Узявши під тотальний контроль російські електронні ЗМІ, Володимир Путін продемонстрував цілому світові, що таке телевізійний тоталітаризм і як можна ефективно керувати народом (і не лише своїм), показуючи йому телекартинки. Російські телеканали повністю «прострілюють» всю територію України. Тому в українській політиці з’явилося чимало діячів, які сприймають іноземного президента як ідеал і зразок для наслідування. Є такі, які кажуть: «Україні потрібен свій Путін», деякі пропонують себе на цю роль, декому обіцяють політичну кар’єру «українського Путіна». Цих розмов побільшало напередодні президентських «виборів» у Російській Федерації, де фактичний монарх «всєя Русі» мав передати свої повноваження політичному спадкоємцеві Дмитру Медвєдєву.

 

Два минулі місяці телебачення Росії розповідало про шалені успіхи президентської адміністрації за останні вісім років. Опонентів практично не було чути. Тим часом про реальні здобутки Володимира Путіна чимало цікавого розповіли представники російської опозиції, зокрема колишній перший віце-прем’єр уряду Росії Борис Нємцов і колишній заступник міністра енергетики Російської Федерації Володимир Мілов. Вони підготували доповідь про реальні «досягнення» чекіста Володимира Путіна на посаді президента. Російські опозиціонери стверджують, що незважаючи на суперсприятливу для Росії світову економічну кон’юнктуру, країна не дочекалася жодної реформи: пенсійної, медичної, освітньої, військової, житлово-комунального господарства, економічної тощо. Такої шаленої корупції, як за Путіна, Росія не мала ніколи.

 

Дещо таки було зроблено на початку президентства Путіна щодо перетворювань у податковій і земельній сферах. Але доволі швидко Путін продемонстрував свої пріоритети: повернення радянського гімну, розгром незалежної телевізії, скасування де-факто російського федералізму тощо. Стало зрозуміло, що Путін уважає ідеалом державу, загибель якої він визначив як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття», – себто СРСР.

 

Єдина реформа, котру Путін абсолютно послідовно здійснив, – це розбудова так званої вертикалі влади – система безконтрольного панування лідера та його найближчого оточення над країною, авторитаризм із явним присмаком тоталітарності.

 

Колишні республіки СРСР відчули на собі ці особливості російської «демократії» а-ля Путін у формі підтримки Москвою сепаратистських рухів на їхніх теренах, у формі брутального втручання у внутрішні справи і намагання поставити керувати сусідами «своїх людей», у формі енергетичного шантажу тощо. Путін примудрився в зовнішній політиці майже впритул наблизитися до нової холодної війни проти Заходу, посварився практично з усіма сусідніми країнами, навіть із білорусами, яким «Газпром» перекривав газ у 20-градусні морози, вимагаючи повністю віддати Кремлю газотранспортну систему Білорусі та приєднатися до Росії на правах Смоленської області.

 

У той час, коли державна пропаганда доводить росіянам, що живуть вони чудово, а житимуть іще краще (взагалі нинішня російська пропаганда дедалі більше нагадує брежнєвську), у світовому рейтингу корумпованості Росія посіла 143-тє місце, де її оточують такі країни, як Гамбія, Того, Ангола, Гвінея-Бісау, Індонезія. Україна, між іншим, на 118-му, а Грузія, котру Москва постійно піддає нищівній критиці, з її не найкращими, ще радянськими традиціями корупції, завдяки діям енергійного Михаїла Саакашвілі посідає в цьому рейтингу 79-ту позицію.

 

Але зверніть увагу на російській «поступ» – за Єльцина Росія посідала за цим рейтингом 82-е місце! Але тоді в Росії ще була вільна преса і вона могла інформувати суспільство про всі неподобства. А тепер величезні шматки державної власності тихо передаються у приватні руки практично безплатно чи за суто символічні гроші. Ті «щасливі» не є «людьми з вулиці», вони належать до вузького кола путінської еліти.

 

На Путіна працювала величезна медіа-імперія у вигляді десятків найбільш рейтингових телекомпаній, газет і радіостанцій. Саме вони створювали ту віртуальну реальність, що стала нині російською національною ідеологією.

