Уявімо великий і красивий агрегат Вікторіанської доби. Такий собі мідно-латунно-бронзово-золотий механізм із величезною кількістю зубчастих коліщаток, передач, коліс, котлів і різноманітних приладів. Протягом багатьох століть його проектували мислителі і мудреці, прагнучи допомогти людству. Крок за кроком, креслення за кресленням, століття за століттям – і цей механізм було створено. Звісно, у кожній країні він набув індивідуальних рис; він не виявився ідеальним, але працював, і досить ефективно.

Його завдання – чітко і методично виробляти певний продукт, якого потребує велика кількість споживачів, адже цей складний, комплексний і багатофункціональний механізм – один на всю країну. Якщо він зламається – для вироблення відповідного продукту доведеться залучити багато інших механізмів, не таких точних і акуратних, і не факт, що вийде те, що треба. Саме тому керувати цим унікальним агрегатом належить найбільш досвідченим і поважним у суспільстві механікам і операторам, від злагодженості і професійності роботи яких залежить той самий кінцевий продукт. Коли персонал працює злагоджено, споживачі радо і щедро винагороджують працівників; коли ж механіки й оператори сваряться між собою і не дають кінцевого продукту, споживачі просто не платять їм. Якщо ж суперечка затягується, покупці збирають віче і замінюють механіків та операторів, без права на повернення. Це в ідеалі.

Українці, певно, або надто щедрі, або надто залякані покупці, бо платити 740 млн 848 200 грн на утримання агрегату з механіками й операторами, які видають продукт, коли їм заманеться, до того ж не надто дбаючи про якість, можуть лише безмежні альтруїсти чи безмежні дурні.

Ба більше: український агрегат, на відміну від аналогічних йому в інших країнах Європи, схоже, дійшов до режиму «працюю на себе». Навряд чи можна якось інакше потлумачити його діяльність, якщо при витратах 413 млн грн. на законотворчу діяльність ми здебільшого отримуємо продукт зі штампом «2-й ґатунок» і рекомендацією до переробки...

Після численних чвар Верховна Рада вирішила, що, мабуть, таки можна трохи попрацювати, імітуючи активну роботу, щоб не дай Боже не дорікали бездіяльністю, та й люди, певно, скучили за найдовшим у новітній історії серіалом «25-й мікрофон».

Звісно, ми не будемо аналізувати всю діяльність Верховної Ради за 2008 рік, на це не стане ані часу, ані ресурсів. Ми спробуємо розібратися, що відбувалося 2008 року на законодавчій ниві не дуже популярної у Верховній Раді медійної сфери.

Протягом минулого року Верховна Рада зробила два неочікуваних прориви. На початку року, 18 березня, парламент спромігся завершити півторарічну епопею щодо змін до закону про рекламу, якими було встановлено обмеження реклами алкоголю і тютюну. Під Новий рік – ухвалення після одинадцятирічної перерви (з моменту підписання конвенції) закону про ратифікацію конвенції про транскордонне телебачення та ухвалення в першому читанні закону щодо змін до закону про рекламу. На цьому позитив в активності парламенту вичерпується. А що ж з рештою законів? А тут починається найцікавіше.

18 грудня 2008 року Верховна Рада ухвалила законопроект про внесення змін до Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Де-факто законопроект має на меті повернутися до схеми, коли членів Національної ради диверсифіковано призначають і звільняють Президент та Верховна Рада через механізм «висловлення недовіри». Незважаючи на досить обґрунтований висновок Головного юридичного управління Верховної Ради України, який нагадує, що, відповідно до рішень Конституційного суду України, повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це, у свою чергу, унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки), депутати нашкребли 226 голосів і проголосували за цей законопроект у цілому.

Щоправда, слід віддати належне Президенту, який не забарився ветувати цей законопроект, зокрема аргументуючи тим, що запропоновані зміни можуть призвести до блокування роботи Національної ради. Це цілком співпадає з Рекомендацією Ради Європи Rec (2000) 23 «Про незалежність і функції регулювальних органів у секторі мовлення», яка говорить, що:

«правові норми, що регламентують діяльність регулювальних органів... повинні бути сформульовані таким чином, щоб захистити ці органи від будь-якого втручання, зокрема з боку політичних сил або економічних груп».

