Коли прочитала статтю Наталії Лигачової «Кризис самоидентификации», чомусь захотілося переглянути тексти лекцій, що я їх прослухала, навчаючись на відділенні журналістики Дніпропетровського національного університету. У нотатках за темою «Социальная позиция журналиста» я вичитала таке: «Журналист даёт массе картину мира – развёрнутую или узкую – и тем самым определяет отношения массы с действительностью. В зависимости от объёма и качества знаний о мире аудитория выбирает модель поведения в этом мире. Значит, журналист, информируя аудиторию, влияет на ее выбор – отсюда признание журналистики “четвёртой властью”. Поэтому каждый журналист должен осознавать свою ответственность».

 

В університеті нас навчали того, що журналісти, як і парламентарі, й урядовці, і судді, є слугами народу і водночас його проводирями, бо, з одного боку, мають надавати народові інформацію про суспільно важливі події, явища тощо і можливість висловити свою, народну, думку, а з іншого – повинні стимулювати народ до прогресу, справедливих і правильних речей. Іще з університету, з лекцій про американську пресу, напевно, на все життя запам’ятала: «Журналисты – “цепные псы” демократии».

 

На четвертому курсі я почала працювати на Дніпропетровській державній обласній студії, і практика внесла корективи в мої установки. Я зрозуміла, що місцевий журналіст перш за все має вивчити обличчя та ПІБ усіх місцевих можновладців (особливо з обласної адміністрації), щоб знати, чиї синхрони включати до сюжетів і в кого за першої ліпшої нагоди брати інтерв’ю, бо обласна студія існує саме для того, аби надавати можливість щось виголосити, прокоментувати не народові, а очільникам області.

 

Після закінчення університету я влаштувалася на дніпропетровський 11-й телеканал, який на той час – кінець 1990-х, славився у місті своєю так званою незалежністю. У його новинах критикували усіх і все, навіть президента Кучму. Але не тому, що канал був надто авторитетний і нікого не боявся, а тому що мав надійного захисника в особі Павла Лазаренка, тодішнього голови Дніпропетровської облдержадміністрації, а трохи згодом – прем’єр-міністра України. До речі, саме в будівлі адміністрації на той час і розташовувався 11-й телеканал.

 

Правила гри та ім’я покровителя каналу я дізналася не одразу: зі мною ніхто не проводив початкового інструктажу. Ситуація прояснилася сама собою: після того, як я зробила іронічний сюжет про добровільно-примусовий суботник, влаштований для працівників облдержадміністрації, голова її прес-служби принагідно висловила мені все, що думала про мене, – тоді я й усвідомила, що недоліки є в усіх і всюди, тільки не в роботі Павла Лазаренка та його апарату. Більш того, Павло Іванович – людина, обдарована безліччю чеснот, про які час від часу журналісти 11-го телеканалу мали нагадувати електоратові, аби той на наступних виборах зробив «правильний» вибір.

 

Коли справи Лазаренка в Україні погіршилися і він був змушений шукати щастя в інших країнах, автоматично почалася криза і на 11-му телеканалі – його мовлення припинили. Керівництво каналу протестувало через інші засоби масової інформації та інтернет. До деяких своїх акцій залучали журналістів і технічний персонал. Зокрема, було розповсюджено фото творчого колективу з білими стрічками, що закривали півобличчя, – мовляв, нам затуляють рота. Кілька журналістів, і я в тому числі, тоді відмовилися фотографуватися: бо вважали, що насправді точиться боротьба не за свободу слова, а за телеканал як власність.

 

Усе налагодилося, коли в 11-го телеканалу змінився хазяїн, а отже – головна дирекція та ідеологія: Павла Лазаренка журналісти могли тепер критикувати і водночас мали оспівувати добрі справи Леоніда Кучми, Віктора Пінчука та їхніх друзів. Така «політика партії» панує на 11-му телеканалі й досі.

 

Власне, кожен із дніпропетровських каналів має свою «священну корову» та свою ідеологію, яку визначають не редакційні колегії, а власники. 27-й телеканал створено при Дніпропетровському університеті економіки та права, тому там невтомно вихваляють цей виш. Спрямованість 9-го телеканалу визначає його друга назва – «Приват-ТВ», від групи «Приват». 34-й телеканал є муніципальним, існує на кошти з міського бюджету, а отже, всі місцеві очільники в новинах 34-го телеканалу мають пристойний вигляд. Обласна студія, або 51-й телеканал, полюбляє запрошувати до себе депутатів облради й особливо депутатів від блоку Павла Лазаренка, бо його директорка є їхньою колежанкою. Є своя політика й у кабельних, суто рекламних каналів ІРТ і «Домашний очаг»: по-перше, не шкодити міському голові та піарити БЮТ, бо один із очільників каналу є їхнім іміджмейкером, а по-друге – не шкодити своїм рекламодавцям.

