Артем Шевченко, ведучий: Ми приходимо тоді, коли решта всі вже безсилі допомогти, коли у вас опускаються руки, і немає сил боротися. Добрий вечір. Сьогодні з вами знову програма журналістських розслідувань «Агенти впливу» - знайдемо вихід разом. Я Артем Шевченко. Сьогодні увагу агентів впливу привернули головнодорожньо транспортні історії. Провокація: агент впливу влаштувався працювати водієм маршрутки. І знову по шпалах: залізниця – дорога смерті, бо інших просто немає на сто верст навкруги. Вкрасти за 60 секунд: столичний аеропорт б’є рекорди з патрання валіз пасажирів. Вони працюють так блискавично, що не витримують жодні замки на жодних чемоданах, ставлять навіть рекорди. Менш, ніж за хвилину випатрали 6 валіз. Перевірено агентами впливу – в аеропортах не можна здавати в багаж бодай що-небудь цінне: гроші, прикраси, коштовну техніку. З багажу пасажирів крадуть майже в усьому світі. Але так зухвало і безкарно тільки в Україні. Розслідування агентів впливу.

Артем Шевченко, ведучий: Пані здавала в багаж диван, чемодан, саквояж, картину, торбину, картонку і невеличку болонку. Якби героїня відомого вірша Самуіла Маршака здавала свій багаж сьогодні в аеропорту Бориспіль, то, напевно, песик би точно долетів до місця призначення, як, власне, і картонка, і диван. А от щодо недоторканності вмісту чемодану, саквояжу, торбини і навіть картини – могли б виникнути серйозні проблеми у пасажирки.

Артем Шевченко, ведучий: За гучними бізнес-скандалами і постійними змінами керівництва у головному аеропорту країни майже не видно щоденних бід звичайних пасажирів. Їхні скарги на постійні крадіжки з багажу й привели агентів впливу у Бориспіль. Довго читати не довелося. От, скажімо, ці молоді кіпріоти прилетіли з Ларнаки, і не можуть знайти відеокамеру. «Хлопець, здається, втратив свою відеокамеру, принаймні тут її немає». - «Так, я намагаюся пересвідчитися в цьому». Подібне трапляється в багатьох аеропортах світу. В українському ж Борисполі надто часто і зазвичай безкарно. Представник авіакомпанії, скориставшись послугами, якої кіпріоти залишились без камери, розводить руками.

Сергій Куций, речник авіакомпанії «Аеросвіт»: Ми зафіксували спалах цієї проблеми десь починаючи з весни 2007-го року.

Ігор Шкіря, народний депутат, член комітету ВР з питань транспорту та зв’язку: Я думаю, что масштабы очень большие. Но они потрошат просто со страшной сильной.

Артем Шевченко, ведучий: Відчути все це на власній шкірі – це точно про нього, парламентарія Ігоря Шкірю. Майже рік тому дружина депутата недорахувалася коштовних речей у кожній з чотирьох валіз, що прилетіли з Лос-Анжелеса. Загалом на суму 14 тисяч доларів США. Коштовні речі зникали з багажу пасажирів і до цього. Але порядок уперше почали наводити лише після того, як обікрали родину парламентарія, до того ж члена комітету з транспорту. Чиновники від авіації створили міжвідомчу комісію, і почали перевірки. Результати роботи – констатація проблеми і метушня в Борисполі.

З Акту по підсумкам роботи міжвідомчої комісії з перевірки збереження багажу пасажирів в ДПМА «Бориспіль»: «Випадки крадіжок особистих речей пасажирів носять несистематичний характер, Але в них задіяні працівники різних підрозділів аеропорту. Статистичні дані про випадки втрати частини вмісту багажу не відповідають дійсності та занижені».

