Наше інтерв'ю мало проходити у холі одного з київських готелів, і зайшовши до зали, я з порога почула відлуння «Бі-бі-сі ньюз». Бадаві якраз спілкувалася з іншим журналістом, а ліниві постояльці активно роззиралися, шукаючи очима телевізор. Поставлений «фірмовий» голос Бадаві з притаманним йому низьким і екзотичним тембром ні з чим не сплутаєш. В житті вона розмовляє і тримається, як у студії. Її характерні жорсткі інтонації все одно присутні, навіть якщо навпроти неї не звинувачений у геноциді президент Судану Омар Аль-Башир, а невідома журналістка з країни, що розвивається. Разом із тим, у ставленні до людей вона виявляє приблизно стільки ж доброзичливості та відповідальності, як Мати Землі. Бадаві блискавично відповідає на питання і позує для любительської фотозйомки так догідливо, ніби це обумовлено умовами контракту. Складається враження, що в цьому житті вона працює щосекунди.

Окрім роботи в якості ведучої та журналіста на Бі-бі-сі, Зейнаб Бадаві, зокрема, є попечителькою благодійного підрозділу BBC World Service Trust, входить до складу Британської ради, співпрацює з Медичним фондом партнерства, що допомагає країнам Африки AFRIMED, опікується Національною портретною галереєю і Центром сучасної історії Великобританії, має чоловіка і чотирьох дітей. Також Бадаві - особистість року в міжнародному телебаченні (2009) за версією Асоціації міжнародного мовлення.

У Лондоні вона знана серед глядачів, що цікавляться політикою більше, ніж шоу Britains Got Talent. За авторитетністю її порівнюють із ветераном журналістики Девідом Фростом, й у свої «за 50» Зейнаб Бадаві вже сама не стажерка. Лише зовні і в своєму почутті гумору вона ще така молода, що слово «ветеран» із нею ніяк не в'яжеться. Набагато більше підходить визначення «інтелектуалка»: Бадаві - випускниця Оксфордського університету за профілем «Політика та економіка», також є фахівцем із Близького сходу (аспірантура Лондонського університету) і цитує лиш нобелівських лауреатів.

Вона створила цілу низку програм соціальної тематики у Європі, Азії та батьківщини свого дитинства - Африці, де в середині 1980-х років висвітлювала тему голоду. Широкому загалу британців стала відома після резонансних репортажів на Channel 4. Але найбільш суперечливі відгуки серед аудиторії викликає шоу HardTalk, де співрозмовниками Бадаві виступають впливові особи світового рівня. Одні глядачі характеризують стиль ведучої ток-шоу як поведінку пантери: «Якщо її жертва швидка, вона грається з нею, перекидаючи з лапи на лапу і весь час при цьому посміхається. Якщо її жертва повільна, вона сміється, облизує губи і розпочинає вбивство». Інші ж звинувачують у надмірній різкості й намаганні вивести співрозмовника з рівноваги.

Стиль Бадаві - це холодна англійська класика, і вона не надто яскраво виглядає під час дебатів із такими креативними співрозмовниками, як, приміром, британський актор Стівен Фрай, який захищає геїв від інквізиції католицької церкви. Епатаж для неї є абсолютно неприйнятним, британська пантера намагається вразити співрозмовника несподіваним запитанням чи глибиною судження. Якщо серед журналістів і є особистості, що вони, як змістовні книги, здатні змінити життя людей - то це, безумовно, Зейнаб Бадаві.

- Які ваші враження від дебатів в Україні?

- Мені сподобалися дебати, особливо вразили молоді люди з аудиторії: вони дуже добре розумілися на темі, відчувалося, що це їм цікаво. Зазвичай під час дебатів ми проводимо голосування, на початку і в кінці. І коли попросили проголосувати вдруге, всі присутні в залі почали між собою спілкуватися, і мені це дуже сподобалося: тема їх зачепила. Я мала сказати їм, щоб поводилися тихіше, адже в цей час мали виступати головні наші доповідачі. Але те, що такі дискусії почалися, було дуже-дуже цікаво, в нас такого немає взагалі!

