Середина травня обіцяє бути гарячою для любителів європейської музики, оскільки саме в цей час усі погляди будуть спрямовані на Москву, центр цьогорічного конкурсу «Євробачення». Проте вже тепер триває підготовка до конкурсу – процес обрання кандидатів від кожної з країн – учасниць конкурсу в розпалі.

 

Цього року 43 країни представлять своїх співаків на конкурс, із них наразі визначили своїх представників на конкурс вже 18 країн. Останніми роками конкурс часто називали політичним. Як ви знаєте, переможця обирають шляхом телеголосування – глядачі кожної країни віддають свої голоси за найкращу, на їхню думку, пісню, а пропорційно до цих голосів країна роздає бали (від 1 до 12) представникам інших країн.

 

У результатах такого голосування спостерігачі вбачають певні тенденції, які й призводять до звинувачень у політичності конкурсу. На пісенному конкурсі, по ідеї, має перемагати найкраща пісня, проте знавці запевняють, що на «Євробаченні» цього не відбувається. Часто країни-сусіди голосують одна за одну, віддаючи найвищі бали сусіду (за себе голосувати, як ми знаємо, не дозволяється) або історичному союзнику. Так, Балкани голосують за своїх сусідів, країни Балтії – одна за одну, Білорусь просто феноменально щороку без винятку віддає найвищий бал (12) Росії.

 

При цьому досить якісні пісні західних регіонів Європи посідають останні місця. Так, один із найкращих виконавців 2007 року – шведський гурт «Арк» – посів 17-те місце замість прогнозованого експертами призового, 2008 року Британія й Німеччина вже вкотре опинилися в кінці списку.

 

Цього року представники Західної Європи вирішили взятися до справи дуже серйозно, хоча у них вдома «Євробачення» й не таке популярне, як в інших країнах Європи.

 

Так, уже кілька місяців шириться чутка, що сам маестро лорд Ендрю Ллойд Веббер (автор всесвітньо відомої рок-опери «Ісус Христос Суперзірка», мюзиклу «Кішки» та найкасовішого мюзиклу всіх часів – зібрав у прокаті 3 мільярди доларів США та наразі був переглянутий понад 80 мільйонами глядачів – «Привида Опери») погодився написати пісню для «Євробачення», аби гідно представити цього року на конкурсі Велику Британію. І, о диво, маестро таки написав пісню під назвою «Настав мій час», її заспіває на конкурсі британська співачка Джейд.

 

Такі цікаві співпадіння: тут тобі й прем’єр-міністр Великої Британії Гордон Браун переймається питанням британського патріотизму (який саме перебуває на спаді, якщо не в занепаді). Він виступав із ініціативами щодо посилення згуртованості британців, які сьогодні все частіше відносять себе в першу чергу до окремих етнічних груп англійців, ірландців, вельсців, шотландців, радше ніж до всієї спільноти британських громадян.

 

У 2005 році газетою «Таймс» був оголошений конкурс на найкраще гасло для Британії. Конкурс набув певного резонансу й породив сподівання, що може бути вигадане щось не гірше за французьке «Свобода, братерство та рівність». Але перемогло іронічне гасло з ноткою чисто англійського гумору: «Жодних гасел, ми ж британці».

І сьогодні бажання британської сторони підняти власний престиж на європейському конкурсі, бажання викликати інтерес до події у співгромадян може розцінюватися як частина державної програми з побудови британської національної єдності. Таку спробу британців не можна недооцінювати, адже на конкурсі можна показати, що країна може бути батьківщиною справжнього мистецтва, здатна виростити у своєму лоні дорогоцінні перлини таланту.

 

Цього року британцям у їхніх намірах пощастило – чи не більшою сенсацією, ніж залучення лорда Ендрю Ллойда Веббера, стало рішення Франції відправити на конкурс саму Патрісію Каас – дуже відому на теренах східноєвропейського регіону співачку і, звісно, дуже популярну в самій Франції. Таким чином з’явився шанс, що основними конкурентами за перше місце стануть саме Франція та Британія. А це є саме тим стимулом, який здатен порушити спокій навіть флегматичних англійців, які саме в історично католицькій Франції вбачають образ іншого, від якого вони відмежовують себе як націю. Так кожен встановлює, ким він є, шукаючи відмінності між собою й оточенням.

 

Тож цього року в травневій Москві британці та французи побачать, ким є вони і чим вони відмінні від своїх сусідів, із якими їх пов’язують цілі бібліотеки спільної історії.

 

Отож, навряд чи мистецький конкурс, де голосування відбувається по країнах, може позбутися рис політичності, проте, мабуть, важливі не умови конкурсу, а вміння їх використовувати на свою користь.

 

Можливо, й українській політичній еліті, яка переймається ідеєю побудови української нації, варто придивитися до дій своїх колег із Заходу.