Ми потроху звикаємо до подорожчання товарів та послуг і навіть до нових податків, якими обкладатиметься народ для блага того самого народу. Проте серед законодавчих ініціатив є дуже цікавий законопроект «Про загальнодержавний збір на розвиток театрального мистецтва та кінематографії в Україні» №4764, зареєстрований у Верховній Раді України 3 липня 2009 року. Законопроект запропоновано Сергієм Терьохіним, вочевидь, з благородною мотивацією - допомогти українському мистецтву, що переживає скруту.

Щоправда, трохи дивує: чому саме зараз, у незручний для підвищення податків кризовий час, напередодні президентських виборів, влада почала тяжко перейматися бідами українського театру і кінематографу? Адже подібного співчуття до культури під час прийняття бюджету чомусь не спостерігалося. Напевно, хочеться зробити народові приємність під вибори.

Законопроект суперечливий і нічого не гарантує, лиш обіцяє. Здешевлення театральних квитків пропонується, наприклад, за рахунок... запровадження податку з продажу цих квитків:

«2.1. Об'єктами оподаткування  збором є...

2.1.2 вартість вхідних квитків (інших подібних документів), які дають право доступу на театральні вистави або до місць демонстрування фільмів, крім частини вартості таких вхідних квитків (інших подібних документів), яка субсидується із спеціального фонду державного бюджету згідно з підпунктом 1.3.2 пункту 1.3 статті 1 цього Закону...»

Як відомо, за невблаганними, хоча й неписаними - що перебувають поза могутністю Верховної Ради - законами економіки ефект може виявитися прямо протилежним.

Щасливцями, які сповна зможуть насолодитися додатковими податковими преференціями, виявляється, мають стати митці, що працюватимуть над втіленням замовлених державою шедеврів:

«1.3. Кошти спеціального фонду державного бюджету України від справляння збору використовуються виключно для...

1.3.2 субсидування повної або часткової вартості вхідних квитків або інших подібних документів, які дають право доступу на театральні вистави або до місць демонстрування фільмів, вироблених у межах державного замовлення, а також субсидування повної або часткової вартості їх прокату у кіномережі та/або на каналах телебачення...»

Замість того щоб безпосередньо в законі врегулювати порядок витрачання новітнього податку на мистецтво, аби ні в кого не виникало жодних корупційних спокус, розпорядником зібраних коштів визначено, звісно, чиновників з Міністерства культури і туризму, яке, як відомо, і є той самий «...центральний орган виконавчої влади, який здійснює державну політику у галузі театрального мистецтва та кінематографії».

Додатковим податком обкладаються також інформаційна продукція на носіях і вся гама інтернет-послуг. Однак чомусь обминули телебачення і зарубіжних гастролерів. Хоча без наведення порядку на телебаченні будь-яке державне замовлення на українські телефільми буде роботою «в шухляду». Треба буде ще й «проштовхувати» український продукт через нездоланну перешкоду «неформату». Як казав Сковорода, не треба вчити яблуню яблука родити чи запроваджувати дотації на кожне нез'їдене плодожером яблуко української культури - варто відігнати від коріння нахабних свиней. Є й інші сумніви в ефективності згаданої законодавчої ініціативи.

Можна було б не згадувати і про те, що створення чергового фонду під контролем чиновників є провокацією корупційних дій. А також можна зробити вигляд, що бажання допомогти вічно забутим театральним діячам і кінематографістам саме перед виборами не є «моральним підкупом» певного електорату. На словах все гаразд - обґрунтування законопроекту бездоганне, відчувається рука досвідченого фахівця з МКТ. Можна зауважити, що збільшення податкової бази у сфері послуг під час кризи не сприяє громадянській ініціативі як головному рушієві подолання самої кризи. Все це теж дрібниці порівняно з реальною ціною, яку може заплатити українське суспільство у разі прийняття цього закону.