Крім того, держава має:

«визначити чіткі правові норми щодо можливості звільнення з посади членів регулювальних органів таким чином, щоб це не було використано, як засіб політичного тиску. Зокрема, звільнення можливе лише у випадку недотримання норми щодо заборони сумісництва, якої вони повинні дотримуватися, або належним чином засвідченої неспроможності здійснювати свої функції, не виключаючи можливості для відповідної особи оскаржити звільнення в суді. Крім того, звільнення на підставі правопорушення, пов’язаного чи не пов’язаного з виконанням своїх функцій, можливе тільки в серйозних випадках, встановлених законодавством, при цьому остаточне рішення може ухвалити лише суд».

Аргументація авторки (н. д. Олена Бондаренко, фракція ПР) законопроекту полягала в тому, що Верховна Рада та Президент не мають для звільнення своїх четвірок інших можливостей, крім негативного схвалення звіту як парламентом, так і Президентом та усунення члену після спливання 5-річного терміну. Зважаючи на суперечливу діяльність Національної ради, зауваження виглядає слушним, якби не «але». Перш за все, є мудра українська приказка: бачили очі, що купували – якщо не подобається робота члена, треба було уважніше ознайомлюватися з його біографією та особистісними і професійними характеристиками. А як вибрали, то або домовляйтеся з Президентом, або чекайте 5 років.

Друге «але» полягає в тому, що Національна рада має двох членів, термін дії повноважень яких уже збіг. По-перше, це Віктор Понеділко, який мав закінчити свої повноваження ще 12 липня 2006 року, а з урахуванням змін до закону про ТБ та РМ аж ніяк не пізніше 12 липня 2007 року, і Тетяна Лебедєва, термін повноважень якої сплив 20 лютого 2008-го. Обидва ці члени продовжують виконувати свої повноваження, що є прямим порушенням ч. 3 ст. 4 закону про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, який чітко вказує на те, що «повноваження члена Національної ради починаються з дня його призначення і тривають п’ять років».

Усі спроби припинити повноваження зазначених осіб закінчилися нічим. Останнє голосування по постановах щодо їх звільнення, що відбулося 18 грудня 2008 року, набрало аж два голоси – Олеся Донія й Івана Зайця, більш того, проти постанови голосували 17 депутатів, зокрема і кілька членів Комітету свободи слова. Аргументація народних депутатів має логіку, адже зі звільненням двох членів ставиться під загрозу робота всього органу. Оголошувати конкурс за місяць до заслуховування звіту теж є непрактичним кроком. Але постає питання: а де ж вибули раніше і чому, коли закінчилися повноваження членів, не було негайно поставлено на голосування питання про їхнє звільнення і розпочато процедуру обрання?

Тепер з-під купола лунають голоси, мовляв, буде зібрано 300 голосів для подолання вето. Перепрошую, панове депутати, але може ви припините порушувати закон і нарешті розберетеся з тим, що є? Тим паче, що за рік, у березні-квітні 2010 року, закінчуються повноваження у п’ятьох (!) членів Нацради, два члени які вже де-юре (але не де-факто) не є такими, і залишиться лише Тетяна Мокріді. Якщо не можете чекати рік – шукайте аргументованих можливостей довести Президенту, чому потрібно відправити у відставку Нацраду. До речі, бажано ще й спільноті це пояснити, бо наразі така ініціатива може сприймається неоднозначно, зокрема і як помста за російські телеканали.

Не менш цікава ситуація склалася і з іншим органом – Держкомтелерадіо. Тут також не обійшлося без порушення закону. 23 листопада 2007 року тодішній голова Держкомтелерадіо Едуард Прутнік став народним депутатом України (фракція Партії регіонів). Стаття 78 Конституції України говорить про те, що народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі тощо. Відповідно, в новообраного депутата є 20 днів, щоби визначитися – або він на посаді голови Держкомтелерадіо, або він депутат. Але... постанова про звільнення Прутніка була зареєстрована лише 14 січня 2008 року, а звільнили його аж за 4 місяці – 23 січня 2008 року. Таким чином депутати вкотре порушили вимоги закону, до того ж ще й Основного. Не спромоглися депутати і призначити нового голову Держкомтелерадіо, навіть не розглянувши постанову про призначення Ігоря Куруса.

