Я 4 дні провела у колі прекрасних людей на навчанні і дещо випала з інформпростору, але коли в нього повернулась, то виявила, що нічого не змінилося.

Звісно, якщо вам нормально розмащувати густим шаром по всьому інформпростору цитати "мексиканця" чи будь-якого іншого засранця, якому підставив мікрофон хз хто, щоб послухати, що він думає про корупцію чи ще щось в Україні, бо це ще раз підтверджує вашу думку, я вас ні в чому не переконаю.

Я взагалі не граю на цьому полі.

Але є люди, яким щось муляє у цій нескінченній істериці, тому напишу ось про що.

По-перше, я вдячна колегам, які не повелися на так зване "інтерв'ю" і не стали його записувати, і написали про це, бо це повертає в нормальність нашої журналістської професії.

Бо джерело має значення.

А тут аж цілих два скомпроментованих джерела: бандит і блохер.

Якщо ви готові поширювати хоч чорта деменційного, аби лиш підтвердити свою правоту - ну ок, але ви маніпулятори.

По-друге, показово бачити, як люди пишуть усім, хто не готовий носитися з "мексиканецем" і кричати "а я ж вам казав!!", що вони "працюють на ОП чи СБУ".

Ну звісно: всі, хто мають інакше бачення, на когось мають працювати.

Це таке мислення з коробочки охлосу, що нема на те ради.

По-третє.

Думаю, багато людей скажуть, що більшість того, що вони бачать і чують в інформпросторі - це переважно дно, моральні падіння, цинізм, несправедливість.

Що гірше вже не буває і що від цього нудить.

І особливо гостро воно чіпляє на тлі протилежних прикладів, які ми бачимо під час війни, - прикладів героїзму людей, жертовності, солідарності і відповідальності.

Таким чином, у нас виникло відчуття, що ти живеш на двох полюсах: моральності і аморальності.

І тебе емоційно розриває між ними.

Мене дуже засмучує те, що замість розмови про відповідальність, ми спостерігаємо безкінечне коло обурення.

Що істерія і скандал стали цілою індустрією.

Що це все стало серіалом "Спрут" - сезон змінює сезон, додаються нові імена, назви операцій і гучні прізвища, але сценарій лишається тим самим.

Істерика - обурення - істерика - обурення.

І внаслідок цього щоразу суспільство отримує хіба нову дозу безсилля.

Це з'їдає людей емоційно, забирає віру, що справедливий фінал узагалі можливий.

І це нестерпний інформаційний і психологічний режим для аудиторії і для громадян.

Я розумію, чому така кількість політиків/блогерів/частина журналістів/лідерів громадської думки весь час змагаються, хто найгучніше скаже, як це все "жахливо" і як йому чи їй вкотре хотілося ригати, коли вони все це спостерігали.

Бо це дуже очевидний механізм управління аудиторією через накручування, через емоційний шантаж - "ви ще й не таке побачите!!", через постійне підвищення градусу огиди.

Ну скільки ж можна.

Обурення має сенс лише тоді, коли перетворюється на суспільний запит на рішення.

На судові рішення тощо, тощо.

Але враження таке, що це якраз і не потрібно.

Потрібні просто накручені і зневірені люди.

Джерело