Микола Іванович Сенченко майже 30 років очолює Книжкову палату України. 1 травня 2025 року йому виповниться 80 років. Доктор технічних наук, професор, автор 80 книжок, академік Міжнародної академії інформатизації. Працював проректором Києво-Могилянської академії, а згодом Київського інституту культури, директором бібліотеки Вернадського.

Фактично під його керівництвом Книжкова палата України, якій у січні виповнилося 106 років, була перевезена з Харкова в Київ. А також запроваджено інформаційні технології та створено локальну комп’ютерну систему, вперше в історії України створено універсальну десяткову класифікацію, запроваджено міжнародну стандартизацію для книг і нот.

«Таким чином, всі функції, які виконувала російська книжкова палата стосовно українських видань, стала виконувати Книжкова палата України. Коли ми не були в міжнародних системах, то в міжнародному каталозі було десь близько 200–250 газет. Це на рівні Зімбабве. А в той час у нас видавалося 1600 газет», — розповідає Микола Сенченко.

У Вікіпедії щодо поглядів Сенченка зазначено, що він є прихильником різних теорій змов. В інтерв’ю «Детектору медіа» він це підтвердив. За його словами, він займається підводними течіями історії, а саме — як впливають таємні організації, латентні структури на події з точки зору геополітики. «У мене така спеціальність, я оперативний аналітик. Усі книжки, які я пишу, пов’язані з цим аналізом. Яке відношення до роботи мають мої погляди? Завжди казав, і зараз не приховую, що я україноцентрист, і завжди був україноцентристом. Хочу, щоб Україна була самостійною державою, щоб державою керували ті люди, які хочуть жити в Україні», — каже він.

— Миколо Івановичу, як виглядала Книжкова палата у 1995 році, коли ви її очолили? Що вдалося зробити найважливішого за ці 30 років, на вашу думку?

— Моя епопея з Книжковою палатою розпочалась у 1995 році, коли я був директором бібліотеки Вернадського. На прощанні з Олесем Гончаром у клубі Кабінету Міністрів до мене підійшов віцепрем’єр-міністр України з питань гуманітарної політики Іван Федорович Курас і запропонував очолити Книжкову палату України. Чесно кажучи, я спочатку відмовлявся, але потім він мене вмовив.

Микола Сенченко

Книжкова палата України була створена у 1919 році в Києві, а в 1922-му переїхала до Харкова, де й перебувала до 1989 року. У 1989 році було побудовано в Києві два знакових приміщення — для бібліотеки Вернадського, директором якої я був, і, до речі, закінчував її будівництво, і Книжкової палати України. У Харкові Книжкова палата, яка мала на той час фонд близько 10 млн документів, розташовувалася в трьох приміщеннях. Вона була там і під час Другої світової війни. І, що цікаво, німці, які розмістили в приміщенні газетного фонду свою комендатуру, не спалили жодної газети. Попри холод. Я, чесно, був вражений цим фактом.

Коли прийшов у нове приміщення Книжкової палати в Києві, тут було абсолютно порожньо, жодного комп’ютера. Були якісь орендарі, ходили люди, які казали, що це приміщення в переліку об’єктів для приватизації. Тут працювали декілька людей, які фактично змогли перевезти 600 тисяч документів із Харкова. Зарплату їм не платили, казали, що ви на госпрозрахунку. А чим тоді можна було заробляти Книжковій палаті? Оце така була Книжкова палата в Києві, коли я вперше сюди прийшов. Мій двоюрідний брат тоді працював головою Верховного суду України. Я пішов до нього і кажу: «Віталію Федоровичу, така ситуація. Книжкова палата чомусь стала об’єктом для приватизації». Він набрав по «сотці» (мережа спецзв’язку для керівництва держави. — «ДМ») Леоніда Даниловича Кучму і запитав, як таке може бути. Леонід Данилович матюкнувся і сказав: «Вони готові й свою власну матір приватизувати». І на другий день вийшов указ про вилучення Книжкової палати з об’єктів для приватизації.

У 1996 році ми змінили статус Книжкової палати, вона стала державною культурною установою, щось типу бібліотеки. Наразі це державна наукова установа.