Є побоювання, що, заощаджуючи копійки на негарантовані дотації культурі, ми заплатимо втратою інформаційної безпеки і поразкою в сучасному світовому інформаційному змаганні. Ілюзорні копійчані вигоди можуть коштувати перспективи нації. Основна податкова база, якою оперує цей законопроект, накладає доволі відчутний збір з інформаційної продукції на носіях, вхідних квитків на видовища, і головне - на весь комплекс інтернет-послуг. Фактично, це податок на громадян, які захочуть придбати інформацію чи скористатися послугами інтернету. Поширювачі інформації та власники інтернет-бізнесу автоматично перекладуть свій податок на громадян-споживачів, причому в збільшеному обсязі і невідкладно, адже закон діятиме з моменту опублікування. Бізнес спрацює на випередження втрат, хоча збір нового податку планується розпочати з 1 січня 2010 року. Отже, всі інтернет-послуги з вересня можуть досить відчутно подорожчати, а безлімітний інтернет може взагалі зникнути у зв'язку із законодавчою вимогою точного облікування кілобайтів. В умовах кризи, пік якої для громадян прогнозується восени-взимку, це рівнозначно фактичному відлученню від інтернету незаможних користувачів, які й так тримаються в Інтернеті з останніх сил. А учням і студентам доведеться якось викручуватися за рахунок сімейних бюджетів, адже можливості підробітку обмежені. Отже, це податок на всі родини, які мають учнів і студентів, і на тих одинаків-інтелектуалів, які поки що висловлюють свою незалежну думку в нечисленних українських інтернет-виданнях.

Отже, законодавча ініціатива, «озвучена» Сергієм Терьохіним, має, окрім звичних, одну надшкідливу ваду - провокує непряме обмеження доступу до мережі інтернет значної громадсько активної частини українського суспільства. До такого не додумалася ще жодна країна світу. Навпаки, в умовах сучасної інформаційної загрози держави полегшують входження громадян у всесвітню мережу, це диктується тенденціями інформаційної безпеки ХХІ століття. Держави гарантують інформаційну безпеку за допомогою адекватної інформаційної активності громадян. Якщо держава не створюватиме умови для того, щоб громадяни не були пасивними спостерігачами, а самі розбиралися в якості інформації, система інформаційної безпеки не працюватиме.

Достатньо зробити побіжний аналіз згаданого законопроекту з позиції Доктрини інформаційної безпеки України, щоб зробити невтішні висновки:

- непрямим чином реально обмежується доступ особи до інформації, що може бути встановлено лише прямою нормою закону;

- непрямим чином реально обмежується свобода особи щодо збирання, використання та поширення інформації;

- непрямим чином реально обмежується свобода слова;

- підвищується загроза інформаційно-психологічного впливу на особу внаслідок непрямого звуження потоку доступної інформації до рівня телебачення і багатотиражної дешевої у всіх значеннях преси;

- посилюються всі визначені Доктриною ризики інформаційної безпеки держави внаслідок перешкод інформаційній активності громадян.

Єдина перевага - подорожчання інтернету не загрожує інформаційному ресурсові сучасних бізнес-політичних проектів і виборчих штабів небідних кандидатів у президенти. У них гроші є. Можливо, автори законопроекту цього й прагнули, але водночас із декларацією підтримки театрів вони «мимохіть» відсікають від доступу до інтернету своїх можливих опонентів, причому дуже розумних. В Інтернеті може значно поменшати активних авторів, які мають незалежну думку і яким практично нічого не платять за публікації бідні українські інтернет-видання. Без «розкрутки» за допомогою активних дописувачів ці видання поступово згаснуть, популярні форуми перетворяться на нецікаву балаканину оплачених коментаторів. Це стосується переважно україномовного інтернет-ресурсу. Українські національні, не грантоїдні, громадські організації тільки почали пробиватися в інтернет, і їм катастрофічно бракує коштів на інформаційну діяльність, без чого сучасна громадська робота немислима. Здорожчання інтернету - це удар у спину справжнім українським громадським структурам, які в такому стані мало впливатимуть (вони й так малопотужні) на формування громадянського та інформаційного суспільства. А без українських національних громадських організацій наше інформаційне суспільство сформуємо не ми - нам його сформують інші, за законами «гри в піддавки» у сучасній інформаційній війні.

Підірваний податком інформаційний ресурс не пов'язаних з великим капіталом національних громадських і політичних сил - це вкрай негативний чинник для перспектив України. А комусь в умовах сьогочасної політичної конкуренції - це слушна нагода позбавитися бідних, але надоїдливих правдолюбів і критиків з народу, усунути від «інформаційного потоку» національно свідомих і патріотів. Цей момент, безумовно, об'єднає нинішній склад парламенту для результативного голосування за даний законопроект під благою мотивацією любові до української культури. Закон буде прийнято і президентське вето гуртом подолано. Хай розслабляються перед зомбуючим телевізором, який щодня переконує - голосування нічого не змінить, бо оберуть тих, у кого проплачені рейтинги. Навіщо бідному народові дешевий інтернет?

