Формула «сьогодні виповнилося рівно 100 років Сергію Параджанову» зобов’язує до певного стилю, до панегіриків і од. Впевнений, що їх у цей день буде достатньо.

Натомість мені хочеться почати радше з дещиці сумнівів. Бо сама постать Параджанова парадоксальна й неформатна. В Україні він зняв тільки один вартий уваги фільм. Для традиціоналістів і вартових морально-етнічної чистоти він незручний через його гомосексуальність і вірменсько-грузинське походження. Але й називати Параджанова генієм — означає відходити від розмови про його місце в нашому культурному краєвиді, баналізувати його спадок. Геній — визначення далеких часових дистанцій; поки такий шлях не пройдений, це радше термін поганої журналістики.

Параджанов був у першу чергу людиною вільною, а тому — героєм, бо в задушливій брежнєвській Україні всі вільні та яскраві прирікалися на героїзм.

Його вільнодумство, власне, і проявилося в «Тінях забутих предків». У тому, як щедро виплескуються на екран кольори й пишне шаманство гуцульських звичаїв. У тому, як він розчленовує кадр винятково завдяки розташуванню предметів у ньому — так що почасти повторює композицію житійних ікон. У тому, як кружляє камера Іллєнка в особливо емоційних епізодах.

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків»  

У поліфонічній звуковій структурі, де гуцульські співи й скоромовка накладаються на клик трембіт і музику Мирослава Скорика. В тій прекрасній язичницькій оргії, що розгойдується без меж і смутку у фіналі. Кожний предмет має символічну вагу, кожний рух по-театральному драматичний чи комічний, кожний кадр — завершене живописне полотно. А ще в зав’язці «Тіней…» є ключова сцена, де після служби в церкві один ґазда через сварку вбиває другого барткою. Але замість очікуваного протоколювання смерті екран секундним видінням заповнюють червоні коні. Стрибають угору, пролітають, ще і ще. Всупереч всім настановам тотального тоді реалізму цей момент, який ляже прокляттям на подальше кохання Івана і Марічки, Параджанов передає саме так.

Весілля Івана і Палагни, «Тіні забутих предків»

Звісно, так змальована кров, що прокреслює нездоланну межу між закоханими. Але насправді ця метафора глибша, ніж може здатися. Бо кіно, тим паче таке кіно, як «Тіні забутих предків», має подвійну драматургічну структуру: окрім сюжету, сценарної історії — ще й візуальну оповідь, плин образів.

Щодо червоного в СРСР двох потрактувань бути не могло; але Параджанов отаким стрибком за межі канонів, приписів і земного тяжіння вирвав цей колір із мертвотних обіймів пропаганди, повернувши йому дикість, стихійність, пристрасть. Це сплеск свободи, це сміливий, ба навіть радикальний жест, це заява, зрозуміла без жодного слова.

Зумівши обійти пастки цензури, уникнути дуалізму і фальшивого пафосу (анти)радянщини, Параджанов уніс в українське кіно багатство й вишуканість бароко, підняв фольклор до високої драми.

А ще випустив на волю диких коней нашого вогню. І цей спалах досі горить із такою ж силою, як і шістдесят років тому.

Головне фото: кадр фільму «Тіні забутих предків»