 Книжкова палата України 

— І скільки тоді було у вас людей?

— Менш ніж десять. Коли Книжкова палата стала державною установою, я зробив проєкт комп’ютеризації (локальної комп’ютерної мережі). Я закінчив факультет обчислювальної техніки Харківського інституту радіоелектроніки, тому розумівся на цьому. Домовився з Фондом «Відродження», який дав нам 100 тисяч доларів на розбудову локальної комп’ютерної системи для централізованої каталогізації українських видань. Потім почав набирати людей. Ми зробили штатний розклад на 207 працівників — так, як було в Харкові. Треба було взяти бібліографів, фахівців, які видавали б літописи тощо. Дуже було складно. Але головне, що треба було перевозити літературу з Харкова, а грошей на це не було.

Добре, що я колись грав у баскетбол за Харківську область. Ті люди, які зі мною грали в баскетбол, стали бізнесменами. Вони приїжджали в Київ за товарами порожніми фурами. Ми домовилися, що вони сюди везтимуть газети, журнали, листівки, плакати, книги тощо, а назад уже свої товари.

У нас тут є сховище на 12 млн найменувань для зберігання. А наразі у нас більш як 15 млн. Газет тільки 11 млн. Це надзвичайно великі фонди. У 1996-му ми укомплектували штат десь на 180 людей.

— А зараз скільки?

— Зараз у нас 128. Розумієте, Книжкова палата — це конвеєр. До нас надходило щороку 20 тисяч книжок, зараз через війну менше. Ще газети, журнали, це близько 100 000 документів. Ми все це обробляли, писали каталоги, видавали літописи книжок, журнальних статей. Останній літопис книг за 24 рік.

— А за 2022-й є?

— За всі роки є. Крім того, ми щорічно видаємо збірник «Друк України», де зібрана статистика друку по областях, містах тощо. Ще ми видаємо календар знаменних і пам’ятних дат.

Розумієте, ми перевозили документи, книжки не з домашньої бібліотеки. Вони лежали в підвалах. Їх треба було спеціально обробити, щоб не було зараження грибком, бо це була би трагедія. На той час мені допоміг проректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький, із яким я раніше працював в академії. Він подарував нам дезінфекційну камеру. Таким чином всі перевезені газети, журнали тощо пройшли дезінфекцію. Ми закінчили перевозити архіви у 2001 році. Повірте, це було дуже непросто.

Микола Сенченко та Світлана Остапа

— Так що, на вашу думку, за 30 років найважливішого вам вдалося зробити?

— По-перше, перевезти 10 млн одиниць архіву з Харкова і запровадити інформаційні технології, створити локальну комп’ютерну систему. Це дуже важливо. По-друге. Є таке поняття — класифікація науки. Класифікація науки тут проводилася за допомогою бібліотечно-бібліографічної класифікації, що була розроблена в радянські роки в Москві в бібліотеці Леніна. Вона була ідеологічно заангажована. На першому ряду стояли класики марксизму-ленінізму і так далі. Ми перевели на європейську класифікацію. Взяли за основу універсальну десяткову класифікацію, консорціум якої розташований у Гаазі, нею користуються всі європейські країни. Таким чином уперше в історії України ми отримали універсальну десяткову класифікацію, тобто класифікацію науки. Щоб ви зрозуміли, УДК класифікує всю сферу наукової діяльності. Це близько 70 тисяч слів тощо.

Універсальну десяткову класифікацію ми розробили десь за п’ять років, тому що треба було перекласти всі терміни з англійської мови на українську. Були такі європейські терміни, яких ніколи не було в українській мові. Ми консультувалися з різними експертами. На запровадження універсальної десяткової класифікації ми отримали 120 000 доларів від Фонду «Відродження». І потім почалася епопея з її введенням. Треба було ухвалити постанову Кабінету Міністрів, а її ніяк не ухвалювали. Коли у 2017 році нарешті була ухвалена постанова Кабінету Міністрів про впровадження універсальної десяткової класифікації, тоді всі бібліотеки, видавництва, інститути Академії наук перейшли на УДК. Тобто ми майже 20 років цього добивалися. Все це було непросто зробити. Повірте мені. І нам дуже допомагала Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів (УАВК) та її колишній керівник Олександр Афонін. Ми з ним плідно працювали.