Артем Шевченко, ведучий: Комісія з’ясувала – крадуть здебільшого на вильоті, пасажира, в якого є, чим поживитись, інколи обирають заздалегідь, примічають ще в таксі. Потім стійка реєстрації, затим транспортерна стрічка в закритій зоні, там само перевірка на безпеку. Потім доставка до літака і, зрештою, завантаження валіз у багажний відсік. Остання ланка – черево лайнера – найслабша у ланцюгу, мертва зона. Бо саме тут немає жодних камер спостереження, вантажники один на один із валізами і з власним сумлінням.

Сергій Гомболевський, заступник директора з наземного обслуговування ДПМА «Бориспіль»: Грузчик, который работает с материальными ценностями, только он может теоретически, как бы, залезть в этот багаж.

Артем Шевченко, ведучий: Але для тих, чия робота – вантажити щодня чуже майне – аргумент єдиний: не піймав – той не кажи, що злодій. «Нет, нет». – «Точно?». – «Точно». Вони, немов дружина Цезаря, мають бути поза підозрами. Але виявилося, серед них чимало судимих, а дехто і не один раз. Про це написав ревізорам Олександр Франчук, колишній начальник служби наземного обслуговування аеропорту.

Олександр Франчук: «Желание навести порядок в службе и на предприятии в целом у руководства отсутствовало. Сделанная по моей инициативе спецпроверка показала, что около 20 грузчиков имеют судимости, у некоторых даже по две».

Артем Шевченко, ведучий: За словами Олександра Франчука, вантажники частіше лише виконавці. Точна наводка, в якій валізі що коштовне надходить від інших, тих, хто розуміється на сучасних інтроскопах. Рентгенівські апарати чітко виявляють не тільки заборонену вибухівку і зброю, але і гроші, коштовні прикраси, побутову техніку, тощо.

Ігор Шкіря, народний депутат, член комітету ВР з питань транспорту та зв’язку: Есть уже даже теневой рынок таких украденных вещей в Борисполе. А есть уже даже теневой каталожный заказ, людей – более-менее подходящих клиентов. Все, у него там есть система, как моргнуть, как его чемодан отвести в сторону. Даже нам рассказывали тогда, когда мы серьезно занимались этим вопросом, как можно, я держу сумку какую-то, ты становишься напротив камеры, закрыл обзор, эту сумку убрали, эту сумку переложили, там целая, там спрут.

Сергій Гомболевський, заступник директора з наземного обслуговування ДПМА «Бориспіль»: Багажной мафии однозначно в Борисполе нет. Это я могу утверждать. И это подтверждено комиссией, которая работала у нас год назад. Факты есть, выявляются, соответственно, в установленном порядке, согласно законодательства, человек представляется на увольнение. За последний год 2007-й это 7 человек у нас было уволено по утрате доверия. Я могу сказать, что это единичные случаи, которые имеют место.

Артем Шевченко, ведучий: Отже, семеро звільнених вантажників за рік. А заяв про крадіжки більше семи сотень за півроку. За ними вже порушено більше 170 кримінальних справ.

Микола Клименко, заступник начальника лінійного відділу МВС у ДПМА «Бориспіль»: За останні ці півроку було зареєстровано 883 повідомлення про даний факт, що в два рази більше, ніж за аналогічний період минулого року, коли складала така кількість 486 звернень.

Артем Шевченко, ведучий: Відповідатиме за зниклі речі звісно ж авіакомпанія. Це вона бере на себе зобов’язання за збереження багажу. В аеропортів зобов’язань жодних. Відтак перевізник, на підставі квитка, і відшкодовує за втрачені речі – по 20 доларів за кожний кілограм, згідно з міжнародними нормами.

Сергій Куций, речник авіакомпанії «Аеросвіт»: Летіла пасажирка з Нью-Йорка до Києва, заявила про зникнення із багажу ноутбука, персонального комп’ютера, і деяких інших речей. Пасажирка отримала 570 доларів компенсації.

