Маленький літачок сміливо летить у височінь неба, аж раптом втрачає крило під нажахані зойки глядачів - це не фрагмент конкурсної роботи, а любительська відеозйомка і своєрідна відеоілюстрація самого фестивалю «Відкрита ніч». Кінорежисер Михайло Іллєнко порівнює своє дітище, яким він незмінно керує от уже 13-й рік, із польотом з одним крилом.

Щороку фестиваль наче той літачок, який, незважаючи на вкрай несприятливі обставини - безкрилість - долітає до злітної смуги на чесному слові й на одному крилі і все ж таки вдало приземляється. Можливо, відомий кінорежисер більше має на увазі вічну проблему фестивалю - фінансування, але цього року метафора польоту з одним крилом виявилася вельми доречною і щодо творчої наповненості фесту: на гран-прі вдалося вирулити лише завдяки одному-єдиному фільму, який і став переможцем.

Переможна «Подорож»

Кінофорум «Відкрита ніч» традиційно влаштував нічний нон-стоп показ українських студентських фільмів під відкритим небом на горі Уздихальниці поруч із Замком Ричарда. Любителів подивитися кіно на горі не злякали й екстремальні погодні умови, адже ближче до півночі на відкритий майданчик кінофесту розпочалися справжні дощові атаки.

Цього року кіноніч обіцяла бути короткою - лише 19 конкурсних стрічок, на відміну від традиційних понад 35-ти. Хоча аби витримати свій традиційний 6-годинний хронометраж показів до перших променів сонця, нічний показ з 27 на 28 червня був добряче розбавлений ретроспективою минулих років - наприклад, глядачі знову мали змогу подивитися знаменитий «Ішов трамвай №9» Степана Коваля чи «Сплячу красуню» Віри Яковенко, яка цього року засідала в журі.

Також у рамках рубрики «Знімається кіно» глядачі побачили трейлери картин, які ще в роботі, і з них найбільш інтригуючою за сюжетом видається стрічка Михайла Іллєнка «Тойхтопройшовкрізьвогонь», що оповідає напівлегендарну історію українського льотчика Івана Даценка, який, пройшовши крізь безліч випробувань на батьківщині і врешті діставшись далекої Канади, став вождем племені північноамериканських індіанців.

Примітною рисою цьогорічної конкурсної програми стало те, що її було абсолютно позбавлено інтриги «хто ж переможе», як і постфестивальних нарікань на непрозоре чи незрозуміле рішення журі. Фаворит цього року був настільки очевидним, що навіть думки не виникло, що журі може думати інакше. Журі, яке цього року очолив Богдан Бенюк, було солідарне з глядачами і віддало гран-прі «Відкритої ночі» стрічці Романа Синчука «Подорож». Така спорідненість думок публіки й журі - це і добре й погано. Чудово, коли достойна робота перемагає. Гірше, коли ця достойна робота чи не єдина з усього конкурсного показу була вартою того, щоби витратити на неї бодай 20 хвилин свого глядацького часу.

Справедливості заради треба зауважити, що «Подорож» - спільний україно-німецький фільм - був також єдиним конкурсним фільмом із бюджетом, та ще й неабияким як для студентської стрічки, - 5 тисяч євро. Окрім пристойного бюджету, фільм міг похвалитися професійними акторами в кадрі. Після години недолугих кривлянь з екрану вже бодай це сприймалося наче ковток свіжого повітря, чи то, враховуючи погодні реалії фестивалю, наче клаптик погожого неба з-за дощових хмар.

Лірична й сумна картина Романа Синчука розповідає історію бабусі й онуки - власне, дитини малої й «дитини» старої. Старенька на ніч розповідає онуці про першу космонавтку собачку Лайку, а вдень збирається до сестри в Київ. Це все пасторальна казка у візуальній «рамці» світлої сільської хати, а в реальності сестра бабусі давно померла, а сама бабуся страждає на хворобу Альцгеймера і невдовзі не впізнаватиме ані своєї доньки, ані онуки. Фільм зроблено якісно - від початкової анімації в розповіді про космічну собачку до сліз маленької героїні в фіналі фільму. «Подорож» також узяла окрему відзнаку журі за найкращу операторську роботу (Сергій Крутько) і дипломи в номінації «Ігрове студентське кіно» за найкращу акторську роботу (Ліна Будник) та найкращу роботу художника (Тетяна Ковтун).

Театр абсурду, драми і комедії

Серед інших призерів і дипломантів непогану колекцію відзнак журі й приз за найкращий фільм у номінації «Паралельне кіно» отримав фільм «Про біг» (режисер Тарас Працьовитий). Картина варта уваги хоча б тому, що режисер, не навчаючись у жодній із кіно шкіл, самотужки на стару аналогову відеокамеру зняв достойну, по-своєму енергійну і технічно доволі чисту короткометражку, задіявши, крім того, адекватних молодих акторів, які отримали відзнаку журі за свою роботу в картині.

