Атака Міністерства культури і туризму України на прохідну, попри участь у ній «любого друга» Жерара Депардьє та Алена Делона, який свого часу відвідав Київ на особисте запрошення пана Роднянського, французьку комедійну франшизу з циклу про Астерікса, не захлинулася. Все відбувається за правилами, виписаними у військовому підручнику з тактики. Стрімко промацавши оборону противника (дистрибуторів та кінопрокатників) і виявивши слабкі місця (ігнорування української мови), Мінкульт значно просунувся вперед, закріпився на захоплених позиціях і розпочав, як водиться в таких випадках, позиційну війну.

 

Будь-яка війна передбачає регулярні зведення з театру бойових дій. Журналісти просто не мають права ігнорувати актуальну тему. Тому лише протягом минулого тижня проблеми розвитку українського кіно та комфортного існування іноземного кіно в Україні обговорювали мало не щодня. Зокрема, на телеканалах із порівняно невисоким (поки що?) рейтингом: КРТ, УТР, «Культура», «24» тощо. Логічним продовженням цієї теми слід вважати круглий стіл «Кіновиробництво в Україні: індустрія чи кустарництво», організований газетою «Хрещатик» та тижневиком «Українська столиця» і проведений 19 лютого в приміщенні столичної мерії.

 

Відверта провокаційність теми та суперечливість у формулюванні питань, винесених на обговорення, мали на меті спричинити коли не чублення учасників та гостей, то, принаймні, гарячу дискусію. На подив модератора Дениса Жаркіх, нічого подібного не відбулося. На мою думку, все пройшло спокійно, бо не було серйозного приводу ламати списи. Ось запитання, типові відповіді та коментарі вашого автора в порядку їх надходження.

 

На думку Андрія Різоля, генерального продюсера «Кінофоруму України» та «Кіноринку Молодість», значно пожвавить процес прийняття закону про меценатство. Хоча узаконене меценатство (положення якого дозволяють тому, хто вважається меценатом, сплачувати податки за спрощеною системою і взагалі може з вигодою для себе гратися з податківцями) пожвавить будь-яку культурну царину. Так само пан Різоль досі не може послатися на жоден документ, який би чітко визначав «національний кінопродукт». Тобто, українське кіно – це: зняте в Україні українською мовою про Україну; фільм іншої країни-виробника, знятий режисером українського походження з Богданом Ступкою у ролі другого плану; стрічка, створена за українські гроші, але – іноземним режисером тощо.

 

Генеральний директор «Асоціації продюсерів України» Марина Лопатьонок додала: треба вирішити масу технологічних та бюрократичних проблем. Зокрема, плівка проявляється за межами України. Для того, аби перевозити її через кордон, мито, причому досить серйозне, треба сплачувати двічі (!). Саме тому, доповнив колегу президент «Асоціації продюсерів України» Олексій Сєрков, робити кіно в Україні поки що нікому не вигідно. Податки на додану вартість у даній ситуації лише роблять неможливим створення повноцінної індустрії.

 

Представник «Української медійної групи» Олег Валуйсков зазначив: прив’язка до Росії, як тематична, так і фінансова, лише гальмує розвиток українського кіно. Раз ми на цьому етапі не можемо дати собі раду самостійно, логічніше повернутися в бік Європи. Оскільки кіно – це, як не крути, дієвий інструмент впливу на масову свідомість. Кіно формує певні правила та моделі поведінки. Пропагує і насаджує певні цінності. А європейські цінності українцям ближчі. Сценарист, режисер і кінопродюсер Віктор Веретенников вкотре поскаржився: українське кіно з українськими цінностями в Україні продати неможливо.

 

Чого я не почув? Так, кіноіндустрія в Україні справді є і поволі розвивається. Але це насамперед кінопрокат іноземних фільмів. Відкриття мережі сучасних кінотеатрів, розвиток технічної бази, надання послуг та забезпечення зйомок для іноземних виробників, – словом, усе що завгодно, крім створення власного кінопродукту. Виробництво телевізійного кіно (серіали і телемуві) більш-менш налагоджено. Зі стрічками для комерційного прокату – біда.

 

У нас просто немає свого асортименту. Національного, космополітичного – без різниці, ніякого нема. Якщо ми як нація запрограмовані на високе мистецьке поетичне кіно – де нові зразки, хоча б погані? Якщо хочемо, як у більшості країн, де роблять кіно, ставити на широкого глядача – де нові зразки блокбастерів, хоча б бездарних?

 

Перший заступник голови Національної ради Ігор Курус наприкінці січня цього року висловив сподівання, що 2008 рік буде переломним для української кіноіндустрії. Зокрема, за його словами, уряд знайде кошти для збільшення виробництва вітчизняного кіно. Голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль регулярно звітує, в тому числі пресі, про успішне освоєння коштів, виділених із бюджету на виробництво кіно. Гаразд, нехай частина йде на потреби молодих кіношників, на створення короткометражок та документалки. Це – святе. Проте на папері і в звітах у нас щороку знімається бюджетним коштом і декілька повнометражних стрічок. Де вони? Де їхній перелік? Чому вони не йдуть у кінотеатрах?

