Про майбутнє...

На фото праворуч зверху — Анна Шерман, яка ще до повномасштабної війни виношувала ідею Медіахолдингу мистецької періодики. Виношувала, коли я, на жаль, відвалилася від думок про високе-професійне-мистецьке на користь вирішення матеріальних і робочих питань «тут і зараз». Виношувала, коли ми всі (ну особисто я точно) впали в шок від початку великої війни.

Виношувала, коли я тинялася туди-сюди в спробі знайти своє місце в цій жахливій катастрофі. І виносила — на третьому році апокаліпсису в нас з'явився оновлений «Український театр» і оновлене «Кіно-Коло». Мабуть, тому що Ганна Ігорівна вміє, як ото на цьому фото,  дивитися кудись далі, ніж під ноги. А мистецька періодика в далекій перспективі — це і лінія оборони, і укріплення, і цеглинки в наш ментальний оборонний мур.

Про минуле...

А осьо на знимках внизу — перше число (дякую Володимиру Войтенку за мовно-правописну позицію) оновленого журналу «Кіно-Коло», на презентації якого я сьогодні була. Вже встигла прочитати майже весь випуск. На мій погляд, він вийшов більшою мірою ретроспективним, рефлексивним. По відчуттях, він про наше «вчора» різної давнини: і коли йдеться про повість Довженка, і коли йдеться про «Кисневий голод» Дончика, і навіть коли йдеться про кіномитців, які стали до зброї з початком повномасштабної війни.

Дивна річ: навіть там, де в тексті йдеться про майбутнє, про те, що буде після нашої Перемоги, мені все одно вбачається історія про минуле. Це ніби ми з минулого дивимося вперед, із ситуації «вчора» намацуємо обережний оптимізм, або просто мріємо. От Daria Leygonie-Fialko та Ekaterina Laskari, говорячи про сучасні тенденції і перспективи, все одно відштовхуються від спогадів того, що було «до», згадують перші дні шоку і розгубленості.

Можливо, тому що на «зараз» спиратися просто неможливо. Наше «зараз» зависло в повітрі і темряві (в буквальному сенсі цього слова, як на сьогоднішній презентації). І все, що відбувається: зйомки в блекаути, планування міжнародної дистрибуції, пошуки нових сценарних прийомів — набуває значення тільки в контексті нашого «вчора». Це єдине, на що можна спиратися, бо воно точно відбулося, а що буде з днем сьогоднішнім не дуже зрозуміло...

Про теперішнє...

Я їхала з презентації «Кіно-Кола», відкрила новини і побачила, що в моє рідне місто прилетіла ракета і знесла декілька поверхів житлового будинку. І в моменті здається, що ніщо-ніщо більше не має значення і ніколи не буде мати, окрім конкретної ворожої ракети, конкретних завалів, з-під яких дістають людей, крім злості і люті, крім дзвінків і повідомлень близьким, щоб переконатися, що це був не їхній будинок, що вони не були там...

Це таке теперішнє, з якого дуже і дуже важко дивитися як в минуле, так і в майбутнє. Але необхідно примушувати себе це робити. Бо це дуже потрібно. І я буду цьому вчитися: чекати на наступний випуск «Українського театру» і наступне число «Кіно-Кола», читати там про минуле і про омріяне майбутнє, чекати на потужні проєкти на продакшені і згадувати про те, що вже вдалося зробити, виношувати творчі плани і реалізовувати їх попри все. Тому що без «вчора» і без «завтра» наше «сьогодні» крихке і майже неможливе.

Тому я вітаю всіх причетних до виходу «Кіно-Кола» і дякую їм за цей зв'язок різних часових просторів.

Марія Ряпулова, журналістка, театрознавиця

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал публікації за посиланням

Титульне фото: презентація першого числа відновленого часопису екранних мистецтв «Кіно-Коло», (фотограф Сергій Мазураш, «Кіно-Коло» / фейсбук)