- Які висновки про Україну зробили в контексті дискусії?

- Міжнародні ЗМІ, і я також, звикли бачити Україну очима Москви. Ми завжди сприймали Україну як міст між Росією і Заходом, нам здавалося, що як нація ви докладаєте замало зусиль, щоб донести світові свою ідентичність. Також дуже цікаво було дізнатися, як багато в Україні викликів, пов'язаних із капіталізмом і новою ринковою економікою. І, до речі, вони схожі на ті, що є в Росії, де олігархи отримали якісь переваги за рахунок інших людей. Українці намагаються знайти власний, третій шлях капіталізму, і під час дискусії ми часто говорили про це. І ще я відзначила, що учасники дискусії глибоко знають тему.

- Як представники галузевого видання, мої колеги часто спілкуються з відомими журналістами. Якщо виникають якісь суперечки, найпершим аргументом на користь власної правоти ті безапеляційним тоном кажуть: «Я працював на Бі-бі-сі», і після цієї фрази їхній опонент має як мінімум застрілитися. Скажіть, будь ласка, чим на вашу думку, визначається ця «кастовість» - невже на кухнях корпорації журналістам пропонують інакшу каву, ніж у ньюзрумах інших ЗМІ?

У цей час хостес якраз подає Бадаві каву. Добру хвилину вона сміється, не опускаючи при цьому філіжанки на стіл і тримаючи осанку. Я вже починаю зіщулюватися в передчутті перформансу, та співрозмовниця раптом звертає на мене погляд, сповнений цікавості. Хоча відповідає цілком корпоративно.

- Бі-бі-сі - це корпорація. Вона величезна. Це найбільша корпорація новин у світі, і це справді особлива річ - працювати на Бі-бі-сі... Наприклад, у нас дуже високі стандарти: якщо говорити про точність, ми завжди перевіряємо джерела. Ми нічого не будемо давати в ефір, якщо не отримали підтвердження з двох-трьох окремих джерел. І коли трапляється, що раптом хтось припустився якоїсь неточності - це величезна проблема, через яку можна втратити і роботу, і кар'єру.

Ще однією особливістю Бі-бі-сі є те, що корпорація отримує гроші від платників податків, що складає близько трьох мільярдів фунтів стерлінгів або п'ять мільярдів доларів. І тому ми абсолютно не залежимо від комерційності і зовсім не зобов'язані показувати Мадонну чи крутити вестерни. Винятком є лише «комерційні» «Бі-бі-сі-ньюз». Ми працюємо на людей, а не на наших керівників і уряд, і це важлива складова культури Бі-бі-сі.

Раніше Британія була великою імперією, і політична еліта країни формувалася з представників усього світу, і журналісти Бі-бі-сі розмовляють усіма мовам. Взяти хоча б кореспондента Френка Ґарднера, який багато репортажів вів саме з арабської тематики: він чудово володіє арабською, хоча не є східною людиною за походженням.

Ми, британці, не сприймаємо світ як щось відокремлене, ми тісно пов'язані з ним і перебуваємо в єдиному контексті. І якщо, наприклад, ви працюєте на Бі-бі-сі ї їдете до Африки висвітлювати події, пов'язані зі зміною уряду, у вас там уже налагоджені контакти, і це дуже допомагає. Все це дуже допомагає - незалежність, гроші, дуже добра підготовка журналістів і надзвичайно високі стандарти. Я відповіла на ваше запитання?

- Так, цілком! Розкажіть, будь ласка, як ви розпочали роботу на Бі-бі-сі і які зміни за період вашої роботи пережила компанія.

- Я дуже довго працювала у британських ЗМІ - на незалежному та комерційному телебаченні (Yorkshire TV: 1982-1986, Channel 4: 1988-1998. - ТК). На Бі-бі-сі розпочинала з роботи у внутрішніх програмах у Вестмінстері, а тепер уже працюю у міжнародних новинах.

Гадаю, найбільші зміни - це зростання ролі та впливу інтернету, а також запровадження новин, що йдуть 24 години на добу. І тут є й добрі, й не дуже речі. Так, цілодобові новини - це добре, адже якщо щось десь трапляється, ми відразу про це інформуємо. Разом із тим, це велике навантаження для кореспондента: він весь час має бути на зв'язку з супутником та на радіозв'язку замість того, щоб вести ширший пошук новин.

