Трампа таки вибрали — попри перестороги, що це може бути зламом зовнішньої політики США та якого-не-якого ладу у світових відносинах. У нашому тексті про висвітлення американських виборів на українських телеканалах йшлося, що американці не вважають зовнішню політику пріоритетом, а Юрій Луканов, описуючи перебіг голосування, зауважував, що Україна — теж далеко не на першому місці в мотиваціях американців голосувати. Тобто більшість американців не надто хвилювалися через усі ці війни й злами.

І редагуючи ці тексти, я згадав одне американське опитування січня цього року про проблеми, які хвилюють жителів США. Інфляція, міграція, демократія — а війну між Україною та Росією важливою для їхньої країни назвали 2% респондентів. Два, не двадцять.

Звісно, можна порушувати фундаментальні питання на кшталт чому вони такі зосереджені на внутрішніх проблемах або навіть про рівень освіти пересічного жителя США, який може й не знати, де це — Україна, про що якось написала Галина Петренко. Але я не філософ і не теоретик, а більше практик, і мене в цьому контексті цікавить, а що Україна як держава зробила, щоб ці два відсотки збільшити?

Безумовно, слід відзначати наших дипломатів, наші посольства, чимало наших громадських організацій, аналітичних центрів, політиків і активістів, просто людей і представників діаспори за їхню часто самовіддану роботу.

Але таким же очевидним фактом є те, що Україна як держава не спілкується системно з жителями США. З політиками, дипломатами — так, і президент Зеленський робить для цього зусилля під час своїх виступів і поїздок. Але що Україна говорить про себе та про важливість підтримувати її у війні з допомогою «нижчої», ніж політика й дипломатія, ланки комунікації — з допомогою медіа?

Насамперед я нагадаю, що в нас не працює як слід іномовлення, воно мовить більше на внутрішню аудиторію, ніж на зовнішню. Англомовні українські медіа майже не підтримуються державою, а ті, що є державними — поки що не надто ефективні, як The Gaze, що взагалі ставить питання раціонального використання грошей на це.

Натомість спрямовуються бюджетні гроші на російськомовне телебачення, хоча є відчуття, що ту сторону вже не змінити, й переконання, що треба працювати насамперед із хиткою й недостатньо обізнаною західною аудиторією, а не тією, що ставиться до нас зі знаком «мінус» і особливо нічого не хоче про нас знати. Хоча в керівників каналів, звісно, інша думка й інші пояснення. Я не готовий оцінювати їхню роботу, можливо, вони і якісно її виконують — просто питання в меті, на кого це розраховано.

Ось звідки ці малюсінькі два відсотки в США. І можливе зменшення прихильності американського електорату до підтримки України після перемоги Трампа і республіканців. Бо, як на мене, мало хто пояснює саме цим «глибинним» американцям (не росіянам же, хоча саме це ми чомусь і робимо), чому нам потрібно допомагати. Зусиль явно недостатньо:  здається, ми витрачаємо гроші й ресурси не туди.

Потім я згадав ще одне, вже недавнє опитування — про Південну Корею. Його цитували в матеріалі Financial Times про ставлення південних корейців до залучення військ Північної Кореї до війни в Україні.

Ось та цитата, яку я теж собі зберіг: «Згідно з опитуванням Gallup Korea, проведеним незабаром після виявлення північнокорейських військ у Росії, лише 13 відсотків опитаних південнокорейців підтримали військову підтримку України, тоді як 66 відсотків сказали, що підтримка має бути обмежена невійськовою та гуманітарною допомогою».

Я не пригадаю навіть, чи працює Україна в плані медіа саме з Південною Кореєю, чи є в нас люди, медійники, спеціалісти там і тут, наші представники? Я відзначаю наявність сторінки Посольства України в цій державі та фейсбук-сторінки з 7,6 тисячі читачів. Але мені видається, що цього замало. Бо результати — оці 16% підтримки військової допомоги, навіть попри розуміння, що потенційний ворог Південної Кореї зараз почне вчитися воювати на полі бою. І Південна Корея — це потенційний супротивник цих військових у майбутньому.

Зате я знаю про стан справ із японською аудиторією, зі слів редактора японськомовної сторінки «Укрінформу» Такаші Хірано, в якого взяла інтерв’ю Світлана Остапа. Він 16 років тут — і для нас це знахідка, один він тягне третю за популярністю мовну версію «Укрінформу». Але ж він один! І ось що каже:

«З 2014 року в японському інформаційному просторі дуже сильно розповсюджувалася російська пропаганда, зокрема через так званих русистів у Японії, які повірили російській інформації. Але ми намагалися донести, що це просто дезінформація або російські наративи, які не враховують українські погляди. Я мав розповідати японському суспільству це бачення з боку України й українців. І вони могли порівнювати протягом кількох років із 2018-го, через інтерв’ю, через різні статті чи принаймні звичайні новини та покращити розуміння щодо ситуації в Україні в контексті російсько-української війни з 2014 року. І думаю, коли вже повномасштабне вторгнення почалося, японські медіа та загалом суспільство набагато краще розуміли контекст цієї війни. І на відміну від 2014-го змогли одразу висловити підтримку Україні. Японський уряд дуже швидко прийняв рішення щодо підтримки України».