Крім того, ми запровадили міжнародну стандартизацію для книг. А саме — запровадили ISBN (з англ. International Standard Book Number — міжнародний стандартний номер книги), універсальний ідентифікаційний номер, що присвоюється книзі або брошурі з метою їхньої ідентифікації. ISBN призначений для ідентифікації окремих книг або різних видань і є унікальним для кожного видання книги. Тобто Україна ввійшла в європейську класифікаційну систему. Також запровадили Міжнародний стандартний номер нотного видання — ISMN (англ. International Standard Music Number).

Коли ми не були в міжнародних системах, то в міжнародному каталозі було десь близько 200–250 наших газет. Це на рівні Зімбабве. А в той час у нас видавалося 1600 газет.

Таким чином, усі функції, які виконувала російська книжкова палата стосовно українських видань, стала виконувати Книжкова палата України.

У нашому державному архіві друку є книги, надруковані тільки на терені України. До 1939 року в нас нема видань із Західної України, до 54-го року — з Криму. Ну, і зараз нема з окупованих територій.

Ще такий нюанс. Це зараз у нас працюють на комп’ютерах, як я кажу, дівчата від 17 до 70 років. У 1995-му треба було всіх навчити. Ми коштом Фонду «Відродження» отримали 40 комп’ютерів і вчили на них працювати. Перевести всі робочі процеси також було непросто. Але вдалося, зробили.

Микола Сенченко

— Що змінилося в роботі Палати за останні три роки після повномасштабного вторгнення? По суті, КП визнана об’єктом державної власності, що має стратегічне значення для економіки й безпеки держави. Скільки заброньовано ваших працівників? Скільки мобілізовано?

— У нас жіночий колектив, у штаті дуже мало чоловіків, всього двоє військовозобов’язаних, жодного не заброньовано і не мобілізовано. У нас низькі посадові оклади, приміром, у директора посадовий оклад — 12 600 грн. Я як доктор наук, професор, заслужений діяч науки й техніки, академік міжнародної академії маю надбавку, загалом виходить трохи більш як 20 тисяч. Узагалі я дуже люблю книги, пишу сам. А середня заробітна плата в нашій установі — вісім тисяч.

За три роки повномасштабної війни фактично зменшилася кількість надходжень. Якщо у 2020-21 роках видавалося майже 25 000 книг, то зараз — 12,5 тисячі. Тобто вдвічі зменшилася кількість книг. Газет також стало виходити значно менше. Раніше було десь 2200, зараз видається 600. Зменшилась і кількість журналів. Але роботи у нас не зменшилося, ми ведемо аналітику, робимо моніторинг медіа, готуємо відповідні аналітичні записки.

— А коли почалося повномасштабне вторгнення, ви евакуювалися чи продовжили працювати в Києві?

— Ні, ми не евакуювалися. Майже всі залишилися в Києві, за винятком 10–15 людей.

— Бюджет Книжкової палати на 2025 рік становить 19 млн?

— Так.

— Це менше, ніж торік. Вам не додали коштів на капітальний ремонт сховища. Наскільки критично необхідні кошти на ремонт? На що вистачає бюджетних коштів? Чи може Книжкова палата отримувати доходи з інших джерел? У вас є платні послуги? Які? Ви також маєте право реалізовувати свою продукцію? Про яку продукцію йдеться?

— Ми вже завершили ремонт сховища. Бюджетні кошти йдуть на зарплати, комунальні платежі. Два мільйони ми заробляємо самі. У нас є спецфонд, куди йдуть кошти за платні послуги. Приміром, за видачу номерів. Є ще запити від людей, більш ніж тисяча запитів щороку. Робимо копії архівних матеріалів тощо. У нас по суті найбільший державний архів друку.

Наприклад, газети 30-х років є тільки в нас у єдиному екземплярі. Фонд у бібліотеці Вернадського затопили, він фактично був знищений.