Наприклад, у нас тепер є кореспондент Демітрі Рейхан у Киргизстані, який постійно інформує про те, що відбувається у країні. На початку кожної години ми телефонуємо до нього і кажемо: «Рейхан, Рейхан, ми хочемо з тобою поговорити!». А може, йому потрібно в цей час поїхати на саму подію чи акцію.

Щодо інтернету, він для нас збільшив кількість джерел інформації, особливо у громадянській журналістиці. Я кажу про випадки на кшталт демонстрацій у Тибеті чи Тегерані, коли хтось знімає це на мобільний, а потім публікує в інтернеті. Часом допомагає також інформація з блогів, особливо коли йдеться про ті країни, в яких ЗМІ перебувають під тиском. Однак, попри всі переваги інтернету, ми, як журналісти, часто не можемо з'ясувати, чи відповідає дійсності опублікована інформація.

- Чи впливають журналісти й ведучі як особистості на зміни в корпорації Бі-бі-сі ?

- Фактично Бі-бі-сі керують журналісти, тому що всі наші керівники розпочинали з новин. Виключення становлять хіба що менеджери, які виконують суто адміністративні функції.

Ми легко спілкуємося з босами, і вони нас дуже добре розуміють і знають, що якщо ми щось просимо, то це важливо. От була у Великобританії історія з зарплатами держслужбовців та банкірів. І тоді в студію Бі-бі-сі журналісти викликали директора і почали його просто допитувати. І так завжди, ніхто з керівництва не скаже: «О Господи, це ще що?» чи «Це не моя робота», тому що він сам усе розуміє, бо є одним із нас. Безумовно, ми впливаємо на керівництво, і це неважко, адже воно також є складовою корпоративної культури.

- Скільки людей працює над HardTalk і які функції входять до ваших обов'язків?

- Це дуже важка програма. Вам допомагає один редактор-дослідник (researcher) і ви протягом 23-24 хвилин маєте з кимось спілкуватися і точно знаєте, що ця людина, з якою ви говорите, завжди набагато глибше знає цю тему, ніж ви. Є постійна потреба відслідковувати неузгодження у відповідях гостя - можливо, він каже одне, а робить інше. Я проводила дуже багато інтерв'ю зі злочинцями і військовими, які поставали перед судом. Але навіть якщо у вашій студії така прекрасна людина, як Далай Лама, це ще не означає, що не треба бути жорсткою.

- Вам допомагає лише один редактор?

- Один редактор і ще п'ятеро дослідників. Як правило, я працюю з одним із них, і завжди даю йому завдання підготувати для наступної програми три різні теми відразу - політика, економіка, будь-що. От приміром, останнього разу на HardTalk був син засновника Хамасу, який почав там виконувати роль шпигуна для ізраїльтян, став християнином. Це цікава така історія, та коли ви хочете отримати відповіді на свої запитання, треба перетнути всі заборонені «червоні» кордони. Чи згадати онука Пікассо, який прийшов із намірами розказати, якою гарною людиною був його дідусь. Я сказала йому: «Так, він великий художник, а ви - член його сім`ї, от про це і поговоримо». (Сміється) Відомо, що дві дружини Пікассо себе вбили, брат покінчив життя самогубством, бо багато пив. І в студії ви ж не сидите і не піддакуєте: «Так, так, дідусь був гарною людиною». Ви кажете приблизно таке: «Так, він був великою людиною, але в результаті цієї величі постраждала його сім`я». Підхід має бути дуже критичним.

- Ви самі готуєте запитання, які ставите у студії?

- Так, я вже давно це роблю.

От у випадку з Пікассо я попросила редактора знайти інформацію про його родину. Так, він був великим художником, та чи був він великою людиною? Важливо розглянути й іншу сторону. І з редактором я обговорюю все найцікавіше в цьому сенсі.

- Кого із ваших співрозмовників ви пам'ятаєте найкраще? Яке враження справив Далай Лама?