 

З останнім пунктом я стикнулася особисто, бо два останніх роки роблю програму про історію вулиць та будинків Дніпропетровська на каналі «Домашний очаг». Один із випусків програми я вирішила присвятити броварні Боте, яка існувала в нашому місті з кінця ХІХ століття до 20-х років ХХ століття. Частково залишилися корпуси заводу та кілька прибуткових будинків родини Боте – я відзняла їх. Змонтувала програму, а за кілька годин до ефіру мені зателефонував власник цих будівель, котрий під час зйомок перебував за межами країни, і сповістив, що не бажає, аби по телевізору показували його будинки. Я намагалася переконати його в тому, що розповідь про історію колишньої броварні жодним чином не зачіпає його інтересів, але він залишився непохитним. Я не зважала би на його примхи, але керівництво каналу змусило мене вдовольнити хазяїна колишніх будинків Боте, який рекламував час від часу свою «Биржу недвижимости №1» на каналах ІРТ і «Домашний очаг». Мої спроби переконати директорів у тому, що, показуючи приватизовану кимось нерухомість, ми не порушуємо права його приватності, що «Закон про інформацію» дозволяє нам знімати будинки на центральному проспекті міста, виявилися марними, бо канал не хотів втрачати рекламодавця.

 

Найгірше те, що менеджери телеканалу вважали зухвалою поведінку не бізнесмена, який чинив перешкоди журналістській діяльності, а мою – мовляв, отакі журналюги псують життя людей, втручаючись у їхнє приватне життя. На моє питання, чи повинні журналісти контролювати діяльність політиків, великих бізнесменів та інформувати громадськість про порушення ними законів, мені відповіли, що журналісти не мають права пхати носа туди, куди їх не просять. Після моєї короткої лекції про функції журналіста у суспільстві та посилань на «Закон про інформацію» менеджери порадили мені почитати «Закон про приватну власність» і відмовилися повірити в те, що такого в Україні не існує.

 

Щоб закінчити тему про нерухомість Дніпропетровська, додам ще дещо. З намаганням заборонити нашій знімальній групі відзняти фасади старих будинків я стикалася потім ще кілька разів, але, на щастя, наступні ситуації вирішувалися для мене більш вдало: тим, хто до мене виходили з претензіями, я цитувала «Закон про інформацію», пояснювала різницю між приватною та муніципальною власністю, і на цьому дискусії припинялися. Але знаю, що деякі дніпропетровські колеги слухняно припиняли зйомки, коли охоронці деяких закладів, зокрема, крамниць та ресторанів на Катеринославському бульварі, виходили зі словами: «Тут не можна знімати». Спасінням у такому разі було би знання закону.

 

Але якщо охоронців та менеджерів крамниць можна поставити на місце, то з директорами та власниками телеканалів це зробити набагато важче, наразі майже неможливо. Журналісти регіональних ЗМІ сприймають себе як робітників будь-якого іншого підприємства: керівник нам замовляє продукт, товар і сплачує за нього зарплатню. Про те, що інформація в новинах формує суспільну думку, впливає на поведінку глядачів, і про відповідальність за це майже ніхто не думає. А переважна частина регіональних журналістів навіть ніколи й не чули про журналістські функції, про принципи роботи журналістів, про «ланцюгових псів» демократії, бо не мають професійної освіти. Особливо принциповим залишається єдине – змінювати місце роботи, шукати ЗМІ, ідеологію якого вони поділяють.

 

А чи може так бути, щоб політика телеканалу співпадала зі світоглядом журналіста? Гадаю, може: схоже, телеканал «Україна» – найяскравіше підтвердження цього. Журналіст може поділяти точку зору та інтереси свого керівництва і, більш того, вважати, що вони співпадають із інтересами суспільства або є корисними для країни, нації. У такому разі глядач має право знати, кому належить ЗМІ та чиї ідеї він озвучує. Ось, наприклад, під час виборчих перегонів на вулицях роздають газети, створені під проводом різних партій, – кожен із нас знає, що в таких виданнях інформація заангажована, про об’єктивність статей у партійній пресі не може бути й мови. Якби можна було зобов’язати і власників телеканалів відкрито інформувати народ про свою причетність до того чи іншого мовника.