Артем Шевченко, ведучий: Художниця з вадами слуху Галина Інгула вперше вибити гроші не тільки з авіакомпанії, але і з аеропорту. Їхні юристи судові засідання ігнорують. Відтак суму позову вже збільшили зі 100 до 300 тисяч гривень. Восени 2006-го картини Галини так і не доїхали до першої своєї закордонної виставки.

Галина Інгула, художниця: Коли прилетіла в Париж, там чотири картини були в чемодані, а трьох великих не знайшлося. Я дуже здивована була, і ми запитували: «Де, де мої картини?». Тато також шукав в Борисполі. І сказали, що шукаємо, шукаємо. От і все.

Артем Шевченко, ведучий: Після двох місяців пошуків і чималого скандалу у пресі полотна таки знайшли.

Наталія Заєць, адвокат Галини Інгули: Можу тільки думати, що там було намагання викрадення. Це мої такі припущення. Але деякі факти свідчать саме про це. Перше – це те, що в документи вже надали аеропорту Борисполя і авіалініям про те, що везеться цінна річ. Весь багаж до приміщення аеропорту Бориспіль був упакований. Незважаючи на це, нас заставили просто відкрити заново ці картини, їх роздивилися, потім заново запакували, і відставили в сторону.

Артем Шевченко, ведучий: Поки аеропорт Бориспіль жодного разу не сплатив достойної компенсації за поневіряння пасажирів. А відтак рецепт від крадіжок багажу лише один – все бодай більше-менш цінне брати з собою в літак, а те, що здаєте, міцніше запакувати.

Артем Шевченко, ведучий: В Україні кожен день на залізничній колії гине одна людина, а скалічених ще більше. А є село, де майже у кожному дворі є той, хто побував під потягом, адже дорога до найближчого населеного пункту – тільки залізнична колія. Хто винен?

І знову по шпалах…

Іван Питчак, мешканець села Яблуньки: Та тут кожну хату, можна сказати, кожна хата – точно труп.

Ольга Руденко, журналіст: Від райцентру Турки до села Нижня Яблунька, що у Львівській області, люди ходять залізницею ось вже 30 років. По цій ділянці ми їдемо електричкою, дощ, мряка, круті повороти. Ось тут, на цьому проміжку шляху загинуло більше півсотні людей, утричі більше стали каліками. А це єдиний спосіб дістатись до районного центру Турки: до лікарні, магазину і маршрутки. Столяр Іван Питчак повертався з роботи, не чув, як наближається потяг, і залишився без ніг.

Іван Питчак, мешканець села Яблуньки: Десь дві години лежав, нікого не було. Все, потім пішов, «швидку» визвав. До «швидкої» доїхати не можу, бо дороги нема.

Ольга Руденко, журналіст: Іван має двох дітей. Старша дівчинка ходить до школи тими самими рейками. Сім’я живе на його пенсію – тисячу гривень. Дружина показує нам фотографію з весілля – наречені ідуть до церкви колією.

Олександр Ничипоренко, машиніст: Железная дорога – это не Бродвей, и прогуваться по ней нельзя.

Ольга Руденко, журналіст: Олександр Ничипоренко 30 років водить поїзди. Навіть якщо машиніст вчасно загальмує, потяг зупиниться лише через кілометр. У кожному потязі поруч з педаллю газу є ще одна, коли її натискають, між рейками і колесами сиплеться пісок.

Олександр Ничипоренко, машиніст: Нажимает и полностью держит ее. Падает песок для того, чтобы было лучшее сцепление колеса с рельсом, уменьшить тормозной путь. Все-таки машинист надеется, что, может быть, он предотвратит, то есть, или человек вовремя сойдет.

Ольга Руденко, журналіст: Сільський цвинтар у селі Яблуньки на пагорбі над залізницею. Звідси добре видно полотно. Цей чоловік показує нам могилу сина, хлопець потрапив під електричку.