Ще цікавішою залишається ситуація з призначенням керівників державних мовників – НТКУ та НРКУ. Конституція України не передбачила відповідних повноважень для призначення керівників цих мовників. Натомість закон про ТБ і РМ говорить (ч. 3 ст. 14), що:

«Керівники Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Верховної Ради України. Кандидатуру на посаду керівника НТКУ (НРКУ) визначає і вносить до Верховної Ради України Громадська рада НТКУ (НРКУ). Пропозицію про звільнення з посади керівника НТКУ (НРКУ) з відповідним обґрунтуванням готує та вносить до Верховної Ради України Громадська рада НТКУ (НРКУ)».

Таким чином, діє механізм: Громадська рада – Верховна Рада – Президент. Утім, і тут не обійшлося без «але». Закон каже, що:

«У Національній телекомпанії України та Національній радіокомпанії України діють громадські ради, до кожної з яких входять по 17 осіб.

Персональний склад громадських рад НТКУ та НРКУ затверджується Верховною Радою України: 9 осіб – за поданням депутатських фракцій у Верховній Раді України, 4 особи – за поданням Президента України та 4 особи – за поданням загальнодержавних об'єднань громадян, що діють у сфері виробництва і розповсюдження телерадіопрограм.

4. Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України мають свої статути, які затверджуються законом України».

Тож щоби запустити механізм призначення, треба було би:

- Верховна Рада подала би кандидатури до Президента, який би їх призначив.

В ідеалі (а в нормальній країні це було би обов’язково) бажано би було внести зміни до Конституції, наділивши їх такими повноваженнями, або ще краще звільнити механізм призначення керівників від участі державних мужів і віддати його у сферу діяльності професійних і громадських об’єднань.

Але Верховна Рада з моменту ухвалення закону 2006 року так і не спромоглася ні ухвалити закон про статути, ні сформувати громадські ради, ні навіть спробувати змінити Конституцію. Це певною мірою розв’язало руки Президенту, який і до того самостійно призначав керівників НТКУ. Тут же, не соромлячись ані закону, ані Верховної Ради, він звільнив Докаленка, призначивши на посаду президента Василя Ілащука, ще й у статусі в. о., який, до речі, взагалі не передбачений.

Народні ж депутатка Олена Лукаш (фракція Партії регіонів) та Андрій Портнов (фракція БЮТ) пішли далі і запропонували взагалі ліквідувати громадські ради. 11 вересня 2008 року вони внесли до Верховної Ради законопроект №3140 «Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (щодо приведення окремих положень цього Закону у відповідність до Конституції України)». Приведенням до Конституції, на думку авторів, є те, що НТКУ – це державне підприємство, а державне унітарне підприємство, за Господарським кодексом, має орган управління в особі його керівника, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові. Крім того, наголошують автори, ст. 106 Конституції України серед повноважень Президента не передбачає призначення і звільнення керівників НТКУ/НРКУ. Тому, на їхню думку, слід передати ці повноваження Верховній Раді України. Питання ж функціонування громадських рад національних мовників, вважають автори законопроекту, взагалі слід розглядати лише після створення Суспільного телебачення та радіомовлення в Україні. Запам’ятайте цю фразу, ми до неї ще повернемося.

Пропозиції Лукаш-Портнова могли би бути доцільними й обґрунтованими, якби не той факт, що Конституція України в ст. 85, що визначає повноваження Верховної Ради, також не містить повноваження щодо призначення керівників НТКУ/НРКУ! Відсилання ж до Господарського кодексу є так само суперечливим, бодай тому, що закон про ТБ і РМ в цьому разі можна розуміти як більш спеціальний.

Відтак постає питання, чи читали наші народні депутати Конституцію взагалі, якщо вони радо підтримують цей законопроект як на засіданні комітету, так і в сесійній залі?! Нагадаю, що за законопроект проголосували в першому читанні 26 вересня 2008 року і наразі він готується до другого, і лише через відсутність доповідачів його розгляд на засіданні комітету свободи слова було відкладено.

Цікавий факт: інший законопроект авторства н. д. Андрія Шевченка, який передбачав суттєве реформування громадських рад і перетворення їх на повноцінні керівні органи – ради НТКУ і НРКУ з визначенням їх повноважень, також був підтриманий комітетом, але трохи раніше. Певно, ідея позбутися всіляких там громадських рад видалася депутатам привабливішою, ніж створювати щось невідоме.