Ще ми видаємо і реалізовуємо свою продукцію, зокрема й через передплату. Наприклад, видаємо фактично єдиний журнал у книжковій індустрії «Вісник Книжкової палати» (він є і в електронному вигляді).

— Відповідно до статуту, ви можете вести зовнішньоекономічну діяльність. Ведете? Яку?

— Ми можемо вести, але не ведемо, чесно кажучи. Щоб вести зовнішню економічну діяльність, потрібні кошти.

— Як часто збирається ваша вчена рада? Які питання розглядає?

— Вчена рада збирається майже щотижня, розглядає різні питання, приміром, пов’язані з науковими публікаціями. Також питання стосовно бібліографічного опису, інформаційних технологій тощо.

Завдяки тому, що нам дали торік трошки більше грошей, ми зекономили десь близько 600 000, це дало нам змогу оновити наш сервер, який зараз установлюємо. Ми створили відділ оцифрування, оцифрували газети 1917–25 років. І зараз хочемо оцифровувати вже по колекціях. Наприклад, колекцію журналу «Перець».

Ми працювали з Гарвардським університетом, я там колись читав лекції. Вони приїздили сюди, зробили каталог усіх газет. Хотіли оцифрувати їх, у них були на це кошти. Але потім чомусь перейшли в Історичний архів. 

— А зараз вам якісь донори допомагають?

— Зараз ні. Два роки тому в нас був останній проєкт, Фонд Родшильда нам дав 40 000 євро, ми привели до ладу єврейські газети, створили на ці гроші відділ реставрації та консервації документів.

— Чи є у вас філії чи інші відокремлені структурні підрозділи? У вас на сайті зазначено, що КП — це: Державний архів друку; Центр державної бібліографії та централізованої каталогізації всіх без винятку видів видань, випущених в Україні; Центр збирання та використання адміністративних даних, які характеризують динаміку та тенденції у видавничій справі; Національне агентство ISBN (Міжнародний стандартний номер книги); Національне агентство ISMN (Міжнародний стандартний номер нотного видання); Національне агентство ISSN (Міжнародний стандартний номер серіального видання); Методичний центр впровадження УДК в Україні (Книжкова палата України володіє ексклюзивною ліцензією Консорціуму Універсальної десяткової класифікації (УДК)); Видавнича організація тощо. Це відокремлені структурні підрозділи чи в самій структурі КП?

— Це наукові відділи. Відокремлених структурних підрозділів немає. У нас є спецфонд — це перелік книг і журналів, які були заборонені радянською владою, починаючи з 1917 року. Близько 20 000 книжок і журналів. Це дуже цікавий фонд. Ним цікавилися різні університети, де є українські студії, зокрема й Гарвардський. Вони раніше мали багато грошей на Україну, цікавилися Україною. Я був у всіх цих університетах.

— Одна з ваших функцій — збереження обов’язкового примірника всіх видів вітчизняних видань. Це, по суті, документальна пам’ять України. Скільки в архівах Книжкової палати зберігається видань та іншої друкованої продукції? Чи вистачає місця в сховищах?

— У Державному архіві друку станом на 30 грудня 2024 року 15 043 392 одиниці зберігання. З них 1 186 475 книжок, 29 060 брошур, 461 019 періодичних та подовжувальних видань, 11 171 367 газет тощо.

Щодо сховища. Нам торік допоміг один депутат отримати кошти для ремонту другого поверху й облаштування книгосховища. Ми зробили книгосховище, закупили стелажі й зараз їх монтуємо. І якби ми не цього не зробили, то не знаю, куди ставили би книжки. Ми підрахували, що нам вистачить нового сховища (600 м²) на 5–7 років.

У 2012 році уряд нам передав 12 млн на розробку проєкту нової будівлі поруч зі старою, це земля Книжкової палати. Ось проєкт нової 14-поверхової будівлі на 15 млн одиниць зберігання. Зараз у нас дві будівлі, нам потрібна третя, але коштів поки що немає.

Книгосховище

Проєкт нової будівлі Книжкової палати України 

— Роз’ясніть, якщо, наприклад, прийде студент чи людина, яка хоче отримати науковий ступінь, дослідити ті самі газети 30-х років, то йому треба буде заплатити за доступ до них?

