Після публікацій «Детектор медіа» щодо судового позову художників Сергія Пояркова та Олега Пінчука проти «Жіночого журналу» («Женского журнала»), та статті з цього приводу головного редактора журналу «Детектор медіа» Євгена Мінка із редакцією «ТК» зв’язався один із позивачів – пан Поярков – із проханням прояснити суть його претензій до видання та статті Олени Кириченко.

Як відомо, однією з причин незадоволення панів Пояркова та Зінчука матеріалом «Жіночого журналу» є вживання щодо них виразу «глянцеві художники». У розпорядженні «ТК» є копія судового позову панів Пояркова та Зінчука, де в переліку претензій до статті пані Кириченко під першим номером іде пункт про цей епітет, яке позивачі вважають образливим по відношенню до себе. «Відповідач вказує, що Позивачі фактично є несправжніми художниками, що вже саме по собі є приниженням перш за все їх ділової репутації, а також честі та гідності», – йдеться у позові.

Сергій Поярков, утім, наголосив, що ця претензія не є основною, а наведений вислів є лише першою частиною того фрагменту статті Олени Кириченко, який викликав незадоволення митців. Головна причина позову те, що по відношенню до цін на твори художників було вжито фразу «чаще всего это блеф», їх успіх було названо ілюзією, а частина статті, де це було надруковано, була подана під грифом «Как не обмануться?», без документального підтвердження цих слів, а також без посилання на джерело інформації.

Матеріал «Мода на мистецтво» був поданий «Жіночим журналом» як результат обговорення проблем сучасного мистецтва експертами у цій галузі – Віктором Хаматовим, Олександром Соловйовим, Євгеном Березницьким, та Микитою Потураєвим. Як вважає Сергій Поярков, їхня точку зору на комерційних успіх позивачів не може бути об’єктивною, оскільки перелічені персони є ангажованими у просуванні на ринку інших українських художників – тих, кого в цій статті було названо найбільш успішними.

Наведена цитата щодо цін на роботи Пояркова та Пінчука, як підтвердила Олена Кириченко під час судового засідання 9 червня, належить одному з учасників круглого столу. Вона не змогла, втім, повідомити, кому саме, і стверджувала, що вказувати авторів конкретних реплік у разі проведення професійного обговорення у форматі круглого столу немає потреби, що є сталою журналістською практикою.

На прохання судді назвати норму матеріального права, яка дозволяє надавати цитати без наведення їхнього авторства, пані Кириченко заявила: «Я журналіст, я не можу діяти на підставі якоїсь норми закону».

«Я не ображаюсь на “глянцевих”. Та хоч “наждачні”, – заявив пан Поярков під час судового засідання 9 червня. – Ви повинні говорити, що “я, пані Кириченко, не люблю художника Пояркова”. Хоча існують сотні спеціалістів і колекціонерів, у яких інша точка зору. Але безапеляційно заявляти –“как не обмануться, не покупать Пояркова”? Я вас викликав у суд, тому що ви не захотіли вислухати другу сторону. Ви будете відповідати за будь-яку брехню, яку підписали своїм ім’ям».

Художник також повідомив «ТК», що під час судових засідань відповідачі вже не піддавали сумніву професійний успіх позивачів: «Головними нашими союзниками на суді стали Олена Кириченко та її адвокат, які вказали, що ми з Олегом Пінчуком є успішними художниками, знаними в Україні та за кордоном. Ми вдячні їм за те, що вони відстоюють нашу позицію».

9 червня позивачі також подали заяву про збільшення позовних вимог з 20 тис. до 100 тис. гривень. «Моральну шкоду було збільшено. Тепер ми розраховуємо на 50 тис на кожного. Це гуманна сума. 5% від того, що я офіційно заробив минулого року», – сказав пан Поярков.

На прохання прокоментувати заяви пана Пояркова редактор «Жіночого журналу» Олена Кириченко відповіла: «Цей матеріал – результат круглого столу, учасниками якого були відомі мистецтвознавці та галеристи. Моє прізвище там стоїть, бо я цей матеріал збирала, ставила запитання і обробляла його. Але всі слова, всі фрази, викладені у цій статті, – це те, що сказали мистецтвознавці. Як в літературі є жанри – повість, нарис, так і в журналістиці є стаття, інтерв’ю, і є такий жанр, як круглий стіл. Круглий стіл – це публічний захід. Тому жодна фраза сказана публічно, не може розглядатись як особиста фраза.

Коли відбувається інтерв’ю, то ставиться певне питання конкретній людині, а вона відповідає на це запитання. Якщо проходить круглий стіл, то ми це записуємо на диктофон, роздруковуємо і записуємо фрази. Це загальновідома практика, ми в журналі такі круглі столи робимо щомісяця. Це абсолютно нормальний жанр у журналістиці.

Наша редакція може поділяти, а може й не поділяти виказані думки. В цьому випадку наша редакція не поділяє всі точки зору і не має ніякого відношення до фраз, сказаних мистецтвознавцями.

Ми направили запити до інститутів мовознавства та журналістики з проханням надати відповідь на питання: “Чи це оціночні судження, чи це факт?”. Бо ми вважаємо, що “блеф” – це оціночне судження. Якби ми говорили, що пан Поярков оцінює свої картини в мільйон, а вона коштує 100 доларів, тоді б це був факт, а так – це оціночне судження.

Я вважає, що цей позов, суму якого Поярков збільшив до 100 тис, це абсолютно піарна акція. Він хоче, щоби всі вважали, що він продається дуже дорого.

Суддя просить піти на мирову. Ми намагались, але на такі умови, які виставляє Поярков (він хоче, щоб ми написали рядок за рядком те, що він продиктує), ми піти не можемо. Тому що ми не вважаємо, що винні, і що я і журнал несуть якусь відповідальність».