Такий рахунок діяльності Верховної Ради в медійній сфері за 2008 рік. Станом на початок 2009 року за Комітетом Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації закріплено близько 40 медійних законопроектів та ще близько двох десятків, у яких Комітет не є головним, але які так чи інакше стосуються медійної сфери.

Як уже зазначалося, із цих шістдесяти два ухвалено і підписано Президентом України – зміни до закону про рекламу і ратифікація конвенції про транскордонне ТБ, ще один – щодо членів Нацради – ветовано, і ще три пройшли процедуру першого читання. Які ж законопроекти залишилися? Їх можна поділити на кілька категорій – це рекламні законопроекти (їх нараховується понад два десятки), на другому місці – мовні законопроекти (близько десяти), підтримка журналістів і ЗМІ – шість, інформаційні (захист інформації, доступ) – п’ять, телекомунікації – три, державні мовники – два, прозорість власності – один, роздержавлення – один, регулювання Нацради – два, решта, зокрема питання авторського права, тендерів, питання етики, суспільної моралі – по одному.

Більшість рекламних законопроектів спрямовані на уточнення положень рекламного закону чи встановлення більш жорстких правил щодо окремих видів реклами. Винятком можна назвати хіба що нещодавно зареєстрований законопроект №3563 за авторством Олени Кондратюк, Олександра Абдуліна (фракція БЮТ) та н. д. Олени Бондаренко (фракція Партії регіонів), які пропонують зняти обмеження і заборони з рекламування алкоголю і тютюну та їх торгових марок на телебаченні й радіо та засобами зовнішньої реклами до 1 січня 2010 року.

Поява цього законопроекту не лише викликає подив, а й наводить на думку, що рекламісти вирішили під виглядом кризи вибороти собі ще один «рекламний рік», бо ще 2007 року на робочих групах представники рекламної індустрії відстоювали позицію, щоб обмеження і заборони реклами тютюну та алкоголю набули чинності не 2008 і 2009 року, а 2009 і 2010 року, адже галузь хоч і морально готова до таких змін, але потребує перехідного періоду.

Решта алкогольно-тютюнових законопроектів не такі ліберальні. Так, н. д. Нестор Шуфрич (фракція ПР) у законопроекті №1014-1 пропонує цілковиту заборону рекламування алкогольних товарів на радіо та телебаченні, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру. Щоправда, колегам пана Нестора законопроект був явно не до вподоби, бо незважаючи на позитивний висновок науково-експертного управління Комітет свободи слова рекомендував відхилити цей законопроект. Альтернативний, але не менш суворий законопроект №1014-2, поданий н. д. Миколою Томенко та н. д. Андрієм Шевченком, пропонує заборонити рекламу алкогольних товарів та пива на радіо та ТБ з 6-ої до 24-ої години, а також заборонити спонсорство алкогольними і тютюновими торговими марками теле-, радіопередач, театрально-концертних, спортивних та інших заходів. Їх частково підтримав колега по фракції Анатолій Семинога, який, у свою чергу, запропонував прирівняти всі алкогольні обмеження на пиво та інші спиртовмісні напої.

Не менш суворий законопроект видав ще один бютівець – Валерій Писаренко, який пропонує встановити заборону на будь-яку рекламу тютюну, окрім спеціальних виставкових заходів. Такої ж думки дотримується і нунсівець Володимир Стретович (законопроект №2457), який, однак, вважає, що така реклама все ж таки припустима ще й у спеціалізованих друкованих виданнях, призначених для фахівців торгівлі тютюновими виробами.

І нарешті депутатка від фракції Партії регіонів Тетяна Бахтеєва в законопроекті №2194 пропонує наділити Мінмолодьспорту повноваженнями щодо розміщення у друкованих засобах масової інформації, на телебаченні і радіо соціальної реклами та здійснення інформаційно-просвітницької та культурно-дозвільної діяльності протиалкогольної і протинаркотичної спрямованості.