— Річ у тім, що в нас депозитарне зберігання. Ми робимо тільки копії, заборонено виносити щось із державного архіву. Тому він повинен спочатку піти в бібліотеку Вернадського, якщо там немає необхідних документів чи книжок, тоді ми вже даємо можливість йому попрацювати у нас. Він може безплатно працювати, але якщо ми робимо йому копії, то він має за них заплатити.

— Які тенденції за останні три роки повномасштабної війни щодо видання періодичної преси? Її стало менше? На вашу думку, чи впливають на кількість періодичної друкованої преси інші фактори: розвиток інтернету, фінансові проблеми в Україні?

— Видавати стали менше. По-перше, частина наших територій під окупацією. У Запорізькій області раніше досить багато видавали, а зараз майже не отримуємо від них нічого. Ну, і, звичайно, перехід в онлайн-версії впливає на зменшення кількості друкованої преси.

— Окрім іншого, Книжкова палата має право здійснювати видавничу діяльність. Що ви видаєте?

— Літописи, книжки, журнал. Торік я написав книгу, де є бібліографії країн світу, 71 установа. Чому це важливо? Тому що інколи приходять і запитують: «А навіщо книжкова палата, якщо є бібліотека?» А книжкова палата — це єдиний депозитарний фонд.

Ми готуємо зараз до друку дві книжки.

— А ви їх продаєте?

— Так.

— Поясніть. До Книжкової палати надходять обов’язкові примірники. У вас на сайті в розділі «Національна бібліографія» є «Літописи книг» і «Літописи журнальних статей», «Літописи газетних статей». З 2004 року по 2024 рік. За 2024 рік всього кілька статей, приміром. В електронні каталоги мають потрапляти всі примірники? Якщо ні, то хто вирішує, що саме має туди потрапити?

— Уся видавнича діяльність відображається у нас на сайті. У нас є одна проблема, яку ми не можемо ніяк розв’язати. Програмне забезпечення, яке в нас працює та за допомогою якого ми робимо літописи. Воно було подаровано особисто мені директором бібліотеки Конгресу США, де я був на стажуванні, Джеймсом Біллінгтоном, на жаль, він два роки тому помер.

Він передав нам таку систему, якою користуються самі. Вона допомагає робити літописи й усі допоміжні показники автоматично. Але вона не дає можливості працювати у Windows. Ми вже багато років намагаємося розв’язати питання з програмним забезпеченням. На купівлю коштів немає, на встановлення безплатного також потрібно десь пів мільйона гривень.

— Ви оцифровуєте архіви. Скільки вам треба часу, щоб оцифрувати все, що у вас є?

— Ми рахували. Дуже багато. Але геть усе оцифровувати немає сенсу. Ми прийшли до концепції, до якої прийшла бібліотека Конгресу США. Вони розробили проєкт «Пам’ять Америки». В цьому проєкті передбачали абсолютно все оцифровувати. А потім дійшли висновку, що це неможливо зробити. Деякі книги перевидають щороку. Тому вони вирішили, що треба формувати колекції. Наприклад, колекція архіву Авраама Лінкольна і так далі. Тому ми вирішили, що краще формувати свої колекції.

Тематична виставка «Друковані видання України доби Злуки УНР і ЗУНР» до Дня Соборності України, січень 2025 року

— Ну, це книжок стосується. А газети, мабуть, треба всі оцифровувати?

— Дуже цікава ситуація сьогодні з газетами. Річ у тім, що і книги, і газети, і журнали мають електронні аналоги. І я от уже років сім добиваюся того, що їх треба збирати десь в одному місці. Сьогодні це можна зробити, існують хмарні технології тощо. Щоб усі електронні аналоги книжок, журналів, газет зберігалися в Книжковій палаті, наприклад.

— Чи часто до вас приходять кіновиробники або журналісти для вивчення архівів для створення документальних і художніх фільмів? Війна Росії проти України активізувала відновлення історичної справедливості. За останні роки вийшло чимало фільмів, які розвіюють міфи, створені сторіччями Росією.