Услід за цим самовідданим японцем я згадав людину з іншої частини планети — Мохаммада Фараджаллаха, який веде ресурс «Україна арабською», і ще одного медіаактивіста Олексія Приймака, про якого писала Юлія Лавришин. Вони транслюють український погляд і інформацію для арабськомовних суспільств їхньою мовою, але чи достатньо цього? Ось відповідь зі слів Олексія Приймака:

«У 2022 році видання Arab News проводило серед жителів арабських країн опитування про ставлення до війни в Україні. 16 % опитаних підтримували Росію, 18 % — Україну, 66 % не визначилися. Зараз, вважає Олексій, підтримка України вже похитнулася й арабська аудиторія стала значно більш упередженою — і через російську пропаганду, яка там працює, і через позицію України в палестино-ізраїльському конфлікті, і через те, що про Україну мало хто розповідає цій аудиторії».

Тут дуже важливо зауважити не лише деякі наші зовнішньополітичні помилки, а й те, що браком інформації від України та про Україну користується російська пропаганда, заповнюючи цей вакуум своїми повідомленнями й дезінформацією. Я про це ще напишу наприкінці свого тексту.

Цікаве дослідження про роботу у твіттері російського й українського посольств у США та ПАР (це вже Африка) підготували автори Центру досліджень «Детектора медіа», там теж промовисті показники й інфографіка. ПАР до наших союзників, звісно, теж не зарахуєш, але це теж ключ до африканських аудиторій. Я не переказуватиму весь текст, а запропоную вам його прочитати, особливо висновки наших дослідників і інфографіку активності в соцмережі обох представництв.

Ми поговорили про США, про Південну Корею та Японію, арабські країни й шматочок Африки, але, поклавши руку на серце, чи є в нас системні медіаресурси іспанською, французькою чи німецькою мовами? Можливо, ви чули якісь брифінги іспанською, бачили медіа німецькою чи коментарі французькою? Можливо, і відсутністю таких ресурсів та кроків, зокрема, пояснюється зменшення підтримки України навіть у цих європейських країнах.

Дописано вранці 17 листопада. 15 листопада вперше за два роки канцлер Німеччини Олаф Шольц подзвонив російському керманичу Путіну. А ввечері 16 листопада на Україну з Росії полетіли ракети й вона пережила чергову хвилю обстрілів енергетичної інфраструктури. Були загиблі, були влучання й відімкнення електрики.

Та що говорити, навіть у Канаді, де так багато нашої діаспори, бракує українського голосу. Недавно читав блискучий, як на мене, текст про боротьбу з «українськими фашистами» в Канаді. Зі слів авторки, там ціла система російської пропаганди, з якою ніхто майже не бореться. Якийсь зовсім «дитинний» підхід… І мені хотілося вигукнути: «Так це ж було вже!». У нас же так само шукали фашистів — і по телевізору навіть розповідали про якийсь неабиякий «розгул». Поки не прикрили рупори російської пропаганди на телеку. Тоді й «фашисти» кудись зникли. Україна точно могла би бути почутою в Канаді з цим досвідом і цими дослідженнями — аби хтось там із ними говорив більше, ніж це є зараз.

Очевидно, в плані медіа нашій владі бракує зовнішньої стратегії. Та і внутрішньої, з огляду на наведені аргументи в  цьому тексті, теж. Але я не хочу звинувачувати тут знову. Вони зараз такі, які є. Натомість у нас є ресурси на Суспільному, і, як видно з фінансування марафону та псевдоіномовлення, є бюджети, щоб покращувати спілкування з зовнішніми аудиторіями. У нас є громадські організації з відповідною експертизою, які буквально возять сюди іноземних журналістів і розказують їм, що та як. І ресурси, які пишуть англійською, арабською, японською, німецькою. І люди, які можуть бути посланниками й активістами. І багато (на жаль, набагато більше, ніж до великої війни) людей у різних країнах.

Я хотів би, щоб ми перестали так легковажити цими ресурсами в умовах обмеженого часу для виживання. Щоб зібралися ті люди, які знають, що і як робити, — й отримали задачі та ресурси від тих людей, які ними розпоряджаються. Рух назустріч я побачив, читаючи звіт про розмову представників громадських організацій у сфері дезінформації та інфобезпеки з радником президента з комунікацій. Принаймні, поговорили й почули один одного — це вже плюс. Я б хотів, щоб так само говорили — тільки не забовтували й не випускали пару — люди, які займаються зовнішніми комунікаціями, та представники влади, хай уже і речники, і радники.

І, щоб не закінчувати цей текст риторичними запитаннями чи закликами, закінчу його латинським висловом: Natura abhorret vacuum — природа не терпить порожнечі. Щойно виникає інформаційний вакуум, якесь питання залишається непоясненим (чому почалася війна, чому нам потрібно допомагати, чому ми не повинні програти) — ця порожнеча суто через цікавість людей, через те, що вони гуглять, гортають сторінки чи перемикають канали, шукають відповіді або навіть випадково на них натрапляють — чимось заповнюється.

І от наша задача — щоб це заповнювалося не російськими відповідями, брехнею, дезінформацією та пропагандою, а нашими версіями, поглядами й точками зору. Щоб саме ми заповнювали цей інформаційний вакуум і побороли цю медіапорожнечу. Бо вочевидь одного телемарафону й теперішнього «іномовлення» нам у цьому бракує.

Фото: Getty Images