 

Я не певен, що хочу дивитися це кіно – сумніваюся в його мистецькій якості та ринковій вартості. Гаразд, не все воно мусить бути комерційне. Хоча той таки Ігор Курус також сподівається, що, крім «високого» кіно, яке виставляється на міжнародних кінофорумах, але не доходить до масового глядача, буде створено і певну інфраструктуру для виробництва популярного кіно. Добре, але чим ми представлені на згаданих міжнародних кінофорумах, якщо бюджетні кошти не лише успішно освоюються, а іноді навіть економляться? Лише короткометражками з маленьким спонсорським бюджетом…

 

Якщо сильний та впливовий Мінкульт зміг заборонити комерційним структурам показ іноземних блокбастерів, не дубльованих українською, то він може піти далі. А саме – якимось чином зобов’язати кінотеатри по вікендах у зручний для масового глядача час хоча б на одному сеансі показувати «легендарне» кіно, створене бюджетним коштом. Навіть продавати квитки за півціни. Натомість забезпечити належну рекламу. Прокатникам, які займатимуться таким кіно, треба пообіцяти певні пільги. Тут ідеться не про спробу повернути кошти в бюджет за рахунок прокату, як це було в СРСР. Тут інше – моніторинг кінопродукту, на який витрачаються бюджетні, а отже – наші з вами кошти. Нехай за це кіно спробує проголосувати глядач. 

 

Компетентні люди висловилися майже однозначно: процес потрібний, але почали його зарано і не тими методами. «Зі своєю донькою вдома я принципово говорю українською, і це – мій внесок в українізацію», – сказав Андрій Різоль. Поки що українська мова, на жаль, не вийшла за межі родинних кіл і не стала мовою бізнесу, в даному випадку – кінобізнесу.

 

Олег Валуйсков висловив зовсім несподіване побажання: «Всі фільми, що знімаються в Україні, повинні озвучуватися українською без жодних державних дотацій. І для внутрішніх показів треба використовувати україномовні версії. Але – натомість держава повинна фінансувати озвучку російською, англійською чи будь-якої іншою мовою. Таким чином, саме держава буде зацікавлена в просуванні національного кінопродукту за межі України». До того ж, зазначив пан Валуйсков – і з ним погоджуються абсолютно всі, український переклад, який маємо нині, – слабенький. Більше технічний, ніж мистецький.

 

Додати можна лише одне: українізація українського кіно – це не Гомер Сімпсон чи Астерікс, які з різною долею успіху говорять мовою батька Тараса. Насамперед треба почати створювати продукт для внутрішнього користування. Серіали, телевізійні фільми чи велике прокатне кіно, зроблені в сучасній Україні, про сучасну нам Україну, її проблеми, звичаї, радості, біди не розповідають. Ми не ставимо себе на місце цих героїв. Останнім героєм нашого часу був, як не дивно звучить, Буржуй із серіалу про Буржуя. І зараз прозвучить крамольна річ: кіно про сучасну нам Україну та з українським контекстом не конче мусить бути україномовним. Принаймні, на перших етапах.

 

«Повинен бути український смак!» – заявив Віктор Веретенников. На що хтось із присутніх запитав: «А чи є єврейський смак?». «Вкладайте в кіно бабло – смак з’явиться!», – кинув гасло один із присутніх журналістів. «Я знаю людей, в яких повно бабла, але смаку жодного!», – включився Денис Жарких.

 

На думку Олексія Сєркова, зі смаком проблеми, бо немає сучасної кіношколи. Олег Валуйсков додав: «Смак виробника оцінюють глядачі. Вони ж формують смаки, ставлять до них певні вимоги. У нас дуже мало кінотеатрів, особливо на периферії. Люди за межами Києва та міст-мільйонерів давно перестали ходити в кіно. А значить, не можуть висувати якісь смакові вимоги».

 

До цього слід лише додати, що смак – він або є, або його нема. Проте для формування смаку мусить бути основа. Шанувальники якісних бойовиків і навіть противники попси погодяться, що фільми про «Міцного горішка», особливо перший та четвертий – це гарний смак. Прихильники некомерційного кіно та відвертого артхаусу не дадуть збрехати: «Повернення» Педро Альмадовара, «13» Гели Баблуані, «День без мексиканця» Серхіо Арау чи «Острів» Павла Лунгіна – гарний смак. Але навіть ті, хто перебуває в конфронтації з українським поетичним кіно (ваш автор належить до таких), визнають: «Тіні забутих предків» Параджанова не лише класика, а й бездоганний смак. І «Мамай» Олеся Саніна – теж приклад хорошого смаку, а не бездарного та бездумного наслідування традицій.

 

Натомість пафосні, хоча й ідеологічно правильні фільми про козаків, гетьманів, вояків УПА чи помаранчево-біло-блакитне протистояння – поганий приклад українізації, демонстрація відсутності смаку та гальмо, яке жодним чином не пожвавить розвиток кіноіндустрії.