— Не пам’ятаю жодного разу, щоб хтось із них приходив. Консультації ми даємо.

— Ви раніше очолювали Консервативну партію України…

— Партії вже немає. Я її закрив.

— У Вікіпедії про ваші погляди написано, що ви є прибічником різних теорій змов. Це відповідає дійсності? Чи не ставали ваші погляди на заваді вашій роботі?

— Ставали. Я написав про це книжки, наприклад, «Парламентаризм — велика брехня нашого часу». Річ у тім, що я входжу до міжнародної організації, яка займається ревізією історії. Зокрема займаюся підводними течіями історії. А саме — як впливають таємні організації, латентні структури на події з точки зору геополітики. У мене така спеціальність, я оперативний аналітик. Усі книжки, які пишу, пов’язані з цим аналізом.

Яке відношення до роботи мають мої погляди? Завжди казав і зараз не приховую, що я україноцентрист і завжди був україноцентристом. Хочу, щоб Україна була самостійною державою, щоб державою керували ті люди, які хочуть жити в Україні.

Микола Сенченко

— І з посади кілька разів хотіли зняти?

— Чесно кажучи, я не тримаюся за посаду. Готовий хоч сьогодні піти. Я пишу книжки, в мене вийшло 80 книжок. Сьогодні працюю з Китаєм, вони хочуть перекласти мої книжки.

— Наразі оголошено конкурс на посаду директора Книжкової палати. Хто може очолити установу, на вашу думку?

— Узагалі-то, претендент повинен бути мінімум кандидатом наук і мати 10 років наукового стажу. За таку низьку зарплату мало охочих очолити установу. У нас є вчений секретар, вона має всі можливості стати керівником установи.

— Чула, що є зміни до законодавства щодо надання обов’язкового примірника. Що це за зміни?

— Ми проаналізували норми про надання обов’язкового примірника, навіть у журналі надрукували статтю, як це відбувається в інших країнах світу. І з’ясували, що надавати 16 обов’язкових примірників можна було тільки в Радянському Союзі. Це, по суті справи, комплектування бібліотек коштом видавничих організацій. Ми сказали про це і підготували зміни. Просимо, щоб видавці надсилали чотири обов’язкових примірники.

По-перше, 16 примірників видавці давно не хочуть надсилати, вони або не надсилають, або надсилають кілька. І ми це знаємо. Ми хотіли, щоб один обов’язковий примірник ішов до бібліотеки Вернадського, один — у Ярослава Мудрого, один — у Книжкову палату, ще один або в Одесу, або у Львів. У Львові найпотужніша бібліотека Академії наук. Крім того, ми хотіли в цей закон включити ще норму про електронні аналоги всіх видань.

Скажу, що зараз надзвичайно тяжко працювати, тому що в державні установи приходять абсолютно непідготовлені люди. Наприклад, я звертався щодо створення електронної бібліотеки. Її легко створити, нам для цього треба 1,5-2 млн грн. Треба зробити типовий проєкт бібліотеки. Я готовий навіть очолити експертну групу, яка розробить типовий проєкт. Дати цей типовий проєкт у п’ять бібліотек. Дати їм гроші — і нехай формують свої цифрові колекції. Ви, мабуть, не знаєте, що бібліотека Вернадського входить за цінністю фондів у п’ятірку найкращих бібліотек світу? Але хто про неї знає?

На базі цих типових електронних бібліотек формується репозитарій цифрових колекцій. І ними можна буде користуватися з будь-якої бібліотеки в Європі або бібліотеки Конгресу США, зробивши точку доступу через інтернет. Чому це важливо? Тому що оці колекції будуть працювати на імідж України. Особливо такі колекції, наприклад, як у Київо-Печерській лаврі. Там надзвичайно великий фонд. Або бібліотеки Вернадського, де зберігається бібліотека останнього польського короля.

По факту у нас у 2024 році надійшло обов’язкових примірників десь 40% книжок за 23-й рік. Тобто вони якщо й приходять, то дуже невчасно. Тому й необхідні законодавчі зміни.

Фото: Максим Поліщук