Крім заборони алкоголю і тютюну все частіше лунають нарікання на рекламу ліків – як на її кількість, так і якість і вплив на населення. Тож не дивно, що до Верховної Ради почали вноситися законопроекти щодо реклами лікарських засобів. Так, н. д. Павло Жебрівський (фракція блоку НУНС) законопроектом №2446 пропонує встановити вимогу, згідно з якою зміст реклами лікарських засобів має погоджуватися з Міністерсвом охорони здоров’я, а реклама продукції, не віднесеної до лікарських засобів, мусить поширюватися без показання щодо медичного застосування чи будь-яких лікувальних чи лікувально-профілактичних властивостей.

Його ідеями перейнявся і Кабінет Міністрів України, внісши до Верховної Ради 19 грудня 2008 року законопроект №3513, який має на меті уточнити перелік товарів, рекламі яких забороняється містити посилання на те, що ці товари мають лікувальні властивості, якщо такі властивості не підтверджено компетентним державним органом у встановленому законодавством порядку. Зокрема, гнів Кабміну викликали «чудодійні» браслети та медальйони, що можуть змінювати високий чи низький тиск, знищувати віруси-бактерії при грипі, за 10 днів виліковувати інфекційне стрептококове нагноєння кістки, а також здатні лікувати інші захворювання.

Ще дві теми особливо зачепили депутатів – це запобігання реклами проституції та житлова реклама. Першим з’явився законопроект №2049, який внесли представники одразу трьох парламентських фракцій (н. д. Володимир Бондаренко, фракція БЮТ, н. д. Володимир Стретович, фракція НУНС, н. д. Іван Вернидубов, фракція Партії регіонів, н. д. Віктор Уколов, фракція БЮТ). Висока мета боротьби з прихованою рекламою повій була втілена у дещо дивних формулюваннях, зокрема депутати захотіли заборонити «виробництво або розповсюдження всіх рекламних оголошень (зокрема й оголошень про масаж, танці, набір офіціантів, працевлаштуванням за кордоном тощо) в мережі Інтернет, які не містять інформацію про особу рекламодавця (!)».

Того ж місяця ще один депутат – Геннадій Москаль із фракції блоку НУНС – теж перейнявся цією проблемою і вніс альтернативний законопроект, у якому автор зосередив увагу на процедурі подання, схвалення та випуску у світ реклами, відповідальності за невиконання вимог закону.

Рекламою будівництва житла перейнялися два депутати-бютівця – Анатолій Семинога та Павло Унгурян (законопроекти №2244 та 3279), які запропонували заборонити рекламу будівництва з метою продажу житлових або нежитлових приміщень без зазначення усіх реквізитів ліцензії та дозволів усіх суб’єктів, залучених при спорудженні конкретного об’єкту.

Решта рекламних законопроектів стосуються заборони розклеювання реклами й оголошення на деревах та стовпах (законопроект №3569 від депутатів-бютівців Віктора Уколова та Олександра Абдулліна), імплементації положень acquis communautaire, зокрема шляхом запровадження поняття «середній споживач» та загальних ознак рекламних засобів, які забороняються (законопроект №2075, Володимир Ландік, фракція Партії регіонів), розвертання білбордів паралельно до руху транспорту (законопроект №2161 н. д. Андрій Шкіль, фракція БЮТ), щодо ідентифікації соціальної реклами органів влади та громадських організації (законопроект №3002, н. д. Олена Кондратюк, н. д. Микола Баграєв, фракція БЮТ; н. д. Ганна Герман, фракція Партії регіонів; н. д. Олег Зарубінський, фракція Блоку Литвина) та законопроект щодо передвиборної агітації та висвітлення виборчого процесу у ЗМІ, зареєстрований бютівцем Андрієм Шевченко.

Другою за популярністю проблемою після реклами є мовне питання. Щоправда, у Верховній Раді склалася мовчазна згода, що всі питання щодо мови тихо ігноруються. Так, 2008 року до Верховної Ради вносилися законопроекти щодо перекладу виступів у Верховній Раді на державну мову (проект Володимира Яворівського, фракція БЮТ). Бютівець Юрій Гнаткевич вирішив поопікуватися проблемою російськомовного домінування на ринку друкованих ЗМІ та програмного забезпечення, запропонувавши зобов’язати ЗМІ перейти на українську мову, а для нацменшин половину накладу друкувати державною мовою, а також українізувати програмне забезпечення (законопроект №2558).