Мешканець села Нижня Яблунька: Руку нашли метров за 40. Я пішов дальше, подивився – там нога…

Ольга Руденко, журналіст: Це могили тих, хто загинув під колесами потягів. Цей хлопець повертався з весілля. Цей – щойно прийшов з армії. Чоловік звично показує могили. Люди зжилися з трагедіями на залізниці. «Ну, у школу, потім ідемо о шостій годині до хати». – «Страшно ходити?» - «Страшно трохи». – «Страшно». Близько двох десятків років владні структури не можуть затвердити проект будівництва дороги. На карті видно, річка перетинає колію у кількох місцях, ухил гори майже вертикальний. Це ускладнює не тільки будівництво, а й ухвалення рішення.

Василь Дработ, заступник голови райради села Турки Львівської області Приїжджають сюди проектанти, значить, якби можна прийняти остаточне рішення відносно будівництва тої дороги, куди вона повинна йти.

Ольга Руденко, журналіст: У Рівненській області в ніч проти 27 січня цього року сталася трагедія. На цьому місці під потягом загинули шестеро підлітків. Не тому, що йшли не там, де треба, іти більше ніде. Ще один хлопець вижив. Його мати сама вийшла до журналістів, заборонивши спілкуватися із сином.

Ольга Чарук, мати хлопця, що вижив у трагедії на Рівненщині: Мій однокласник загинув тоже, такий молодий, двадцять років. Ну, при моїй пам’яті трохи люди загибали тута. Що ж там, таким участок, що дороги немає.

Ольга Руденко, журналіст: Трагедія на Рівненщині привернула увагу до проблеми. В Україні є чимало місць, де люди день у день мусять долати залізничне полотно. За ходіння рейками закон передбачає штраф від 8 до 17 гривень. Але що робити, коли іншого шляху немає, а єдина дорога – по шпалах? Після трагедії на Рівненщині сам Президент Ющенко доручив уряду щонайбільше за півроку знайти гроші на будівництво одного кілометру дороги. Ось тут – в Яблуньках. За останні 3 роки райрада села отримали 27 тисяч гривень, на будівництво дороги потрібно 12 мільйонів. А поки «Укравтодор», його обласне управління та Львівська облдержадміністрація перекладають відповідальність одне на одного, люди і далі гинуть під потягами. Ось цей факт – єдина відповідь від «Укравтодору». Хто його автор і чий це підпис – невідомо. У тексті пояснюють – будівництво складне і належить до компетенції обласної адміністрації Львівської області. Петро Олійник на момент зйомки сюжету, голова Львівської облдержадміністрації знає, що дорогу будувати треба, але це мусить зробити «Автодор».

Петро Олійник, екс-голова Львівської облдержадміністрації: Якщо говорити по факту, це, безумовно, дорога місцевого значення, яка є в віданні Служби автомобільних доріг України і «Облавтодору».

Ольга Руденко, журналіст: Перший заступник керівника «Автодору» Львівської області Петро Шпитак довго говорив про проблему відсутності дороги.

Петро Шпичак, перший заступник начальника Державної служби автомобільних доріг у Львівській області: Складний рельєф місцевості, проходить залізнична колія…

Ольга Руденко, журналіст: На цьому шматку дороги між двома селами треба звести 6 мостів на 3 кілометри. Ціла комісія засідала і шукала рішення. Але віз і нині там. Ця дорога місцевого значення. А, отже, не є компетенцією їхнього відомства.

Петро Шпичак, перший заступник начальника Державної служби автомобільних доріг у Львівській області: Якщо будувати виключно дорогу Нижня Яблунька – Турка, вона проблему оцих рейок і загибелі, вона не змінить. Тому що трасу автомобільної дороги через населений пункт практично проложити не можна.

Ольга Руденко, журналіст: Тобто, це виходить, виключно проблема села.

Петро Шпичак, перший заступник начальника Державної служби автомобільних доріг у Львівській області: Ну, на даному етапі так.

