Я пропустив 8 серпня - річницю початку російсько-грузинської війни. Але про такі дати треба нагадувати. Особливо тепер, коли ми вже чудово знаємо, як Росія готує суспільство до війни.

За кілька місяців до того я випадково натрапив на російському телебаченні на програму про кавказьку злочинність у Москві. Сама тема, звісно, могла бути цілком нормальною. Але мене тоді зачепила одна деталь: практично всі історії були пов’язані саме з грузинами.

Я ще подумав: невже в Москві немає інших «злочинних кавказців»? Чеченців, дагестанців, вірмен, азербайджанців - усі раптом кудись зникли? Чому телевізійна камера так наполегливо шукає саме грузина?

Тільки 8 серпня я збагнув, навіщо це було. Російська пропаганда вже заздалегідь формувала образ ворога. Грузинів поступово перетворювали в очах російського глядача на небезпечних, чужих і «злочинних». А коли почалася війна, залишалося лише змінити телевізійний сюжет: замість «грузинської злочинності» показувати «грузинську агресію».

Після 8 серпня 2008 року «Радіо Свобода» і Gazeta.ua скинулися й послали мене до Грузії. До Тбілісі я прилетів 12 серпня. Заселився в готель і відразу пішов на проспект Руставелі, де саме проходив великий мітинг на підтримку Грузії. Коли я підходив до площі, почув голос Віктора Ющенка.

І тут варто нагадати одну важливу річ, яку сьогодні чомусь легко забути. В українському парламенті саме ющенківський блок «Наша Україна» виступив з постановою про засудження російської агресії проти Грузії й голосував за неї.

Інші тодішні політичні сили - Партія регіонів, комуністи, Блок Юлії Тимошенко та Блок Литвина - за цю постанову не проголосували.

Зате український парламент знайшов час для значно цікавішої справи: створив слідчу комісію на чолі з регіоналом Валерієм Коновалюком, яка мала розслідувати нібито незаконну передачу українських засобів ППО Грузії. Ось така була українська політика у 2008 році: Росія вводить війська в Грузію, а частина українських політиків насамперед шукає, чи не винна в цьому сама Україна.

Коновалюка, до речі, кажуть, бачили десь у Києві у формі ЗСУ. Якщо це правда, то це можна оцінити хіба що як чорний гумор долі. Втім, нічого дивного. Колишні риги домінували в оточенні президента Зеленського.

Але повернімося до Тбілісі.

Ющенко не просто прилетів до Грузії сам. Він привіз із собою справжню європейську політичну делегацію. Лех Качинський, президент Польщі. Валдас Адамкус, президент Литви. Тоомас Гендрік Ільвес, президент Естонії, який на знак солідарності публічно назвав себе грузином. Іварс Годманіс, прем’єр-міністр Латвії. Вони стояли разом на проспекті Руставелі перед тисячами грузинів.

Тоді президент Польщі приїхав до Тбілісі не розповідати українцям про Бандеру. Президент Естонії не пояснював, що Росію треба зрозуміти й почути. Очільники країн Балтії не шукали компромісу між агресором і жертвою. Вони просто приїхали сказати: ми з вами. І вони чудово розуміли, що російська війна проти Грузії - це не грузинська локальна сварка. Це проблема всієї Європи.

Але в нас тоді багато хто цього не розумів. Викрутаси Верховної Ради у 2008 році цілком могли виглядати як тонка дипломатія: мовляв, не треба сваритися з Росією, не треба ставати на чийсь бік, головне - не втягнути Україну у війну.

Сьогодні ми знаємо: не втягнутися у війну з Росією можна було лише одним способом - перетворитися на Білорусь.

Але самообман був не лише у політиків.

Частина журналістів, інтелектуалів, звичайних обивателів теж розповідала про «братні народи», «спільну історію», «дружбу з Росією» і необхідність «не провокувати Москву». Тих, хто після Грузії 2008 року казав: ми будемо наступними, обзивали всім, чим тільки можна було обзивати людей, які псують красиву картину світу неприємними фактами.

На Заході тоді характер, схоже, виявив передусім Джордж Буш, який уже доживав останні місяці у Білому домі. США продемонстрували військову присутність і організували повітряний міст до Грузії. Американські військово-транспортні літаки один за одним прибували до Тбілісі.ьРосіяни не могли точно знати, що саме на них прибуло. І це було не просто важливо, а, мабуть, вирішальний фактор.

Російська армія вже стояла на дорозі до Тбілісі. Перед столицею фактично не було сили, яка могла б її зупинити. Російські блокпости стояли зовсім недалеко від міста — один, наскільки пам’ятаю, приблизно за десять кілометрів від Тбілісі.

А потім Москва зупинилася.

Можна довго сперечатися про всі причини. Але демонстрація американської присутності в Грузії була одним із факторів, які Кремль мусив враховувати.

І тут починається інша, значно менш героїчна історія — історія західної реакції.

Європа переважно намагалася не сваритися з Росією. Замість того щоб назвати агресора агресором і зробити відповідні висновки, Євросоюз створив міжнародну комісію на чолі з Гайді Тальявіні, яка у своїй доповіді дійшла висновку, що відповідальність за початок війни та її розвиток лежала на обох сторонах. Дивно, що вона у всьому Грузію не звинуватила.

Дипломатично це називалося «об’єктивністю». А якщо називати речі простіше — не хотіли сваритися з людожером.

А потім до влади у США прийшов Барак Обама. І замість того щоб змусити Москву заплатити за Грузію, Вашингтон оголосив про «перезавантаження» відносин із Росією.

Путін зробив висновки. Не ті, які від нього очікували. Він побачив, що можна напасти на сусіда, пережити міжнародний скандал, трохи почекати - і Захід сам запропонує повернутися до «конструктивного діалогу».

Зелене світло загорілося. Наступною була Україна.

Але й українське суспільство тоді виявилося не набагато далекогляднішим за своїх політиків. До 2019 року значна частина українців усе ще вірила, що з Путіним можна домовитися. Що йому можна щось пояснити. Що треба просто знайти правильні слова. Що війна - це непорозуміння, яке рано чи пізно закінчиться за столом переговорів.

Після Грузії 2008-го це виглядало наївністю.

Після Криму і Донбасу - самозаспокоєнням, а точніше просто дурістю.

Після 24 лютого 2022 року - катастрофічною помилкою.

І, мабуть, найгірше тут навіть не те, що ми не знали, що буде. Нам уже показали. Просто ми не захотіли повірити.

На фото ви бачите українців, які жили в Грузії, і грузинів після мітингу 12 серпня.

Омбудсмен Созар Субарі з біженкою з окупованих територій. Здається, батон їй видали в його офісі.

Інші біженці прилаштовуються. Один бере з гуманітарки якусь білизну. Інші вже сидять у виділених їм кімнатах.

Я біля спаленого російського БМП. На російському блок-посту.

Ви бачите носія руского міра з вузькими азійськими очима.

В Грузії теж не бракувало тих, хто вірив, що це все політики, а не прості люди - обнімалися з окуупантами.