і знайшов!) де можна купити фліп-чарт (бо ми, блін, продукти західних університетів без фліп чартів не потрафимо)...
Як нас слухали по фондах та посольствах і скрушно хитали головами. Нам оплачували авіаквитки nach, але ніхто не ризикував інвестувати в бізнес-план... Як один сивочолий чоловік на посаді особистого-друга-президента-однієї-великої-країни годину розповідав нам з Юлею Мостовою і Сашком Кривенком в п’ятизірковому готелі про важливість демократії і свободи слова з оптимістичним „якщо ви зранку побачите, що у вас проколоті шини на авто – ми хочемо про це знати того ж дня” і казав, що одна-велика-країна не покине паростки демократії, а ми тоді ще в це вірили... Як один із дуже-західних-послів після критики його плану дій (розробленого „для галочки” в його столиці) у центрі Києва спересердя кричав „невже ви не розумієте, що тут не буде другого Бєлграда і Кучма буде стільки, скільки захоче?!.” І Віктор Ющенко в ірландському пабі, який перстом обрав і чомусь всім замовив однакове меню і пиво при першій розмові про чесні новини з політичним підприємцем Порошенком, ризиковим чоловіком. Бо те, що про нього казали колеги нам, про нас розповідали йому його колеги...
Квартири, дачі, кнайпи, холодна піца, терпкий закарпатський, „їжаки” недопалків, літри кави і спання на графіках, проектах, схемах... Надія змінялася зневірою, зневіра – радістю, радість – депресією, депресія – ейфорією, ейфорія – подавленістю...
Останній документ, який ми підписали втрьох – був некролог по Кривенкові. Зачавши 5 канал, ми вже не були разом, але це і не вимагалося. Справа жила, кожен робив своє і важило інше – ми вистояли і не скурвилися в усьому цьому nevseremos. Ми думали, що заклали стандарт і тепер все прогресивне людство буде його поважати, а світ від цього стане кращим.
Ми намагались позитивно сприймати дійсність і бачити плюси у нібито вибаченнях Роднянського на „плюсах” в листопаді 2004-го і навіть в його свободі вже за півроку вилити на спільноту купу лайна. У виграному позиційному бої з Ющенком, який таки подзвонив з нібито вибаченнями до колеги Лещенка з „Української правди”. У спробах нових команд підняти старі медіа. У тому, що відставка уряду восени 2005го стала першою відставкою-в-прямому-ефірі.
Тим часом було те, про що говорилось дискретніше: що є лише дві підписані редакційні угоди на ТБ і до них мають (вже мали) відношення одні й ті ж люди. І обидві вони не мають юридичної ваги! А за останній рік, таку угоду (як документ) підписали тільки в одній газеті, та й то у Львові, де проблем якраз менше. А решта ринку на глибокому автопілоті. Про те, що цензуру замінила корупція. Про те, що доброю фаховою освітою не пахне, а молодь йде з редакцій в партійні штаби дорого блядувати. Про те, що президент спочатку пообіцяв громадське телебачення, а потім пішов вивчати, що воно таке. Про те, що останки Ґії Гонгадзе досі не поховані. Про те, що ми самі знаєм скільки і яких літер у прізвищі замовника вбивства Ґеоргія, але знаєм, що перед судом цей герой плівок не постане. Більше того, справу самих виконавців убивства суддя може закрити від преси, а міністр, який ще недавко тішився, що „я теж журналіст” - ще й публічно таке виправдовує.
Тому справа не в тому, що якийсь там конкретний Шевченко, Глібовицький чи Скрипін покине, дай йому Боже здоров’я і процвітання, 5 канал, дістане якусь посаду, піде в політику чи в бізнес. Роль особистості в історії обмежена, а сама особистість тлінна. Просто не хочеться чутися музейним еспонатом в країні, яка хвилеподібно прозріває і біжить робити нову революцію. Революцій для нашого покоління і так було забагато. Хочеться бачити, як маленькі успіхи закріпляються і приносять більшу користь нам, спільноті, ринку, суспільству. А не вішаються в рамку і на білборди поверх життєвого сорому і смороду.
Нові стандарти важко приживаються на медійному ринку пост-помаранчевого періоду, бо не органічні серед нинішніх власників медій чи владців, які навчилися демократичної риторики, але пересічно „не віддупляються” в її суті. Воліючи персональні (візантійські) домовленості, а не цінності. Вірячи в розклáд, а не в „рамки”. Не кажучи вже про роль інституцій.
Ми зробили крок від несвободи. Вбік. Влада далі вірить в свободу як в інструмент. А не цінність. А наше середовище нинішніх і вчорашніх журналістів не годне навіть утримати єдину спільнотну організацію, утворену на барикадах – свою таку не профспілкову профспілку. Чи якогось іншого комунікатора і виразника.
Про це треба говорити, навіть якщо розмова вийде неприємною. Докладаючи зусиль не забувати contra spem spero. Не скурвлюватись, вірити свої цінностям і йти вперед навіть якщо страшно, а пару місяців не буде зарплати. Та пам’ятати, що жаба з байки врятувалася з глечика тільки збивши сметану на масло. Але і розуміти через що вона в тому глечику опинилася...
Угода про взаєморозуміння із владою підписана в НТКУ(оновлено)
ДЕКЛАРАЦІЯ Про утворення громадянської ініціативи тележурналістів