Ольга Руденко, журналіст: Йосип Вінський, міністр транспорту та зв’язку, відповідає за всі шляхи в Україні. Згідно з дорученням Президента, він мусить знайти гроші на будівництво дороги Турка – Яблуньки. Міністра агенти впливу зустріли біля Кабміну.

Йосип Вінський, міністр транспорту та зв’язку України: Я не можу пам’ятати, по кожному кусочку дороги давати вам інформацію. Я не знаю про такий наказ Президента.

Ольга Руденко, журналіст: Хто і де шукатиме гроші на будівництво дороги Турка – Яблуньки, це не міністерська справа.

Йосип Вінський, міністр транспорту та зв’язку України: Якщо це місцева дорога, чому ви за неї мене питаєте? Цим займається місцева Влада, а не міністр.

Ольга Руденко, журналіст: Коли буде дорога – не знає ніхто. А найближчим часом ходити залізницею стане зручніше, по нових шпалах.

Артем Шевченко, ведучий: Ви дивитесь програму журналістських розслідувань «Агенти впливу», і далі в ній: на роботу водієм маршрутки – провокація агентів впливу; хворий без папірчика – покійник: чому медична документація довго не живе? Відповідальні за життя мільйонів, вони живуть в умовах гірших, ніж у в’язниці – водії маршрутних таксі. Чи правда, що сплять вони по чотири години на добу, що не знають правил Дорожнього руху? Чи правда, що взагалі їздять без прав? Про тих, хто щодня відповідає за наші життя – пасажирка Олена Солодовникова.

Сюжет: «О, я буду поп-звездой. Е-мое, что мне теперь делать? Я съехал, что мне..?». – «Сядешь в тюрьму, что тебе делать. Я тебя посажу. Сидеть будешь как миленький, понятно».

Олена Солодовнікова, журналіст: Ця історія сталася у Луганську. У кожного з героїв – водія та пасажирки маршрутки – своя правда. На зупинці шофер висадив дитину, а маму не випускав. Її пенсійне посвідчення викликало сумнів у водія.

Олександр Синицький, водій маршрутки: Вот она вот так предъявляет удостоверение, и дитя вперед толкает, дитя вперед толкает. Вот она. Я говорю – пожалуйста, в открытом виде, в доступной форме.

Світлана Єфремова, поживач: Он меня схватил за волосы, и ударил об вот это возвышение возле водителя. И вот так прижал за волосы, держал, и прижал. И я, вот, полулежа, в таком состоянии лежала, пока не перекинула ему деньги.

Олександр Синицький, водій маршрутки: «Да откроешь ты дверь в конце концов или нет?». Подскакивает, эту кормушку мне вот так вот берет, и полетела, все.

Олена Солодовнікова, журналіст: Після цього жінка вийшла. У дитини за час відсутності мами почався напад бронхіальної астми.

Світлана Єфремова, поживач: И она задыхалась, и уже, синюшная, у нее синие ручки были, личико синело.

Олена Солодовнікова, журналіст: Олександр Синицький досі працює водієм маршрутки у Луганську. За таке тут не виганяють, нікому працювати. Всі професійні водії давно перебралися у Київ. У столиці працевлаштуватися водієм маршрутки не складно. Експеримент агентів впливу – наш асистент з першої ж спроби отримав пропозицію сісти за кермо.

Зйомка прихованою камерою: «Давайте попробуємо, що з цього получиться. Як раз я хотів одного тут брать, ну, раз ви прийшли… Я дивлюсь, що ви така людина, хороша…».

Олена Солодовнікова, журналіст: Але за пияцтво одразу виганяє.

Зйомка прихованою камерою: «Як машину поставив, так бутилку з горла, гуль-гуль-гуль, і все. А на завтра що ж воно?».

Олена Солодовнікова, журналіст: Хоча звільнив не тому, що водій пив, а тому що збив людину.