 

Поки такого закону не існує, глядачам залишається читати поміж рядків у повідомленнях із новин, чиїм рупором є той чи інший телеканал. Звісно, це може не проявлятися щодня; ідеологія телеканалу стає особливо зрозумілою у критичних для його власника ситуаціях. Приміром, під час боротьби за Нікопольским феросплавним заводом 11-й телеканал подавав сюжети, в яких всю «правду» розповідала Інна Богословська, дуже прихильна до Віктора Пінчука, а от 9-й телеканал транслював матеріали протилежного змісту. Взимку, коли місто потерпало від снігових завалів і комунальники не встигали їх розчищати, 11-й і 9-й телеканали критикували місцеву владу й особисто мера, а 34-й телеканал та ІРТ усіляко демонстрували активність міського голови у боротьбі зі снігом.

 

А що робити журналістам, яким не подобаються існуючі правила гри? Колись для себе я знайшла вихід у відмові працювати репортером новин, зараз відмовляюся робити сюжети чи програми на підтримку тої чи іншої політичної сили. А для тих, хто мріє про кар’єру політичних журналістів, залишається єдине – створювати дієві профспілки. Один мій знайомий, робітник дніпропетровського заводу пресів, розповів, як протягом кількох місяців їхній колектив боровся за підвищення зарплатні. Кілька активістів запропонували висунути управлінню вимоги; спочатку більшість працівників відмовилася їх підтримувати через страх звільнення; але поступово активісти переконали колектив, що знайти їм заміну важче, ніж звільнити, – і врешті-решт керівництво змушене було підписати колективний договір із робітниками на їхніх умовах.

 

Гадаю, що українська журналістика колись таки стане на цей шлях – відстоювання свого права формувати редакційну політику ЗМІ через профспілки. Коли дозріє. Звичайно, представників мас-медіа повинно підтримати і суспільство, але очікувати, що суспільство першим розпочне й очолить боротьбу за об’єктивність засобів масової інформації, не варто. Бо все ж таки, як показує історія світової преси, не народ стимулює журналістів до поступу, а навпаки.

 

Утім, прогнозую, що процес визрівання соціальної відповідальності у регіональних журналістів у порівнянні з національними телевізійниками триватиме довше, болісніше, і навіть важко сказати, чи завершиться коли-небудь. Бо за яких умов власники телеканалів погодяться не втручатися у редакційну політику? На мій погляд, коли вони остаточно змінять своє ставлення до цього ЗМІ: перестануть сприймати його як власну трибуну, засіб для популяризації своєї персони та досягнення своїх цілей і почнуть бачити у телебаченні виключно бізнес. Тоді до творчих колективів висуватимуть вимогу не пропагувати ідеї керівника-власника, а створювати конкурентоспроможний телевізійний продукт (утім, тут існує загроза перетворення телеканалів на засіб виключно рекламної інформації, тобто виживатимуть тільки ті програми, які знайшли спонсорів; і таке явище вже спостерігається у Дніпропетровську). А будь-якому регіональному каналові значно важче, ніж національному, стати прибутковим; боюся навіть, що неможливо, бо наразі регіональні канали навіть не є самоокупними (щоправда, є один виняток – кабельні рекламні мовники). А якщо хтось дотує засіб масової інформації, він, звісно, хоче від нього віддачі у вигляді піару.

 

Минулого літа до Дніпропетровського університету приїздила студентка-практикантка з Німеччини, що мріє стати журналісткою. Відвідавши кілька подій у місті, вона висловила неабияке здивування кількістю побачених телекамер, що фіксували заходи. Наявність численних регіональних мовників, кожен із яких має окрему частоту, дивує і гостей із інших країн: вони називають розгалужене регіональне телебачення українським феноменом.

 

Як розвиватиметься ситуація, покаже час: чи зникнуть регіональні телеканали, чи перетворяться на прибутковий бізнес, і таким чином виникне новий український феномен. У будь-якому разі ми, журналісти, не повинні мовчки спостерігати за цим процесом, а маємо опиратися намаганням власників чи директорів телеканалів перетворити нас на особистих рекламістів-піарників і боротися за право чесно виконувати свій професійний обов’язок – подавати глядачам якомога об’єктивнішу інформацію, висвітлювати різні погляди на події та явища.