За останні десять років я переконався, що в Україні можна не дивитися на календар і не займатися фенологією. Маємо чітку й однозначну прикмету того, що незабаром – весна. А саме: ЗМІ, й електронні, і друковані, знову почали говорити про Шевченківську премію.

 

І хоч би говорили щось оригінальне – так ні, 90% текстів, виголошених і надрукованих, зводяться до того, що, мовляв, ніхто не знає ані претендентів на премію, ані її лауреатів. У кращому разі ці люди вперше й востаннє майнуть на екранах телевізорів, одержуючи свої нагороди, – і зникнуть у сірій українській реальності, не потрібні народові й невідомі йому...

 

Не сперечатимусь стосовно персоналій, висунутих на премію цього чи минулого року, – адже там є не так мало персонажів справді публічних, широко відомих не лише ясночолим інтелектуалам, а й широкому загалові. Не стану писати й інше, не менш банальне, але від того не менш справедливе – немає чого розводитися на теми мистецтва, якщо ти від нього далекий, наче слон від Антарктиди, і це твоє власне лихо, якщо ти не стежиш за процесами в українській культурі. Йдеться про інше, чого так само хронічно не бачать ані автори згаданих сентенцій, ані редактори й менеджери відповідних ЗМІ. А саме – кафкіансько-йонесківсько-беккетівського абсурду, що звучить з екранів телевізорів і друкується на шпальтах газет.

 

Справді, засоби масової інформації гнівно розповідають, що масова аудиторія не має про щось важливе, значуще для країни жодної інформації! перепрошую, тоді це не засоби масової інформації, а щось зовсім інше...

 

Звичайно, я розумію, що транслювати «Кадетів-1,2,3» разом із «Нянями» та «Льодовиковими періодами» чи до нестями обговорювати знамениту вже систему «ляпас плюс копняк» – значно простіше, ніж говорити про щось серйозне. Підкреслюю: серйозне, а зовсім не нудне! Чи ми переобтяжені серйозним? Чи ми вже не здатні його сприйняти? Думаю, що здатні, принаймні, значна частина громадян. А якщо хтось не здатен, то слід його вчити таким речам, бо суспільні наслідки загальної дебілізації за схемою «пиво-футбол-гречка-на вибори» важко уявити навіть тим, хто прагне такого «щастя» народові, виходячи зі своїх бізнесово-політичних інтересів. Тому я наполягаю на своїй тезі: ті ЗМІ, які щедро розповідають, що номінантів та лауреатів Шевченківської премії ніхто не знає, або є засобами масової дезінформації, або їх очолюють і в них працюють геть тупі люди.

 

Бо ж місія ЗМІ і полягає в тому, щоб дати загалові можливість знати... І не лише про претендентів на премію, а і про все інше, включно із такими явищами, як багатолітня різанина в Судані чи «ацетоновий синдром» у дітей України (та це вже інша тема, хоча й дотична до попередньої...).

 

Так от: чому, цікаво, нікому не спало на думку – навіть із тих, хто не дуже любить Тараса Шевченка та Національну премію його імені – не дати бій на території свого «супротивника» і за певними професійними правилами, тобто досконально розібравши твори, висунуті на премію, і довівши наочно й переконливо, що всі вони (чи майже всі) нічого не варті? Бо без такого аналізу всі розмови про те, що, мовляв, народ не знає цих поетів, прозаїків, художників чи режисерів, варті совкового: «Пастернака не читали, але суворо засуджуємо!» Власне, це злоба плебсу (часом із вищою освітою, часом навіть із ученим ступенем) на тих, хто розумніший, чесніший та успішніший. І від того, що «не читали, але суворо засуджуємо» звучатиме на популярному телеканалі, воно не стане менш хамськи-плебейським.

 

А тому повторюю ще раз свою пропозицію для тих, хто не хоче бути героєм п‘єси абсурду або торжествуючим хамом: чому б не створити у певних ЗМІ, бажано як друкованих («Літературну Україну» не рахуємо), так і електронних такі собі майданчики (чи, для любителів військової термінології, полігони) для презентації та обговорення творів, висунутих на Шевченківську премію? З тим, аби нещадно (але професійно і без «антихохляцього» хамства) промацати всі ці твори, розібрати їх по цеглинці, роздивитися у лупу всі їхні чесноти та вади? Щоби суспільство знало, які вони насправді – ці українські митці і чого насправді варта найвища мистецька нагорода країни? Щоби на черговій «Свободі слова» не розводити нескінченні теревені політиків про головне (для них, звісно) – про владу, і тільки про неї, кохану, – а щоби на всю країну дати трибуну фаховим мистецтвознавцям, поетам, інтелектуалам «широкого профілю», діячам театру та кіно? Та ще й так повівши розмову, аби вона не збивалася на різноманітні плачі за державними субсидіями чи на розбірки між групами письменників, аби була вона змістовною і гострою?

 

Боюся, втім, що це тільки чергова утопія, не більше. Бо ж Україна – то не Франція і не Польща, де інтелектуалам слово дають і до них дослухаються. І навіть не Росія, в якій, за всієї обмеженості політичною цензурою поля дискусій, цілком професійні розмови про художню якість того чи іншого твору можна почути не лише на телеканалі «Культура», чи не так? А відтак я певен, що і наступного року, і позанаступного наближення весни можна буде відзначати за непомильною прикметою: у ЗМІ знову заговорили про те, що лауреатів Шевченківської премії ніхто не знає і не знатиме...