Зйомка прихованою камерою: «Хоч він не винуватий, але треба ж ментам усім платить…». – «Ну, да». – «До сих пір він мені обіцяє ще отдать долги. Ще й долги не оддав… Його вже терпіть я просто не можу, як людину».

Олена Солодовнікова, журналіст: Наш агент майже порозумівся з шефом. Утім на роботу ми не згодилися, оскільки працедавець не забезпечує житлом. Водії підказали нам звернутися до іншої фірми, вона має гуртожиток. Ці двоє чоловіків прийшли сюди шукати роботу. На двох – двадцять років стажу. Останнім часом працедавці доручають їм вчити молодь. Працювати на автобусах приїздять здебільшого з сіл без досвіду роботи.

Михайло Тимчук, водій маршрутки: «Що я можу сказати, тут дурдом просто, да і все. Просто тут не считають водітелей за людину вообще. Як за бидло якесь приймать нас, честно говоря».

Олена Солодовнікова, журналіст: Валерій та Михайло себе вважають професіоналами.

Михайло Тимчук, водій маршрутки: Каже, понаїжджали сюди колхозники, здесь і руководите. Я їм сказав – если бы не эти колхозники, вы бы давно на волах бы ездили здесь.

Олена Солодовнікова, журналіст: Киян серед водіїв маршруток у столиці немає. Графік занадто суворий.

Михайло Тимчук, водій маршрутки: Там в одинадцять лягаємо, поки повкладаємося, поки що, в чотири встав, очі продер, почистив зуби, побрився та й погнав. Ну, і все, це вся наша жизнь.

Олена Солодовнікова, журналіст: А мешкають водії-некияни здебільшого на околицях столиці, постійний сморід, розкидані коло узбіччя квитки. Ось такі пляшки з-під горілки можна знайти в кількох кроках від гуртожитку маршруточників. Побачивши камеру, вахтер зачиняє двері на всі замки. За 40 хвилин з’являється керівництво. Головний інженер автобази №1 про гуртожиток маршруточників нічого не чув.

Головний інженер автобаси №1: У нас общежития, как такового, нету. Есть только стоянка для автобусов. Поэтому…

Олена Солодовнікова, журналіст: Нет общежития?

Головний інженер автобаси №1: Нету.

Олена Солодовнікова, журналіст: Дізнавшись про тему розмови, чоловік тікає, відмовляючись назвати своє ім’я. у цей час наш агент заходить до гуртожитку, якого немає. Вахтер люб’язно показує дорогу.

Зйомка прихованою камерою: Пройдешь справа за туалетом, там нары… Ты в тюрьме был? Это тюрьма. Только в тюрьме, там окна зарешечены, а там окон нет!

Олена Солодовнікова, журналіст: Сміття на підлозі та дерев’яна лавка замість дивану. У таких умовах відпочивають водії, які щодня відповідають за життя пасажирів. Ця кімната більше схожа на казарму з нарами. Ліжка порожні. Всі на заробітках. Тут теж живуть водії маршруток – чисто, прибрані ліжка. Це тюрма. А саме колонія для водіїв-правопорушників у Київській області. Леонід Киричук збив на смерть пенсіонера. За чашкою чаю зізнається, вважає себе невинним.

Леонід Керичук, засуджений водій маршрутки: Мер города не освечает город. Город не освещается. Кто виновен? Мер города. Разве на мера города можно что-то подавать?

Олена Солодовнікова, журналіст: Слідство тривало два роки. За цей час Леонід встиг перебратися з Житомира у Київ, і знову попрацювати водієм автобусу.

Леонід Керичук, засуджений водій маршрутки: Следователь мне дал права. Меня не считали, что я настолько виновен, и что мог сидеть в тюрьме.

Олена Солодовнікова, журналіст: Але права у чоловіка забрали.

Леонід Керичук, засуджений водій маршрутки: Ну, все, попался я.