Протилежної думки депутат від фракції Партії регіонів, який пропонує в усіх медійних законах запровадити термін «регіональна мова» і прирівняти її до державної

Крім того, депутати продовжили спроби вносити вже не вперше ветований законопроект щодо захисту персональних даних. Також було здійснено спробу внести зміни до інформаційного законодавства – н. д. Андрій Шевченко зареєстрував законопроект про доступ до публічної інформації, розроблений низкою громадських організацій з метою забезпечення прозорості і відкритості влади та створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації та ін.

Не обізнаний із радівською кухнею читач, певно, міг би лише потішитися такій кількості прогресивних ідей, але... Розібравшись, кожен зіткнеться із суровою правдою життя: жоден із цих проектів навіть не потрапив до сесійної зали! Це означає, що за 2008 рік депутати в медійній сфері пропрацювали десь на 5%. Якби вам довірили великі гроші за те, що ви маєте зробити певну роботу, а ви б лише почали її і кинули, вас би притягнули до відповідальності за ст. 191 Кримінального кодексу України. Наші ж недоторкані депутати залишаться такими і далі...

Незважаючи на повний застій у роботі Верховної Ради, інші органи виявляли певну активність. Так, Міністерство юстиції під кінець року порадувало зручним Державним реєстром друкованих ЗМІ. Міністерству знадобилося менш ніж два роки на створення реєстру, що доводить правильність передачі реєстрації друкованих ЗМІ цьому органу. Слід зазначити, що Мін’юст продовжує активну співпрацю з громадськими організаціями в законопроектній роботі щодо змін до закону про пресу, роздержавлення тощо.

Не дуже на реєстровій ниві відстала від Мін’юсту Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, яка ще в квітні 2008 року оприлюднила на своєму сайті склад редакційних рад телерадіоорганізацій, щоправда, лише загальнонаціональних.

Утім, інші здобутки Національної ради є відверто сумнівними, адже ситуація з цифровим мовленням в Україні залишається вкрай незрозумілою (розслідування «ТК» це лише підтверджують). Цьому сприяє і Кабінет Міністрів України, який замість того, щоби ще рік тому створити координаційну раду між Мінтрансзв’язку, Національною радою та іншими зацікавленими органами й установами з метою вироблення узгодженої програми запровадження цифри, внесення необхідних змін до законодавства і вироблення роз’яснювально-просвітницької кампанії для населення, спромігся в кінці року ухвалити Мінтрнасівську програму запровадження цифрового мовлення, котра являє собою фактично декларативний документ, і в черговий раз передати Концерн РРТ із рук у руки, цього разу до Мінтрансзв’язку. Щоправда, цьому зашкодив Президент, який зупинив дію відповідної постанови.

Кабмін також проводить досить незрозумілу політику і щодо суспільного мовлення. Так, 7 травня 2008 року Кабмін затвердив робочу групу з опрацювання та супроводження вирішення питань щодо створення Суспільного телебачення і радіомовлення України, яка мала розробити Концепцію щодо створення системи суспільного мовлення. А наприкінці року з рішення Національної ради №2060 ми дізнаємося, що Кабмін подав на узгодження законопроект щодо суспільного мовлення. Опитування колег по цеху показало, що факт цього законопроекту став для них несподіванкою.

2006-й та 2007-й міжнародні експерти називали роками втрачених можливостей – за цей період депутати спромоглися ухвалити закон про телерадіомовлення в новій редакції, на якому потрібно поставити чимало латок, змінити агітаційні правила під час виборів та кинути в небуття понад 50 медійних законопроектів. Вочевидь, у 2008 році продовжилася ганебна традиція ігнорування медіасфери. Чи буде 2009 рік таким самим – важко сказати, однак аналізуючи тенденції останніх років, доходиш песимістичних висновків.

Після провалу в 2005-му закону про суспільне мовлення це питання кілька разів спробували реанімувати, проте нині від великих політичних гравців лунає теза, що це питання не на часі, а це означає, що навіть потрапивши до сесійної зали, черговий законопроект зазнаватиме шаленого опору. Питання роздержавлення мусується вже не одне десятиліття і, здається, у нас є перспектива дійти тієї межі, коли затяті противники роздержавлення нарешті підуть на пенсію, а решта або самотрансформуються, або ліквідуються. А тим часом Верховна Рада безкарно і безконтрольно житиме своїм життям – за 413 мільйонів, сплачуваних платниками податків.