 

Колись «дружбан» вождя Роман Абрамович придбав контроль над нафтовою компанією «Сибнефть» за $100 млн, а тепер російська держава перекупила її у пана Абрамовича за 13,7 мільярда доларів. Такі шалені прибутки на рівному місці не можуть наснитися жодному американському чи європейському бізнесменові. Можна поспівчувати російському народові, його грабують відкрито і цинічно. Чимало сумнівних бізнес-акцій відбулося за допомоги «Газпрому» саме тоді, коли раду директорів цього монстра очолював Дмитро Медвєдєв. Чи не тому деякі політологи в Росії змагаються у визначенні особистих статків президента Путіна – 20, 30 і більше мільярдів доларів?

 

Зрозуміло, чому час від часу доводиться влаштовувати «наїзди» на Україну, Грузію, Естонію чи Польщу: треба ж «патріотичними» емоціями відволікати увагу росіян від того, що коїться в їхній країні. А відбуваються речі доволі неприємні, як для самої Росії, так і для сусідніх держав. Як стверджують Нємцов і Мілов, «авторитарно-кримінальний режим, що сформувався в Росії за роки правління Володимира Путіна, загрожує майбутньому нашої країни». У Росії вже давно, принаймні останні 8 років, побутує вираз «басманне правосуддя», мається на увазі Басманний суд міста Москви, де ухвалюються рішення в інтересах влади, але це стосується цілої системи судочинства в цій країні, де суди перебувають під цілковитим контролем виконавчої влади.

 

А як же проявив себе Володимир Путін на посаді Верховного Головнокомандувача російської армії? За вісім років його перебування на цій посаді для військово-повітряних сил РФ було придбано аж 3 (три!) бойові літаки, а для танкових військ – аж 60 танків. Якби стільки придбала для свого війська балканська республіка Македонія, то це було б непогано, але для великої держави це щось абсолютно жалюгідне…

 

Російські літературні класики нарікали на дві основні російські проблеми: на дурнів і погані дороги. За період президентства Путіна протяжність доріг із твердим покриттям скоротилася приблизно на 50 тисяч кілометрів, переважно через деградацію і руйнування автомагістралей. Навіть у деяких країнах Африки стан доріг є значно кращим, ніж у Росії. Загальна довжина доріг у маленькій Фінляндії більша від усіх доріг Росії! Від Москви до Новоросійська на Чорному морі треба їхати на авто дві доби, в Європі таку відстань долають за 15 годин. Уряд побоюється давати гроші на будівництво доріг, бо ці кошти здебільшого розкрадають.

 

У країні провалилися спроби проведення пенсійної реформи. Зростає дефіцит Пенсійного фонду. За прогнозами в 2015–2020 роках очікується цілковитий розвал російської пенсійної системи. Зате чудово почуваються чиновники і чекісти: якщо в 2000 році на їхнє утримання витрачалося 4 мільярди доларів, то в 2008 році на це буде витрачено 39 мільярдів доларів, себто втричі більше, ніж на всі широко розрекламовані «національні проекти» разом! Тому результати, зокрема, «національного проекту» «Здоров’я» такі, що критики режиму, спираючись на думку пересічних росіян, стверджують: медичне обслуговування в Росії – або гидкої якості, або дуже дороге. А всупереч рекламі так званого єдиного державного іспиту в освіті (нав’язаного й Україні «зачарованим на Схід» соціалістом Ніколаєнком), його результати кепські. Він не зміг викорінити репетиторство і хабарі, ба навпаки, призвів лише до подорожчання «послуг»: пересічна сума хабара за вступ до московських вузів коливається від 5-ти до 10 тисяч доларів. У Москві, щоб влаштувати дитину до дитячого садочку, треба дати хабара у сумі кількох тисяч доларів.

 

Такий же провал у сільському господарстві. В АПК темпи зростання найнижчі в СНД – лише 2% на рік. Загалом по Росії частка імпортних харчів становить 45%, а в мегаполісах – до 70%. Росія, як і за часів СРСР, нездатна себе прогодувати.

 

Критики режиму заперечують заяви офіційної пропаганди, що, мовляв, путінську Росію почали більше шанувати у світі. Вони стверджують: «Нас стали не шанувати, а боятися, як побоюються людей із неврівноваженою психікою. Нас перестають сприймати як зважених, раціональних і тверезих партнерів». Проте ця (і подібна до неї) критика влади поширюється лише в інтернеті, пересічний громадянин країни її не чує.

 

... Дуже цікаво, який рейтинг мав би в Росії Володимир Володимирович Путін без тотального контролю над телевізором кожного пересічного росіянина?