Олена Солодовнікова, журналіст: Тепер екс-маршруточник чистить сніг. Відбувши свій чотирирічний термін ув’язнення, Леонід Киричук планує передати майстерність синові. Той, за прикладом батька, теж хоче водити мікроавтобус.

Світлана Єфремова, поживач: Я вижу, плохо вас в психбольнице проверяют, таких неуравновешенных, и пускают в автобусы людей развозить.

Олександр Синицький, водій маршрутки: Да не хочу я даже комментировать, сколько можно делать, это самое… Я вам одно. Я каждые два года прохожу психиатрическую экспертизу. Проходит ли она – спросите у нее.

Олена Солодовнікова, журналіст: Через скандал Олександр Синицький вирішив закінчити робочий день. Він висаджує пасажирів.

Пасажир маршрутки. Что Вы начинаете выпендриваться тут? Ну, и пусть снимают.

Олександр Синицький, водій маршрутки: Покиньте, пожалуйста, автобус. Я в таком состоянии не могу работать.

Олена Солодовнікова, журналіст: Водій здає маршрутний лист диспетчеру і порожню касу. Світлана Єфремова хоче отримати за моральну шкоду 20 тисяч гривень. Якщо суд визнає Олександра Синицького винним, він сплатить цю суму за 50 років. За місяць водій офіційно заробляє 400 гривень.

Артем Шевченко, ведучий: Знищити первинну медичну документацію – це перше, що зробить лікар, аби уникнути юридичної відповідальності за власну помилку. Запитати про вашу попередню медичну книжку – це останнє, що зроблять у поліклініці, де ви стаєте на облік, за гроші, звісно. Чим ви хворіли раніше; що вам можна колоти, а що в жодному разі не можна – це виключно клопіт самого хворого. В країні система контролю та збереження медичної документації практично розвалена. До чого це призводить, і хто за це відповідає, з’ясовували агенти впливу.

Олександр Акименко, журналіст: Максима два місяці лікували від паразитів, а він помирав від раку. Це фото хлопчика річної давнини, а це – свіжі фотографії. Сам Максим зараз на лікування у Сінгапурі. Медична картка дитини, діагноз медик не записала. Але лікувала від лямбліозу – паразитів у печінці. Ось рецепти без підпису та печатки.

Андрій Романик, тато хворого хлопчика: При хотьбі трохи тягне за собою ніжку так. І худає, худає, худає, поблід, апетит загубив.

Олександр Акименко, журналіст: Батьки відвезли дитину на ультразвукове обстеження у Львів, результат – рак на останній, четвертій стадії. Покарати лікаря – шанси мізерні. Жодного документа про хибний діагноз немає. Немає і підпису медика на паперах. Чому? Наші журналісти вирішили розшукати і з’ясувати у неї самої. Агенти впливу у Дрогобичі. Це інфекційне відділення дитячої лікарні, де лікували Максима Романика від паразитів. Медики, побачивши камеру, ховаються.

Сюжет: «Я би хотіла знайти зав відділення інфекційного». – «Вона буде о третій годині». – «Скажіть, будь ласка, а з Зоряною Григорівною я можу поговорити?». – «Немає, буде о третій годині».

Олександр Акименко, журналіст: На одному з рецептів лікар залишила номер свого мобільного. Так нам вдалося поспілкуватися з нею телефоном. Пацієнта Максима Романика вона не пам’ятає. Але попри це говорить – мама хлопчика медичну картку на прийом з собою не приносила.

Телефонна розмова з лікарем: «Скажіть, будь ласка, чому ніякого запису немає у карті?». – «А в яку карту, якщо вони прийшли, то, видно, карточки не було». – «Як не було, ну, мама ж приносила картку Вам». – «Якби вона приносила, то було б записано».

Олександр Акименко, журналіст: У розмові лікар прохопилася, вона у приміщенні. То ж від питань журналістів жінка просто ховалася.

