Сьогодні можуть вирішити, що це жарт. Днями у солідній новій книжці я знайшов один старий твір, через який мене викликали в університеті до кадебіста. Саме так – не до КДБ, а до кадебіста, котрий приходив до нас спеціально і сидів у порожній аудиторії. Цьому виклику передувало те, що під час лекції хтось із моїх однокурсників засвітив книжку в штучній палітурці. На той час із книжками був дефіцит і коли, наприклад, у журналі якомусь з’являвся цікавий твір, то його «одягали» в картонну палітурку і так передавали читати з рук у руки. Я вирішив, що це щось саме таке. Попросив глянути і то виявився твір популярних фантастів братів Стругацьких «Гадкие лебеди». Я фантастикою на той час не дуже цікавився і тому не попросив читати.

 

Отой кадебіст запитав мене, чи не зустрічав я того твору. Я без жодного остраху відповів, що він мені траплявся до рук під час лекції. Стругацькі були цілком легальні письменники і мені й на думку не спадало, що їхній роман записаний до списку антирадянської літератури. Кадебіст пояснив: коли іншим разом до рук трапиться щось подібне, то треба сказати: «Це гидота і цього читати я не буду!». Мені кортіло запитати, мовляв, а як же я узнаю, що то гидота, коли його не читав? Але здоровий глузд підказав не жартувати подібним чином із представником того відомства.

 

Та книжка, яку я згадав на початку, була тритомна в чотирьох книжках «Антологія самвидаву» – непідцензурна література в СРСР 1950–1980-х років. Її днями було презентовано у російському медіацентрі в Києві. Ініціював це видання колишній дисидент і колишній депутат Державної Думи Росії В’ячеслав Ігрунов.

 

 

 

Іще один колишній дисидент, киянин Володимир Малінкович, висловив думку, що саме автори, представлені в цьому зібранні, розвалили радянську систему. Вони ж бо ціле покоління демократичної інтелігенції виховали на ідеалах свободи. Звісно, далеко не вся ця інтелігенція брала участь у дисидентському русі, але духовно вона була на його боці. І як тільки стало можливим – із приходом Михайла Горбачова – виступила за впровадження демократії в країні і за свободу національних демократичних рухів.

 

Ксероксів на той час не було. Уявляєте, яке треба було мати терпіння, аби передруковувати часом величезні твори на друкарській машинці? Адже саме так вони і поширювалися – у друкованому вигляді з рук у руки. Крім того, вони передавалися по «Радіо Свобода», котре, незважаючи на його глушіння, слухали мільйони громадян Радянського Союзу. Коли громадяни, так би мовити, споживали ці твори, то їхні автори сиділи в цей час або за ґратами, або за колючим дротом, або в кращому випадку готувалися туди потрапити.

 

Син одного з лідерів дисидентського руху В’ячеслава Чорновола народний депутат Тарас Чорновіл під час свого виступу теж зустрів у щойно виданій антології знайомі твори. Але, на відміну від автора цих рядків, він був причетний до їх поширення, деякі він, будучи ще учнем школи, перевозив з місця на місце. Він розповів присутнім, як це було.

 

 

 

Якщо бути до кінця об’єктивним, то книжку варто було би кваліфікувати як самвидав не СРСР, а Радянської Росії. Адже там майже всі автори – представники російської культури і дисидентського руху. Українців там представлено лише четверо – невеликі твори або уривки з творів Івана Дзюби, котрий був запрошений, але чомусь не прийшов на презентацію, В’ячеслава Чорновола, Семена Глузмана і Петра Григоренка. Така непропорційно мала кількість дуже прикра, адже український самвидав за своїм обсягом і значимістю ненабагато поступався російському. Певне, українці мають самі подбати про те, аби видати щось подібне.

 

На жаль, українські учасники презентації посварилися між собою. Хтось із присутніх запитав про ставлення до зібрання в Києво-Могилянській академії із назвою «Зона культурного лиха», котре визначило ворогів української культури. Хоча воно не мало жодного відношення до теми презентації, Володимир Малінкович і сестра В’ячеслава Чорновола Валентина Чорновіл на підвищених тонах обговорювали цю проблему на очах у здивованих росіян. Пан Малінкович висловився в тому дусі, що йому в цій країні взагалі місця скоро не буде, адже всюди шукають ворогів. А пані Валентина соромила його, мовляв, він не бачить справжніх антиукраїнських діячів.

 

 

 

 

Добре, що це сталося в самому кінці і не змогло перешкодити презентації.