P.S. З огляду на важливість теми вільного обігу інформації та доступу до безлімітного Інтернету ТК має намір найближчим часом продовжити дослідження ситуації навколо згаданої законодавчої ініціативи депутата Терьохіна і запрошує всіх зацікавлених взяти участь у дискусії. А поки ми звернулися до учасників ринку з проханням прокоментувати законодавчу ініціативу Сергія Терьохіна.

Аліна Сигда, керівник відділу PR групи компаній «Воля»:

- Хотелось бы отметить, что интернет, как таковой, к производству кинофильмов или музыкальных  произведений не имеет никакого отношения. Мы (провайдеры) - транспорт, или, проще говоря, перевозчики. По сути, введение такого налога было бы аналогичным тому, как если бы услуги таксистов облагали налогом за то, что пассажиры, которые пользуются их услугами, везли с собой купленные где-то диски с фильмами.

Теперь по сути предложенных «нововведений». Во-первых,  получается, что вводится дополнительный экономический  ограничитель на услугу доступа к  интернету. То есть фактически вводится еще один непрямой налог. Причем налог достаточно существенный, который повлияет на стоимость услуг для конечного потребителя.  

Любое увеличение стоимости услуги - негативно  отразится на потреблении услуги, а тем более в существующей  ныне сложной экономической ситуации.  И мы как провайдер считаем, что  это, безусловно, ограничит доступность  услуги для значительной части потребителей.  

А во-вторых, поскольку  предложенный новый  налог имеет  к тому же внебюджетное распределение  - то, как и любой субъект  предпринимательской деятельности, мы безусловно против еще одного дополнительного  налогообложения с непрозрачным распределением. 

Роман Головенко, юрист ІМІ:

- Не можу погодитись із думкою, що цей законопроект спричинить обмеження для громадян в доступі до інформації. Пропонована ставка податку - 5 або 1 відсоток об'єкта оподаткування, отже, вона не спричинить значного збільшення вартості квитків або доступу в мережу інтернет тощо. Як відомо, ставка ПДВ становить 20 % вартості всіх товарів і послуг (в т.ч. інформаційних), цей податок теж перекладається на споживача, але ніхто не заявляє про те, що ПДВ обмежує його можливості в доступі до інформації. 

Якщо ж говорити про сам законопроект, то введення нового збору виглядає недоцільним. Стягнуті завдяки цьому збору  суми передбачається витрачати в основному на оплату держзамовлення інформаційної продукції. Проте, спостерігаючи нездатність держави виробити ефективну й сучасну політику в інформаційній сфері (недосконалість проектів Доктрини інформаційної безпеки та Концепції інформаційної політики, фактична відсутність інформаційної політики в України - доказ тому), можна відразу прогнозувати перспективу звичайного «проїдання» зібраних за рахунок збору коштів. Адже щоб замовити виробництво певної продукції, держава має визначитися з критеріями: що фінансуємо, які цілі цим досягаються. Якщо в держави немає інформаційної політики, то з критеріями визначитися не можна і гроші розподілятимуться «наосліп». 

Олекса  Шалайський, головний редактор інтернет-видання proUA:

- Останнім часом  в Україні склалась специфічна традиція. Будь-які благі наміри державотворців закінчуються одним і тим самим: взяти гроші з того місця, де їх заробили, щоб перенести туди, де їх можна вкрасти. 

Оскільки непокритих владою місць, «де гроші лежать», стає все менше, очільники держави  приречені проявляти неабияку фантазію. Невдовзі дійдемо, певно, до перевірених часом «подушних», «подимних» etc податків. 

Прикрість цієї законодавчої ініціативи полягає у  двох аспектах. По-перше, процес здорожчання інтернету (а можна  бути певним, що це лиш початок, і  одним відсотком не обмежиться) натякає  пересічному українцеві, що держава ніяким чином не зацікавлена в інтелектуальному зростанні своїх громадян. Бо знищивши академічну освіту, тепер вона перейшла до обмежень самоосвіти. 

По-друге, стало  чітко зрозуміло, що зайвого плюралізму думок державі теж не потрібно. Майдан відбувся, а відтак повинен лишитись історією.  

Втішає лише надія, що цей  законопроект, найімовірніше, не стане законом. Занадто багато змінилось у державі, аби такого рівня документи ставали легітимними. Змінилося, до речі, у тому числі й завдяки  інтернету.

Володимир Ференц,  Марко Дармограй

Фото - xage.ru