Віктор Сердюк, віце-президент Ради захисту прав пацієнтів: Медична документація – це документ, який використовується для дуже багатьох цілей. Найважливіше – це в документації повинно фіксуватися все, що відбувається з людиною, яка звернулась за медичною допомогою.

Олександр Акименко, журналіст: Віктор Сердюк пояснює, недбалість у медичній документації вигідна лікарям.

Віктор Сердюк, віце-президент Ради захисту прав пацієнтів: Друга функція – це якщо щось відбувається негативне, якась медична шкода, то тоді теж ця медична документація служить для того в ідеалі, на заході, це, не знаю, як чорний ящик у літаку, да. Для того, щоб розшифрувати і зрозуміти, де виник збій, чому це відбулося.

Олександр Акименко, журналіст: Системи контролю за медичними документами в Україні немає. За відсутність медичної картки, за те, що там записано, жоден український лікар відповідальності не несе. Агенти впливу вирішили перевірити, наскільки відповідально ставляться до медичної документації у київських поліклініках. Для цього ми і прийшли в одну із них. Я прописаний у іншому місті, але живу і працюю у Києві. Тож і лікуватися хочу тут.

Зйомка прихованою камерою: «Вам комфортно и удобно будет только в одном случае». – «В якому?». – «Однократный внесок – 200 гривен. Мы заводим официальную карточку, и делаем Вас как бы нашим постоянным жителем». – «Ну, тобто, начебто я тут прописаний?». – «Да-да-да. Это будет именно так». – «Мене цікавить, чи будете ви робити запит, чи будете ви взнавати, там, попередньо, чим я хворів?». – «Безусловно нет, это сто процентов». – «Не будете?». – «Если Вы сами принесете, мы, конечно, туда вклеим. А заниматься этим, ну, что Вы. Кто же этим занимается? Нет, конечно».

Олександр Акименко, журналіст: Ось так виглядала історія хвороби 60 років тому, коли вимоги до документації були вищими. Ось це документальний звіт пересадки нирки.

Вадим Шипулін, директор Музею медицини: Я думаю, що років не 60, ну, і 60, іще, там, 30 або 20 тому існував більш жорсткий контроль за системою і веденням історії хвороб.

Рафік Камалов, виконавчий директор Асоціації стоматологів України: Для того, щоб зафіксувати стан, який є на сьогоднішній день, це спеціальний, це спеціалізований для стоматологів фотоапарат. Коштує він десь тисячу євро.

Олександр Акименко, журналіст: Стоматолог Рафік Камалов таким фотоапаратом фіксує всі свої дії. Ось фотоісторія лікування зубів зі всіма змінами. Рафік Камалов запровадив введення електронної бази даних у своїй лікарні. А у цій клініці вперше в Україні в операційній поставили камеру спостереження або ж чорну скриньку. Її аналог є у всіх літаках. Знімальна група на операції, працюють дві камери. Одна з них – у череві пацієнта, друга – під стелею фіксує всі дії лікарів. Окремо мікрофон записує звук. Операція закінчилася успішно. Її запис у цифровому варіанті зберігається у лікарні. Хірурги за таку об’єктивну документацію.

Микола Мендель, хірург: Всегда можно, это вопрос о защите хирурга в таких ситуациях, от той же страховой компании или от администрации. Или наоборот.

Олександр Акименко, журналіст: А поки тато Максима Романика розмовляє з сином по мобільному. Батьки живуть одним – аби дитина повернулася додому здоровою.

Андрій Романик, тато хворого хлопчика: «Ти вже пробудився, вже встав, мама тебе розбудила?». – «Так». – «Так? Ясненько. Як тоді спалося?». – «Добре».

Артем Шевченко, ведучий: Це всі розслідування агентів впливу на сьогодні. Зустрінемось за тиждень. І комусь дуже не пощастить, коли ми виведемо їх на чисту воду. Знайдемо вихід разом. До зустрічі.

Стенограма підготовлена компанією Sourcer.