Повнометражний ігровий дебют Жанни Озірної «Медовий місяць» розроблено і знято в рамках програми розвитку Венеційського фестивалю Biennale College Cinema — для кінематографістів, які знімають свій перший або другий повний метр. По завершенні серії воркшопів Biennale College Cinema надає грант у розмірі 200 тисяч євро. Показ у Венеції відбувся поза конкурсом.

Дія фільму відбувається в маленькому містечку поблизу Києва, де мешкає пара молодят, психотерапевт Тарас і мисткиня Оля. Вони справляють входини з друзями, балакають про мистецтво, привидів, французького філософа Дерріда. Звичайне мирне життя.

На світанку, після безтурботної ночі в новій квартирі, Тараса й Олю будять вибухи. Їм не вдається вчасно покинути місто, а тим часом російські війська облаштовуються просто у дворі їхнього будинку і займаються тим, що найкраще вдається росіянам, — вбивають, ґвалтують, грабують. Подружжя опиняється в пастці у квартирі без електрики та мобільного зв’язку, з обмеженими запасами води та їжі. Лірична драма перетворюється на трилер.

Кадр фільму «Медовий місяць»

Головні ролі зіграли Роман Луцький («Безславні кріпаки», «Відблиск») і акторка Ірина Нірша (серіал «Принцип насолоди»). Співрежисером монтажу виступив Філіп Сотниченко — автор «Ля Палісіади», а продюсером — Дмитро Суханов, що раніше продюсував комедію Антоніо Лукіча «Мої думки тихі».

Ми поговорили з Жанною наступного дня після завершення фестивалю.

— Жанно, як з’явився цей фільм?

— У квітні 2022 року, коли деокупували Київщину, я прочитала новину про те, як ціла родина ховалася від окупантів. В мене була невеличка резиденція в Румунії, потім Канни, на початку червня я повернулася додому й почала думати, що робити. Бо мій проєкт «Нижні горизонти» отримав фінансування радше на папері, а ще війна і не зрозуміло, що робити. Але в тебе є ці внутрішні процеси, які ніколи не зупиняються: постійно весь світ обробляєш у форматі історій. Я буквально одного ранку прокинулася, розплющила очі та зрозуміла, що я б хотіла знайти цю історію про родину в окупації. Вона згадалася, ніби просто з неба впала. Я просто зрозуміла, що це треба зняти — й усе. В оригіналі там про родину із семи людей. Філ Сотниченко запропонував скоротити родину до пари. І тоді пазл склався, я чітко зрозуміла, що робити.

Кадр із фільму «Медовий місяць»

— Ви якось примудрилися обійтися без грошей Держкіно. Як це вдалося?

— Ми потрапили спочатку на кіноринок у Трієсті на фестивалі When East Meet West, потім на кінофестиваль у Котбусі. Там були всі ці розмови з людьми, які казали: «Ой, у вас такий класний задум». А ми такі: «Так, класний, тільки в Україні грошей немає, тобто з нашого боку фінансування не буде». І вони одразу: «Ну, окей». І щезали. Але один чоловік, відбірник Венеції, сказав: «Ваш проєкт ідеально пасує під програму Biennale College Cinema». Я відправила заявку мало не в останню годину. Через два місяці ми таки отримали фінансування. Вони надають кошти молодим талантам, ніби собі плекають нових режисерів.

— Ви одразу зрозуміли, що будуть саме ці виконавці в головних ролях?

— Та ні, ми дуже довго шукали з кастинг-директоркою Аллою Самойленко. Реально таке трапилося: Алла написала, наприклад, що ось був хороший актор, але недавно загинув на фронті. Крім того, самі персонажі негероїчні, не компліментарні. Я б не сказала, що актори палали бажанням виконувати ці ролі. Зрештою ми затвердили Рому, пізніше Іру. Ми намагалися зберегти паритет у кадрі, щоб обоє мали плюс-мінус повноцінні історії. Зрештою, мені здається, що жіноча лінія все-таки вийшла яскравіша, але це, мабуть, оскільки я сама жінка, мені її дії писати було легше. Але так, було складно підібрати акторів так, щоб ніхто нікого не задавлював у кадрі. І в самих акторів у певну мить теж були сумніви. Тож це був, я би сказала, турбулентний процес.

Кадр фільму «Медовий місяць»

— Як сприйняли фільм у Венеції?

— Рівно так, як я розраховувала. Я свідомо знімала його для закордону. Там нічого нового для українського глядача немає. Що ж до Венеції, то я реально радію таким відгукам — що в основному війну сприймають через новини, але цей одноманітний потік новин створює дистанцію між західним глядачем і Україною. Бо всі звикають до кадрів розбомблених будинків, покалічених людей. А мені хотілося показати людей із мого кола, які говорять про мистецтво, мають кар’єрні плани, добре знають  англійську — щоб європейці побачили трошки себе в них. Мені хотілося показати не розбомблені села, а нашу сучасну країну, сучасне покоління. Як я планувала, так це і зчитали. Тож, як на мене, свою місію це кіно виконало.

 Жанна Озірна та продюсер Дмитро Суханов на 81-му Венеційському кінофестивалі 

— Якийсь відгук особливо запам’ятався?

— Від однієї фінської кінокритикині, яка сказала, що була в шоку, наскільки швидко війна прийшла до цих людей. Вчора вони ще обговорювали французьких філософів, а вже сьогодні в них під вікнами росіяни. Наскільки це швидко і несподівано прийшло до таких самих людей, як вона.

Роман Луцький та Ірина Нірша на 81-му Венеційському кінофестивалі 

— Зараз, коли вже минув певний час і ви бачите зроблене збоку — про що цей фільм?

— Я ставила собі конкретну мету: зробити фільм-стан про те, як ми почуваємося, коли в нас немає розуміння майбутнього. Про застрягання між минулим і майбутнім. Там героїня каже: «А що, якщо України вже немає?». Вони виходять наприкінці в цю чорну невідомість, не зрозуміло, що з ними буде далі. Оце відчуття, що ти вже не маєш минулого, але й майбутнього теж іще не бачиш.

— Це питання не можна не обійти: багато говорили про фільм «Росіяни на війні» у Венеції. Ви його бачили? Чи став він подією на фестивалі?

— На жаль, мені здається, таки став. На прем’єрі була повна зала й після показу люди досить довго аплодували. Це було дуже неприємно. Тому ми дуже багато проводили якихось особистих розмов, пояснювали, чому це російська пропаганда, яку західні глядачі не помічають. Усі ці хлопці, солдати, як вони люблять казати, «наші мальчікі», торочать у кадрі про громадянську війну, про «вісім років бомбили Донбас» — ми-то знаємо, що це все маячня, а іноземний глядач — ні. Вони це слухають — і ти не розумієш, що в їхніх головах відбувається. Вони розуміють, що це фігня, чи це сприймають як «правду з другого боку»? Я впевнена, що багато хто з цього перегляду вийшов із цими пропагандистськими штампами про «громадянську війну» та «нацистів». Це страшенно шкідницький фільм, який прикидається чимось таким гуманістичним.

— Які ваші подальші плани?

— Звісно, зніматиму «Нижній горизонт». Фільм про історичну пам’ять, якщо глобально. Про українку, дочку гірника, яка довгий час живе у Франції, пише дисертацію в Сорбонні й повертається у своє рідне гірничо-індустріальне містечко. Локації — в Горішніх Плавнях і в Парижі. Я планую їздити з «Медовим місяцем», це така дипломатична місія, але «Нижній горизонт» у пріоритеті, бо цього не можна відкладати.