- Мені сподобався Далай Лама. Разом із Десмондом Туту він входить до числа двох моїх найулюбленіших співрозмовників у студії. Це великі люди, які абсолютно не підкреслюють цієї величі. Вони серйозно ставляться до своєї діяльності, але не до себе. І вони дуже ефектно реагують на критику. Наприклад, коли я сказала Далай Ламі: «Ви вели людей до Тибету 50 років, а вас критикують за те, що ви нічого цим не досягли. Ваш народ фактично в засланні, вас звинувачують у тому, що ви не втихомирюєте китайців», він усміхнувся і сказав: «Так, звісно ж, мені про це відомо, якщо навіть мій власний брат призвів до того, щоб я так подався». Тобто, він приймає критику, він не відхрещується, не каже, що це неправда. Йому притаманна здатність брати до уваги обидві сторони і визнавати, що критика справедлива. Замість дозволити собі йти на компроміс, він намагається використати силу переконання. І Десмонд Туту такий самий. Я нагадала, що Мугабе (Роберт Мугабе. - ТК) не раз його звинувачував, а Десмонд просто засміявся і погодився з тим, що той справді так вважає. Тобто він навіть нічого не сказав, щоб відповісти на моє питання, але присутнім одразо стало смішно через те, що Туту в чомусь там звинувачують.

У жодному випадку вони не демонструють свою велич, хоча обидва є нобелівськими лауреатами. Для них шлях примирення завжди краще, ніж шлях конфронтацій.

- Ким би ви були, якби не працювали в журналістиці?

- Я б займалася політикою. У студії легко часом сидіти і критикувати політиків, бо це моя робота, особливо тоді, коли я ставлю їм важкі питання. Але іноді краще спробувати зробити щось, ніж просто говорити. Можливо, я би пішла в політику.

- Які технологічні зміни очікують Бі-бі-сі найближчим часом?

- Повертаючись до мого прикладу з інтернетом: найкраще, що має відбутися, - забезпечення можливості швидко отримувати «картинки» з тих місць, де в нас немає власної студії. Поки що Рейхан з'являється у включеннях у вигляді фотографії, на тлі якої відбувається спілкування. І нас не дуже задовольняє такий формат інформування, адже це вже більше схоже на радіо, а не на телебачення. От коли глядачі зможуть бачити миттєве відео з таких країн, як Киргизстан, це буде революцією.

- Як технічно забезпечуватимете таку можливість?

- Можливо, в кореспондентів будуть повноцінні камери. Якість вебкамер, ми їх звемо лінками, нас теж не вдовольняє.

- Чи збільшуватимуть для цього штат людей у регіональних представництвах?

- Дуже добре запитання, адже під час кризи бюро скорочували кількість людей. Раніше для новин працювали кореспондент, оператор, продюсер, а нині часто буває, що до складу бюро входить лише одна людина, яка і знімає, і готує текст, і монтує. Так, тепер польовий кореспондент має добре володіти технікою. (Дякувати Богу, що я вже застара для цього, адже я зовсім не «технічна» людина!) Гадаю, з часом усе це зміниться й у кореспондентів буде менше обов'язків.

- Які формати розважальних і суспільно-політичних програм набувають актуальності на Бі-бі-сі?

- Дуже багато комерційних станцій не лише у Британії, а й у всьому світі женуться за рейтингами, тому шоу популярного формату, «Великий брат», наприклад, набувають актуальності. Оскільки Бі-бі-сі існує на податки, ми поки що не йдемо цим шляхом, але від конкуренції нікуди не подітися. У нас із цього приводу ведуться дуже великі дебати, адже виходить, що Бі-бі-сі не може повністю ігнорувати розважальні шоу. Але разом із тим ми маємо дотримуватися принципів громадського телебачення: по-перше, це освітня функція, по-друге -не просто розважальна.

Поки що намагаємося подавати у привабливій формі серйозні програми. Наприклад, якщо йдеться про історичну програму, то ми запрошуємо симпатичного історика, який готовий до цікавих експериментів - наприклад, не відмовиться політати на параплані над старовинним містом. Адже не хочеться знімати програми, які ніхто не дивитиметься.