У номінації «Неігрове студентське кіно» сюрпризів також не було. З трьох представлених у конкурсній програмі неігрових стрічок... усі три й отримали дипломи. Звісно, кожен зі своїм формулюванням: за висвітлення теми фільму - «По той бік райдуги» Аліни Головіної; за візуальне рішення фільму - «Маска» Олександра Лідаговського. Доволі пристойні в своїх категоріях студентські фільми, якщо не зважати на візуальну подачу в стилі традиційної радянської документалістики першого і поверхові, псевдофілософські, ба навіть сексистські роздуми другого (як вам побіжний закид про те, що всі люди носять маски, «а особливо жінки-політики»)? А коли автор наводить «приклади» Маргарет Тетчер чи Хілларі Клінтон, стає просто ніяково за загальний рівень умовиводів української «просунутої і творчої» молоді. А от диплом третій роботі, «Мобіл» Тараса Кихтюка, може виправдати хіба що формулювання «заохочувальний приз», ну або коректне формулювання журі: «за внесок у розвиток фіктивно-"документального" кіно та бурлеск фільму».

Своєрідним лейтмотивом кількох картин фесту можна назвати приказку «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні», у призера номінації «Ігрове студентське кіно» стрічці «Автовідповідач» (режисер - Станіслав Котеленець) це побажання нічого не відкладати ще й приправлене підлітковим трагізмом на кшталт «завтра може й не бути». Однак ця доволі камерна картина цікава тим, що в ній немає акторів у кадрі й усю дію побудовано на записах на автовідповідачі й різноманітних планах квартири гіпотетичного героя, якому всі ці неприйняті дзвінки адресовано.

Під час перегляду французьких студентських робіт Михайло Іллєнко подивувався, що молоді люди так тяжіють до трагічних тем і похмурих творчих фарб і образів. За рідкісними винятками, українці цього року - і творці переможних робіт, і ті, хто недотягнув до призу чи диплома, все-таки виявили себе в оптимістичнішому ключі, аніж їхні французькі колеги. Наше студентське кіно, хай слабке морально й фізично (тобто візуально і сценарно), все ж таки виявляє схильність до абсурдистських комедій на кшталт картин «Наші» Володимира Антонюка, ліричних замальовок про любов (яку теж не варто відкладати на завтра) - як «Закоханий покупець» Василя Білика, чи таких собі енергійних романтичних екшенів, як уже згадана картина «Про біг» Тараса Працьовитого.

Студентський привіт із Франції

До свого 13-річчя фестиваль набув статусу міжнародного, адже в рамках фестивалю були й роботи французьких студентів факультету кінематографії Паризького університету 8 Сен-Дені. Українські картини так і залишилися безроздільними власниками «показу на горі». Французи ж показували свої роботи в кіноресторані «Транс-Форс» у ТРЦ «Блокбастер» і участі в конкурсі «Відкритої ночі» не брали. Хоча за логікою для закріплення міжнародного статусу вартувало би включити французькі короткометражки до конкурсного перегляду.

У рамках показу ігрового кіно французи показали сім стрічок, дві з яких було заявлено як магістерські роботи студентів, інші п'ять картин - як експериментальні роботи. І справді, перші дві картини виглядали на рівень професійніше і за картинкою, і за змістовим наповненням. Перша стрічка «Два обличчя» (режисер - Аліс Фаржьє) явила погляд на один день із життя дівчини, яка знехотя приглядає за маленьким хлопчиком за відсутності його батьків і несподівано знаходить в особі свого підопічного споріднену душу. Друга - філософська «Мементо морі» (режисер - Грегорі Марза) про життя, смерть і, можливо, трохи про сенс життя, з якісною операторською роботою і розумінням мізансцени і композиції кадру.

Експериментальні ж картини загалом вражали своєю безпомічністю. З набору недоладних «кіноекспериментів» вибилася лише приємна візуально і лірична за змістом стрічка «Натхнення» (режисер - Елоді Рівалан) - про поета, який ніяк не може знайти найвлучніших слів для завершення твору і якому допомагають його ж герої, зіткані зі слів і речень. Душевності додавала вдало підібрана музика й закадровий текст.

У вечір документального кіно французьких студентів найцікавішою роботою була картина Регіни Мар'яновської «Забута осінь», що оповідала історію старої жительки Одеси, француженки за народженням, яка переїхала до СРСР в дитинстві разом із сім'єю і тепер доживає самотнього й напівжебрацького віку в порожній одеській квартирі з двома песиками й котами і заробляє продажем сувенірів коло Потьомкінських сходів. Документальне кіно найчастіше тримається на герої, і левова частка режисерської роботи в такому разі - знайти такого героя, що і вдалося зробити молодій режисерці.

Загалом же студентські роботи - як французькі, так і українські - грішили поганою акторською грою, відсутністю виразного сюжету, некомфортними монтажними склейками і надмірним захопленням ЗТМ-ами, проблемами зі звуком, затягнутістю і, врешті, тяжінням до якихось візуальних абстракцій у стилі «пошуку свого місця в мистецтві», які виглядають візуально відразливими. В українських фільмах до цього додається ще й дерев'яна українська мова в кадрі, часто явно не розмовна для акторів, які, мов папуги, промовляють так само дерев'яні, погано прописані репліки.

Моя далека від кіноманського самомордування поганими фільмами подруга, попозіхавши частину показу, зауважила, що головним критерієм відбору фільмів має стати формула «фільм повинен бути цікавим» і що юним студентам-кінематографістам інколи треба вмикати самоцензуру, перш ніж подаватися на «Відкриту ніч» чи будь-який інший студентський фестиваль. Золоті слова.

Юні творці! За умов тотального кінодефіциту вашу семестрову роботу скоріше за все візьмуть, але заради кінематографічних богів і світлих імен Фелліні і Спілберга (кому хто ближчий), перш ніж подавати стрічку на конкурс, подивіться її самі. Бажано протягом усієї ночі.