- Які особистості є для вас авторитетами в тележурналістиці і чому?

- Світ стає все тіснішим, і дуже рідко відбувається щось надзвичайне, про що ми не знаємо. Я не можу назвати зараз конкретних імен, але для мене авторитетною є та особистість, яка вміє побачити інший аспект, висловити інакшу точку зору, як і ті журналісти, які ставлять виклики владі. Якщо пригадати історію в Мексиканській затоці, це жахливо. А десь є журналіст, який напише про те, що набагато більше загрожує Африці, де ніхто не плаче і не кричить, адже вони п'ють свою забруднену воду не в Північній Америці. Таких людей я дуже поважаю за те, що вони завжди вийдуть підтримувати тих, хто нижче. Це ті, хто перетворює ЗМІ на голос для безголосих. Є журналісти, які це роблять.

- Окрім роботи в якості ведучої та журналіста на Бі-бі-сі, ви маєте ще багато інших обов'язків, а під час HardTalk ви ставите політикам і громадським діячам глобальні запитання. Чи є робота частиною вашого особистого світу? Якщо ні, то яким чином ви відділяєте неповторне й особисте від траєкторії руху планети?

- Я бачу свою місію в тому, щоб служити людям, такими є цінності моєї сім'ї. Мій тато був віце-президентом Суданської соціалістичної партії (до Британії ми переїхали, коли мені було два роки).

У моїй родині звикли використовувати впливовість не задля власної користі, а так, щоб це приносило добро широкому загалу. І мені подобається співпрацювати з неурядовими організаціями і в Британії, і в світі. Я переконана: якщо маєш успіх та здобутки, ти повинен допомагати людям, у яких цього немає.

Щодо співпраці з медичним фондом, наприклад... У моєї мами було шість братів, і четверо з них - лікарі. Дві з її сестер одружилися з лікарями, і моя сестра одружена з лікарем. І я вірю в те, що моя робота є продовженням усього цього.

Якщо мені запропонують робити таку програму, як «Великий брат», я відмовлюся: мені подобаються серйозні речі, які можуть комусь допомогти. І я щиро вірю в свободу слова .

- Чи були у вашому житті випадки переслідування за журналістську діяльність?

- Лише в мого батька. Після своєї політичної кар'єри у Судані він працював редактором газети і мав такі проблеми, що мусив залишити країну. За свободу слова він три роки відсидів у в'язниці, - коли Британія ще була колоніальною імперією. Його звільнили тільки коли країна здобула незалежність. А зі мною такого ніколи не було.

Колись я була головою міжнародної організації Article 19, а це 19-та стаття універсальної декларації прав людини, що гарантує свободу слова, висловлювання і вільного потоку інформації. І я не вважаю, що свобода - якась даність.. От у нас у Британії, звісно, є свобода слова, і коли під час дебатів Девід Ааранович (кореспондент The Times. - ТК) сказав, що ці бізнесмени, які володіють ЗМІ, впливають на них, я в запитала: «Девіде, а ти сам на кого працюєш?». Адже ж він також належить до структури, якою хтось володіє. Але його відповідь була правильною: він сказав, що ніколи не дозволить власнику вказувати, що робити і про що говорити. І якщо Ааранович захоче щось критичне написати про Мердока, будьте певні: він це зробить. Якщо б Девід відчув якийсь тиск, це призвело б до величезного скандалу, через який би люди перестали купувати видання - культура свободи слова у Британії вкорінена.

Добре, що для України та решти держав, які починають розвиватися, минули часи, коли за гостру статтю можна було потрапити до в'язниці. Але чи позбулися ви непомітного, прихованого тиску?

Я починаю відповідати, але Бадаві вже не спинити, бо за нашим столиком розпочалося ток-шоу HardTalk, на якому я - просто гостя, і ведуча резюмує:

- Вам потрібно ще багато працювати для того, щоби власники ЗМІ не впливали на вашу роботу і не заважали журналістам писати і говорити все, що ви вважаєте за потрібне.

Фото - 4.bp.blogspot.com, www.capitalfm.co.ke